Про самотність

Про друзів

Холодного листопадового дня я сидів у себе в кімнаті і читав. Час від часу виглядав у вікно та спостерігав, як пролітають на землю пожовклі листочки з дерев. І тут я помітив, як до одного з під’їздів будинку навпроти підходять декілька хлопців та дівчат з повітряними кульками. Всі підійшли до під’їзду, а один з них зайшов в середину.

Замолоду вона кухарювала на тракторній бригаді. Вдатно, її страви хвалили, бувало сам голова заїжджав бобиком пообідати в куховарки, а механізатори в полі й миски свої бляшані вилизували; ще довго було до обіду, а вони вже виглядали, чи не деренчить від села ґрунтівкою старенька розхитана „хазяйка“ з оцинкованою скринею в кузові.
Але настав час і куховарню закрили − нерентабельно. Механізаторів на бригаді поменшало, якось непомітно всі вони разом зістаріли й обідали тепер, мовчки розгортаючи просякнутими солідолом руками кожен холодного домашнього свого сидора.

Крізь ілюмінатор він милувався Землею: яка ж вона прекрасна, блакитна планета, колиска людства, яка тендітна та беззахисна! Як же ж повинні любити земляни свій спільний дім, жити в злагоді з планетою та між собою! Це розумієш лише поглянувши на Землю звідси… І чого не вистачає їм, нерозумним? От у нас, на міжнародній станції, працюють представники різних країн, а на борту мир і злагода, всі дружньо підтримують одне одного. Нещодавно ось космонавту-біологу повідомили, що в нього народилася донька, то це було свято для всього екіпажу.

Асенізатора в містечку не любили тільки тому, що він був асенізатором. Асенізатором же асенізатор працював ціле життя. Трудовий стаж добував у районному комунгоспі, а коли вийшов на пенсію то викупив за залишковою вартістю такого ж пенсійного віку свою автівку й продовжував собі працювати асенізатором у містечку за місцем проживання.

Це було за радянських часів. Білетерка (а заодно й прибиральниця) районного кінотеатру нічого на світі не любила так, як індійське кіно. Чергового нового фільму вона чекала мов незрівнянного свята. І не лише вона: перед кожним сеансом усі до одного місця в залі було зайнято й незліченні далекі (близьких білетерка не мала, жила самотиною) родичі, добре-, мало-, а то й зовсім незнайомі люди жалісно благали білетерку пропустити їх постояти хоча б у куточку (деякі соромливо ховали за спинами домашні стільчики) й добросерда завжди всіх пропускала, щойно в залі погасне світло.

Того літа бджоли роїлися як ніколи. Весна була вітряною, сухою, взяток нікудишній; пасічники кляли долю, жалілися на зміни клімату та хмуро виносили з точків порожні вулики…
Лише кебетливий пасічник не нарікав. Цей завзято майстрував ройові прищепи, невтомно розвозив нехитрі вироби по гайках, байраках та лісосмугах і отримував доробок там, де решта терпіли збитки. Щодня об’їжджав пасічник своє господарство, знімав рої та множив пасіку, вдоволено потираючи руки в солодкому передчутті майбутніх прибутків.

Слюсар автосервісу розповідав: „По життю я був авіамеханіком. Пілот літав, а я готував йому машину. Ми були хорошою парою, він − то просто ас, ну й я не так собі, скло протерти…

Раніше він цього авто в місті не бачив. І хазяйки не зустрічав, нетутешня. Під’їхала: „Заднє ліве колесо підкачайте…“ Підкачав… усміхнулася… Чого? Чого б це власниця дорогущої криваво-червоної іномарки всміхалася до шиномонтажника? Цікаво так усміхнулася, гм… Це вам не Америка й не Європа, в нас люди так просто одне до одного не всміхаються, в нас якщо всміхаються, то не просто… А що, молодий, довготелесий… За два дні знов під’їхала, знову заднє ліве, знов усмішка… Золотник у нормі, нова машина, чого б це воно спускало? Може вмисно?

За краєм далекого призалізничного села був переїзд, при якому чергували троє пожильців цього ж таки села: двоє чоловіків і жінка. Більше ніякої роботи в селі не було, місцеві хто мотався по заробітках, хто торгувати їздив до райцентру, хто ще куди; тому чергували на переїзді найкращі з сельчан, непитущі порядні та відповідальні. На переїзді завжди був порядок, начальство неодмінно ставило чергових по цьому переїзду за приклад іншим.