авітаміноз
bohemka — 16/04/2022 - 12:10
Новини провини трагедії зброя іуди
І смерть виповзає як пліснява звідусюди
І ти обростаєш смертю наче грибами
Втрачаєш друзів, давно вже немає мами
Лякаєшся домофону стукоту в двері
Сидиш у кімнаті між туфель помад і паперів
У світі чотирьохстінному з виходом лиш на балкон
Напружуєшся щоразу коли бринить телефон
Не береш слухавки чи береш і каєшся
Говориш а нутрощі корчаться і стискаються
Домовляєшся про розмови: зустрічатися сперечатися
Але не джихад всередині а капітуляція
Всі речі скинули сенси як непотрібний баласт
***
Ostap_Koza — 20/02/2022 - 05:10
гуде між віт осінній доннер веттер
і листя рве і гонить дранґ нах ост.
я перейшов твій радасний пагост
і час останні креслити привіти.
зарано. несподіваний фінал.
цю комбінацію ми не передбачали.
цей вітер наче ґрати криміналу.
і звідки взявся тотий кримінал?
аорту порвано. прогнив на серці шов.
і розчиняється цукеркою прозора
моя рука в несамовитих зорях.
останній бог од серця одійшов.
я світ ловив та світла не знайшов.
прогорклі хвилі нагло ворохобить
і янгол піднімає мідний хобот.
сурмити буде вшосте. ну то й шо?
і свідчу: вседержитель наче злодій
***
Ostap_Koza — 20/02/2022 - 05:08
Чому, я не знаю, здалося:
життю недалеко вже край.
Блукав я в безмежній тривозі
і вийшов до річки Дунай.
І в сутінках тихих вечірніх
зустрівся мені чоловік
високім на пагорбі чільнім
і мене скалічив навік.
Він вийшов і став коло броду й
дорогу мені заступив
на берег, де мого народу
розвихрений вогник горів.
І билися ми на порозі
всю ніч у Дунаю ріки.
і смерть недалеко, здалося,
від злодія злої руки.
Важкого його, наче камінь,
я високо в небо підняв
і кинув на землю, і яму
пробила горбата спина.
А він доторкнувся підступно,
зламавши мене у стегні,
Франсуа Донасьєн
Ostap_Koza — 20/02/2022 - 05:01
В тюрми затиснений гранітовий кулак,
кричить безумець і світи руйнує.
Серця витоптуючи, звіра коронує
законом упирів і вовкулак.
І кличе кров підвалини підмити
та хлюпнути пожежею на світ,
зганьбити землю, наче дівчину, втопити
у хвилях революції сей міт.
Він на собі, неначе на стовпі,
щодня зарУбку робить Робінзоном,
щодня десятий рік безсонно
з-за обрію накликує вогні.
А світ вальсує, знищений у думці.
Краса ясніє, до природи ідучИ.
Стрибають зорі, наче тенісні м"ячі,
байдужо неприступні нашій муці.
І божевільний пише свій роман,
мов на папірусі яснім Олександрії,
Глоса
Ostap_Koza — 20/02/2022 - 04:58
сховався бог за тисячі імен
і кличе кличе голос одинокий
і за плечем дзвінкі лунають кроки
але крутнись - і тінь не промайне.
і голос кличе кличе кличе
за прірвою що зяючи лежить
але слова блискучі як ножі
смакую дармо язиком калічним
бо машкару барвисту розмаїту
з вокабули чужої не злизать
безглузда та зрадлива рать
між нами стала. стежку перекрито.
але торкає раптом за плече
лякаючи шпигун облесний
та глянь і враз - крило шелесне
прозорим пір’ям і втече
на те, як то казали, напоролись.
між нами ліс пустеля та Дунай
та як у них тепер не потопай
На мокрому місці
Ostap_Koza — 15/12/2021 - 04:16
Нехай собі.
Я все одно зізнаюсь
у безкорисливій любові до
дощу,
нехай ти хмикнеш нетерпляче "ну ти -
дивний" (дурний у розумінні та плещу
про що не знаючи, як то мені властиво).
Але я все одно люблю цю зливу,
нехай би тільки щоб розважити
тебе, чи перекинутися
тихими й незлими
словами зблизька.
Хай собі
іде,
дрібними кульками
малюючи веселки
та німби до
рожевих
ліхтарів,
жене в побрижених калюжах чорні джази,
лопоче трубами та кидає безладні
вітвисті зблиски...
...Немає лиха -
просто вихідні
над хвилями у місті спорожнілім.
На острівці паркету пливемо
Череватий чортик на полиці
Ostap_Koza — 4/12/2021 - 02:12
Дощить, як і дощило цілі дні.
Дорогу в місто застеля калюжа.
Біль головний у скронях наче ружа,
що пелюстки розпукує бліді.
І вірш лежить перлиною на дні
далекому, де тиск води нестерпний,
з якого серце в клітці грудей терпне й
очей ікринки вдавлює брудні.
Дощить, як і дощило цілі дні.
Атлантика тумани викидає
на берег, дошками застелений до краю,
де починається асфальту цілина.
Де в підземеллях мешкає розпука й
росте, спухаючи, неначе шампіньйон.
І дощ низьких сягає підвіконь;
і як змія, що випущена з лука,
летить метро близький кусати обрій,
У небі роздавили крашанку...
Ostap_Koza — 4/12/2021 - 02:07
У небі роздавили крашанку
і гине на хресті єврей.
Душа, від тіла одірвавшись,
пішла к порогу до дверей.
Стояв я посеред кімнати
розгублено, ні в тих, ні в сих.
Я міг би сльози проливати,
гіркий вдавати міг би сміх,
але дивився їй у спину,
очей не змога відвести,
і в пам’яті, мов у комині,
палив коханої листи.
А я усе кричав: ‘Не йди!’,
а я молився: ‘Повернися!’
незчутно посеред біди,
й не міг на тебе надивиться...
Вона до вулиці зійшла,
де пізні їхали трамваї
і хмара лапами гребла
на хмарочосів вертикалі.
Мовчали всі, ніхто не йшов,
у вікна деякі гляділи,
На прийомі у лікаря
bohemka — 3/02/2021 - 19:27
(пісня)
І янголам буває кепсько
І янголи вовками виють
І кров блакитна в жилах ниє
Коли їх жаль дійма сердечний
Пр-ів
А-а-аааа-аааа-а
Вовки також бувають добрими
Хоробрими бувають, сильними
Вони б, можливо, стали птахами
Якби лиш тільки мали крила
Пр-ів
Тріп-тріп-махмахмахмах-махмахмахмах_мах
Пішли від мене світлі янголи
Вовки також мене покинули
І я тужу по-янголиному
І я, як вовк, ночами вию
Пр-ів
У-у-уууу-уууу-ау
Я можу наче жаба квакати
Немов зозуля, голосити
Але чомусь не можу какати.
Порадьте, шо мені робити?
Мама спить...
Варвара Серафим — 23/07/2017 - 10:37
О.Яриновській, моїй подрузі
Мама спить... сняться їй сни,
Де діти ситі і в шапках, навіть якщо їм далеко за тридцять...
Де доньки обов'язково з перстеником на безіменному пальці
Печуть пироги зі станом скруглілим, рум'яні й веселі...
Син - сильний і мужній - господар власного щастя й оселі.
У кожного з них своя доля, свої турботи
В когось сім'я, а в когось нелюба робота...
Та незважаючи на щоденні клопоти й втому
Не забувають дорогу до рідного дому.
Все як хотіла, намріяла, про що Бога просила...
Нехай пробачають, якщо щось не те зробила
