Новини провини трагедії зброя іуди
І смерть виповзає як пліснява звідусюди

І ти обростаєш смертю наче грибами
Втрачаєш друзів, давно вже немає мами

Лякаєшся домофону стукоту в двері
Сидиш у кімнаті між туфель помад і паперів

У світі чотирьохстінному з виходом лиш на балкон
Напружуєшся щоразу коли бринить телефон

Не береш слухавки чи береш і каєшся
Говориш а нутрощі корчаться і стискаються

Домовляєшся про розмови: зустрічатися сперечатися
Але не джихад всередині а капітуляція

Всі речі скинули сенси як непотрібний баласт

гуде між віт осінній доннер веттер
і листя рве і гонить дранґ нах ост.
я перейшов твій радасний пагост
і час останні креслити привіти.

зарано. несподіваний фінал.
цю комбінацію ми не передбачали.
цей вітер наче ґрати криміналу.
і звідки взявся тотий кримінал?

аорту порвано. прогнив на серці шов.
і розчиняється цукеркою прозора
моя рука в несамовитих зорях.
останній бог од серця одійшов.

я світ ловив та світла не знайшов.
прогорклі хвилі нагло ворохобить
і янгол піднімає мідний хобот.
сурмити буде вшосте. ну то й шо?

і свідчу: вседержитель наче злодій

Чому, я не знаю, здалося:
життю недалеко вже край.
Блукав я в безмежній тривозі
і вийшов до річки Дунай.

І в сутінках тихих вечірніх
зустрівся мені чоловік
високім на пагорбі чільнім
і мене скалічив навік.

Він вийшов і став коло броду й
дорогу мені заступив
на берег, де мого народу
розвихрений вогник горів.

І билися ми на порозі
всю ніч у Дунаю ріки.
і смерть недалеко, здалося,
від злодія злої руки.

Важкого його, наче камінь,
я високо в небо підняв
і кинув на землю, і яму
пробила горбата спина.

А він доторкнувся підступно,
зламавши мене у стегні,

В тюрми затиснений гранітовий кулак,
кричить безумець і світи руйнує.
Серця витоптуючи, звіра коронує
законом упирів і вовкулак.

І кличе кров підвалини підмити
та хлюпнути пожежею на світ,
зганьбити землю, наче дівчину, втопити
у хвилях революції сей міт.

Він на собі, неначе на стовпі,
щодня зарУбку робить Робінзоном,
щодня десятий рік безсонно
з-за обрію накликує вогні.

А світ вальсує, знищений у думці.
Краса ясніє, до природи ідучИ.
Стрибають зорі, наче тенісні м"ячі,
байдужо неприступні нашій муці.

І божевільний пише свій роман,
мов на папірусі яснім Олександрії,

сховався бог за тисячі імен
і кличе кличе голос одинокий
і за плечем дзвінкі лунають кроки
але крутнись - і тінь не промайне.

і голос кличе кличе кличе
за прірвою що зяючи лежить
але слова блискучі як ножі
смакую дармо язиком калічним

бо машкару барвисту розмаїту
з вокабули чужої не злизать
безглузда та зрадлива рать
між нами стала. стежку перекрито.

але торкає раптом за плече
лякаючи шпигун облесний
та глянь і враз - крило шелесне
прозорим пір’ям і втече

на те, як то казали, напоролись.
між нами ліс пустеля та Дунай
та як у них тепер не потопай

Нехай собі.
Я все одно зізнаюсь
у безкорисливій любові до
дощу,

нехай ти хмикнеш нетерпляче "ну ти -
дивний" (дурний у розумінні та плещу
про що не знаючи, як то мені властиво).
Але я все одно люблю цю зливу,
нехай би тільки щоб розважити
тебе, чи перекинутися
тихими й незлими
словами зблизька.

Хай собі
іде,
дрібними кульками
малюючи веселки
та німби до
рожевих
ліхтарів,
жене в побрижених калюжах чорні джази,
лопоче трубами та кидає безладні
вітвисті зблиски...

...Немає лиха -
просто вихідні
над хвилями у місті спорожнілім.
На острівці паркету пливемо

Дощить, як і дощило цілі дні.
Дорогу в місто застеля калюжа.
Біль головний у скронях наче ружа,
що пелюстки розпукує бліді.

І вірш лежить перлиною на дні
далекому, де тиск води нестерпний,
з якого серце в клітці грудей терпне й
очей ікринки вдавлює брудні.

Дощить, як і дощило цілі дні.
Атлантика тумани викидає
на берег, дошками застелений до краю,
де починається асфальту цілина.

Де в підземеллях мешкає розпука й
росте, спухаючи, неначе шампіньйон.
І дощ низьких сягає підвіконь;
і як змія, що випущена з лука,

летить метро близький кусати обрій,

У небі роздавили крашанку
і гине на хресті єврей.
Душа, від тіла одірвавшись,
пішла к порогу до дверей.

Стояв я посеред кімнати
розгублено, ні в тих, ні в сих.
Я міг би сльози проливати,
гіркий вдавати міг би сміх,

але дивився їй у спину,
очей не змога відвести,
і в пам’яті, мов у комині,
палив коханої листи.

А я усе кричав: ‘Не йди!’,
а я молився: ‘Повернися!’
незчутно посеред біди,
й не міг на тебе надивиться...

Вона до вулиці зійшла,
де пізні їхали трамваї
і хмара лапами гребла
на хмарочосів вертикалі.

Мовчали всі, ніхто не йшов,
у вікна деякі гляділи,

(пісня)

І янголам буває кепсько
І янголи вовками виють
І кров блакитна в жилах ниє
Коли їх жаль дійма сердечний

Пр-ів
А-а-аааа-аааа-а

Вовки також бувають добрими
Хоробрими бувають, сильними
Вони б, можливо, стали птахами
Якби лиш тільки мали крила

Пр-ів
Тріп-тріп-махмахмахмах-махмахмахмах_мах

Пішли від мене світлі янголи
Вовки також мене покинули
І я тужу по-янголиному
І я, як вовк, ночами вию

Пр-ів
У-у-уууу-уууу-ау

Я можу наче жаба квакати
Немов зозуля, голосити
Але чомусь не можу какати.
Порадьте, шо мені робити?

О.Яриновській, моїй подрузі

Мама спить... сняться їй сни,
Де діти ситі і в шапках, навіть якщо їм далеко за тридцять...
Де доньки обов'язково з перстеником на безіменному пальці
Печуть пироги зі станом скруглілим, рум'яні й веселі...
Син - сильний і мужній - господар власного щастя й оселі.

У кожного з них своя доля, свої турботи
В когось сім'я, а в когось нелюба робота...
Та незважаючи на щоденні клопоти й втому
Не забувають дорогу до рідного дому.

Все як хотіла, намріяла, про що Бога просила...
Нехай пробачають, якщо щось не те зробила