(пісня)

І янголам буває кепсько
І янголи вовками виють
І кров блакитна в жилах ниє
Коли їх жаль дійма сердечний

Пр-ів
А-а-аааа-аааа-а

Вовки також бувають добрими
Хоробрими бувають, сильними
Вони б, можливо, стали птахами
Якби лиш тільки мали крила

Пр-ів
Тріп-тріп-махмахмахмах-махмахмахмах_мах

Пішли від мене світлі янголи
Вовки також мене покинули
І я тужу по-янголиному
І я, як вовк, ночами вию

Пр-ів
У-у-уууу-уууу-ау

Я можу наче жаба квакати
Немов зозуля, голосити
Але чомусь не можу какати.
Порадьте, шо мені робити?

О.Яриновській, моїй подрузі

Мама спить... сняться їй сни,
Де діти ситі і в шапках, навіть якщо їм далеко за тридцять...
Де доньки обов'язково з перстеником на безіменному пальці
Печуть пироги зі станом скруглілим, рум'яні й веселі...
Син - сильний і мужній - господар власного щастя й оселі.

У кожного з них своя доля, свої турботи
В когось сім'я, а в когось нелюба робота...
Та незважаючи на щоденні клопоти й втому
Не забувають дорогу до рідного дому.

Все як хотіла, намріяла, про що Бога просила...
Нехай пробачають, якщо щось не те зробила

...
І знов мені болить твій біль,
Повітря знов бракує в грудях.
Хто ти мені? Хто я тобі?
Лиш просто випадкові люди.
Не ти в мої приходиш сни,
І не тобі я сповідаюсь,
Але мені твоє болить.
І я від того не ховаюсь.
Якась тремтлива срібна тінь
Незримо пролягла між нами,
Й невідворотно резонує
Оте твоє в мені віршами.
Чи то діагноз в нас один
Чи ми пили з одної чаші,
Чи то стібаються чорти
Нас просто в карти розігравши.
І знову запирає дух
І під ребро – клинок у бік.
Якщо пробито мій кожух,
Як має то боліть тобі?

19.12.16

Він зник, коли прийшла біда,
Коли розтанули світанки.
Він зник, як з друшляка, вода,
Забувши пристрасть обіцянки.

Лишився присмак гіркоти
Від розуміння, що заради
Своєї вищої мети,
Він не побачив привід зради.

Він не почув простих благань.
А може чув… і це злякало?
Бо здійсненню його бажань
Твоє кохання заважало.

Він зник, коли тобі була
Потрібна крапелька надії…
Він зник, а ти ще ним жила,
Жила примарою від мрії.

Тепер пройшли ті чорні дні,
З'явилось в світ життя маленьке,
Що тягне ручки: " Дай! Мені!"
А скоро саже: "Моя ненько!"

Кайдани металеві ранять руки,
ні кроку, тихо, мовчки, як усі.
Чатують в темнім небі чорні круки,
вугіллям став звичайний білий сніг.

І ти стоїш, ти раб, а не людина,
ти страху повен скинути ярмо,
лякає мозок істини картина:
перед очима шлях твій і кермо.

Боїшся, що побачать всі довкола,
як ти зникаєш з вітром вдалині.
Та мусиш розірвати страху коло,
кайдани поховати у труні.

Аж ось свобода, дишуть вільно груди,
і сповнює тебе веселий сміх.
Але повинен правди не забути:
коли звільнився сам - врятуй усіх.

© 2004

Кажу тобі лиш те, що хочеш знати,
Тому не обвиняй мене в брехні.
Могла б тобі усю себе віддати,
Та віриш ти в ілюзії свої.
Отак життя й пливе нешвидким плином.
Моє все при мені. Й не видно дна.
Бери, що хочеш. А мої провини
Я якось далі понесу сама.
Крізь роки зволікань і мрій руїни,
Крізь наболіле «ми» й самотнє «я»,
Крізь чужі руки, губи, плечі, спини,
Я ж якось все це вже колись несла.
Крізь терни ті, які тобі не треба,
Світи примарні, що у них жила,
Голодне пекло і безкрайнє небо,
Й реальність, що між снами пролягла.
Я йду вперед, іду, і не спиняюсь,

Лише з тобою я слабка,
Лише з тобою я без зброї,
І маска та, така тяжка,
Спада з лиця лише з тобою.
Ти ж вимагаєш масок теж.
Бо вся я – непосильна ноша.
Все розумію. Та усе ж
Мене усю любити прошу.
Втомилась розриватись так,
Ділить себе уже не сила.
Тож вибач – закінчився акт,
Як хочеш взяти – бери цілу.
З чортами, крилами, вінком,
Лавровим, що стискає скроні.
Вже не сиджу я під замком
У добровільному полоні.
Вже не караюсь від вини,
За те, що більше хочу дати
Ніж можеш чи бажаєш ти
Від мене отакої взяти.
Прошу, будь ласка, не шукай
Лише зручних в мені частин.

Гріхами – відчай. Сльозами – втома.
Самотність – колом із частоколу.
Безмежність всесвіту як насмішка,
Бо мусиш міцно тримати віжки.
І часу плинність як ілюстрація
Від тіла до тіла переадресації.
Від правди до правди неспинного бігу,
До болю в суглобах, до вічного снігу,
До льоду у грудях, що вже не розстане,
Хіба що тоді аж, коли нас нестане…

Ось так і збагнулося мозком потертим:
Як все-таки добре, що ми не безсмертні.

Руки кохалися. Ми посміхалися.
Всесвіт розтанув. Годинник завмер.
Зорі у небі вже спати влягалися.
Завтра далеко. Є тільки тепер.
Всі запитання із вітром полинули.
Всі обіцянки забулись на мить.
Слова і фрази тиша поглинула,
Руки уміють без слів говорить.
По-материнськи укрила ніч ковдрою.
Пальці зв»язалися теплим вузлом.
Ми перестали буть сильними, гордими,
Тут заховавшись від его свого.
Руки кохались у нас не питаючи,
Ми прикидались, що все тільки сон.
Зорі ніяково в хмари ховалися,
Руки кохалися, їм все одно.
Їх не хвилюють кайдани пощерблені,

І тільки тиша
втрачене життя
і скоро ти забудеш
і його ім'я.

Чи варті сльози
смутку і печалі?
Чи варто ще
якісь оті слова?

Загинув воїн...
не вперше
і не в останнє.
Та чи готові ми
до більшого життя?

Хай буде пам'ять
і молитва наша.
У Бога ласки ми благаймо...
про мир, любов,про єдність

26.05.2016р.Б