Ти знаєш, Ляно, в наш час ніхто вже не пише паперових листів. А дарма… Е-мейл можна написати за хвилину, відправити за секунду і так само швидко – за якісь п’ять хвилин отримати відповідь. Навіть якщо адресат – на іншому кінці земної кулі. Особливо якщо він саме зараз допиває свою ранкову каву.

Стала сильною, сміливою та неприступною, такою, що підкорить увесь світ. Стала такою, коли померала в муках і болю її душа. Коли розтоптали і поламали її віру в кохання. Одягнувши зранку маску всевладної богині, впевнено рухається вперед, поневолюючи все на своєму шляху, та ввечері, змивши фарбу, бачить в дзеркалі відображення тієї, що колись убили. Сильна й безстрашна, зшиває їржавою голкою, шматок за шматком, розірване серце. Збираючи його крихти холодними, обледенілими руками. Потовщу б нитку, щоб не розійшовся шов. Опушені очі. Погляд крізь віконне скло.

Стреляй. Моя жизнь в твоих руках. Поставь точку. Эти страдания не выносимы. Сгорела. До тла. До последней искорки. Сгорела. Я уже и так не живу... просыпаюсь по утрам, отвечаю на телефонные звонки, спасаясь работой, улыбаюсь, общаюсь с друзьями... да как «общаюсь»... во мне не осталось ничего живого. Ничего из того, что так нравилось тебе. Я отдала это всё, без остатка, без фальши, без надежды получить что то в замен. Хотя нет, я таки надеялась. Жила мечтами. Придумала, соткала то, чего и не было... я так хотела счастья. И тебя рядом. Я готова была бежать на край света, только позови...

ДУМКИ В ГОЛОС…

Неможливо повернути час назад. Неможливо заставити годинникові стрілки рухатись в протилежному напрямку. Якщо не зробити чогось вчасно, то не зробиш цього ніколи. Час іде вперед. Не зупиняється…
Перед очима виникають картинки з минулого. Запитання – «Чому?».

Наркотики. Я забула як це, хоча ніколи й не пам’ятала. Ти стаєш моїм дивним, димним чудом, що народжується абсолютною вірою і маразмом принципів. Я вкохалась. Може це й на краще для суспільства. Може спокійніше для моїх божевіль. Але й для зайвості.

Ти звикла.

Гірко усміхаєшся. Колись не могла навіть припустити, що до усього можна звикнути.

Не хочеться жити у цьому Місті, повному людей і трамваїв, в якому немає любові.

Осінь тут настає раптово, і ранить серце своєю невимовною красою, конаєш від болю, живучи цією осінню, перебуваючи в ній, але не вмієш, не можеш полюбити ні її ні цей біль, що пронизує усе єство і гніздиться десь у сонячному сплетінні.

Коли чоловік уперше ночував не вдома, а прийшов під ранок з терпким запахом чужих парфумів, вона намалювала першу сову - сіру і волохату.

Просив вибачення, благав не руйнувати шлюб, заради стількох років, прожитих разом, він ж бо її так любить...
І ту, іншу, теж, виявилося, любить.

Через місяць вона намалювала ще одну сову. Цього разу криваво-червону, у стилі примітивізм.

Вона дивиться на його сторіку так, неначе то - ікона, хоч і восьма за рейтингом друзів у списку. Господи, ну який тут може бути список, коли, відчуваючи його на близькій надто відстані до себе, бажаєш тільки розчинитися, стати мелодійним віршем у його світлій голові, черговою ідеєю-фікс, коханкою, образом мадонни, ким завгодно ще, тільки
не самою собою.
бо він таку не кохає.
здається.

"Його дівчина не пасує йому, як старі кеди, які він дорвав, гуляючи вчора зі мною!"
Вона ричить це у вікно для повідомлень подрузі і запиває гіркоту втрати розсуду чорним чаєм без цукру.

«Схаменіться,будьте люде, бо либо вам буде»
Т.Г. Шевченко
Сьогодні в Україну прийшла антиукраїнська влада,
За духом та за національною ознакою.
По суті, відбувається окупація владних олімпів країни
чужинцями.
Що в усі віки чесні люди робили з ворогами-зайдами?
Їх нищили всіма доступними засобами.
Боротьба за волю Батьківщини є святою.
Хай згинуть всі, хто зазіхає на нашу свободу.
Україна буде Українською.
«Всі, хто живучи в Україні, маючи громадянство нашої
країни,
говорить московською мовою, не поважають українські
традиції,
культуру, мову – є потенційними ворогами,