фатерлянд
Ostap_Koza — 16/12/2022 - 23:10
Для тебе забував я фатерлянд
і лепетав язичієм небесним,
і з тим зійшло життя моє на безцінь
душі безрогам кинув діамант.
Я ж на тебе дивився як з за ґрат,
поштиво оком цілував і пестив,
та був тобі нічим не інтересний
і марно тратив врем’я і талант,
складаючи тобі натхненний кант.
Однак не рушив він мрійливий бездум.
Я йду від вас під три чорти - і пес вам.
Геєна, пекло, та довічний ад.
Мене було зав’язано на бант
і в кучері почеплено русяві.
Я йду від вас, немов Григорій Сава.
Іду вже. І тому безмежно рад.
Але ж коли минуть розкішні весни
Пiтьма
Ostap_Koza — 16/12/2022 - 23:09
На устах замок, на серці камінь.
Вітер обриває листя книг.
Сяду я сумний, неначе Каїн,
біля ніг оперених твоїх.
Почитай мені про що завгодно.
Про кохання наше почитай.
Хай на землю сурмачі зіходять,
небеса заломляться нехай -
ти слідкуй уважно й невідривно,
як закохані по літерах ідуть
урвищами на високім рівні
у тривку та нетривалу путь.
Хай падуть на землю чорні води
і сто двадцять днів по них пливуть
звірі невідомої породи
у недовідому каламуть.
Хай несе на збуреному плині
на спасіння може й на загин
кораблі в оточенні дельфінів
мов церкви у колі домовин.
москва, третій рим
Ostap_Koza — 16/12/2022 - 23:07
мама мила раму
раму мила мама
поспішайте, мамо сіто
ми несемо воду ситом
гей гоп, шіді ріді
пісня у форматі міді
серце, чом же ти не криця
надавали нам по пиці
ми писали, ми писали
наші пальчики устали
ой, лихо, не петрусь
бо уже не розігнусь
заспіваймо як навчили
пісню про павла тичину
гей гоп, пранаяма
всіх панів до ‘дної ями
від мерефи на чугуїв
ми навпочіпки крокуєм
раз два, аватара
час уже здавати тару
з лісу вийшовши, равана
вийняв ножик із кармана
всьо равно єво нє брошу
патамушто он хароший
ойра, не далеко
занеси мене, лелеко
покритки
Ostap_Koza — 16/12/2022 - 23:05
О де ви, милі серцю покритки
та ніжні тонкосльозі байстрюки! -
гукаю в небо відчайдушним покриком
і роззираюся довкола з-під руки.
Нема. Нема. Невже повимирали ви,
неначе пресловутий динозавр?
Пішли на дно та обросли коралами -
Лук'ян Гервасій Опанас Назар
Параска Домна Феодора та Горпина...
Порозтавали мов торішній сніг.
Вже не писатиме про вас чудових книг
новий Шевченко... Часу безупинно
кружляє колесо - й раптовий рекетир
посаду обіймає робінгуда.
За димними стовпами ходять люди,
але червоні хвилі розкотить
новітньому пророку не під силу.
авітаміноз
bohemka — 16/04/2022 - 12:10
Новини провини трагедії зброя іуди
І смерть виповзає як пліснява звідусюди
І ти обростаєш смертю наче грибами
Втрачаєш друзів, давно вже немає мами
Лякаєшся домофону стукоту в двері
Сидиш у кімнаті між туфель помад і паперів
У світі чотирьохстінному з виходом лиш на балкон
Напружуєшся щоразу коли бринить телефон
Не береш слухавки чи береш і каєшся
Говориш а нутрощі корчаться і стискаються
Домовляєшся про розмови: зустрічатися сперечатися
Але не джихад всередині а капітуляція
Всі речі скинули сенси як непотрібний баласт
***
Ostap_Koza — 20/02/2022 - 05:10
гуде між віт осінній доннер веттер
і листя рве і гонить дранґ нах ост.
я перейшов твій радасний пагост
і час останні креслити привіти.
зарано. несподіваний фінал.
цю комбінацію ми не передбачали.
цей вітер наче ґрати криміналу.
і звідки взявся тотий кримінал?
аорту порвано. прогнив на серці шов.
і розчиняється цукеркою прозора
моя рука в несамовитих зорях.
останній бог од серця одійшов.
я світ ловив та світла не знайшов.
прогорклі хвилі нагло ворохобить
і янгол піднімає мідний хобот.
сурмити буде вшосте. ну то й шо?
і свідчу: вседержитель наче злодій
***
Ostap_Koza — 20/02/2022 - 05:08
Чому, я не знаю, здалося:
життю недалеко вже край.
Блукав я в безмежній тривозі
і вийшов до річки Дунай.
І в сутінках тихих вечірніх
зустрівся мені чоловік
високім на пагорбі чільнім
і мене скалічив навік.
Він вийшов і став коло броду й
дорогу мені заступив
на берег, де мого народу
розвихрений вогник горів.
І билися ми на порозі
всю ніч у Дунаю ріки.
і смерть недалеко, здалося,
від злодія злої руки.
Важкого його, наче камінь,
я високо в небо підняв
і кинув на землю, і яму
пробила горбата спина.
А він доторкнувся підступно,
зламавши мене у стегні,
Франсуа Донасьєн
Ostap_Koza — 20/02/2022 - 05:01
В тюрми затиснений гранітовий кулак,
кричить безумець і світи руйнує.
Серця витоптуючи, звіра коронує
законом упирів і вовкулак.
І кличе кров підвалини підмити
та хлюпнути пожежею на світ,
зганьбити землю, наче дівчину, втопити
у хвилях революції сей міт.
Він на собі, неначе на стовпі,
щодня зарУбку робить Робінзоном,
щодня десятий рік безсонно
з-за обрію накликує вогні.
А світ вальсує, знищений у думці.
Краса ясніє, до природи ідучИ.
Стрибають зорі, наче тенісні м"ячі,
байдужо неприступні нашій муці.
І божевільний пише свій роман,
мов на папірусі яснім Олександрії,
Глоса
Ostap_Koza — 20/02/2022 - 04:58
сховався бог за тисячі імен
і кличе кличе голос одинокий
і за плечем дзвінкі лунають кроки
але крутнись - і тінь не промайне.
і голос кличе кличе кличе
за прірвою що зяючи лежить
але слова блискучі як ножі
смакую дармо язиком калічним
бо машкару барвисту розмаїту
з вокабули чужої не злизать
безглузда та зрадлива рать
між нами стала. стежку перекрито.
але торкає раптом за плече
лякаючи шпигун облесний
та глянь і враз - крило шелесне
прозорим пір’ям і втече
на те, як то казали, напоролись.
між нами ліс пустеля та Дунай
та як у них тепер не потопай
На мокрому місці
Ostap_Koza — 15/12/2021 - 04:16
Нехай собі.
Я все одно зізнаюсь
у безкорисливій любові до
дощу,
нехай ти хмикнеш нетерпляче "ну ти -
дивний" (дурний у розумінні та плещу
про що не знаючи, як то мені властиво).
Але я все одно люблю цю зливу,
нехай би тільки щоб розважити
тебе, чи перекинутися
тихими й незлими
словами зблизька.
Хай собі
іде,
дрібними кульками
малюючи веселки
та німби до
рожевих
ліхтарів,
жене в побрижених калюжах чорні джази,
лопоче трубами та кидає безладні
вітвисті зблиски...
...Немає лиха -
просто вихідні
над хвилями у місті спорожнілім.
На острівці паркету пливемо