Череватий чортик на полиці
Ostap_Koza — 4/12/2021 - 02:12
Дощить, як і дощило цілі дні.
Дорогу в місто застеля калюжа.
Біль головний у скронях наче ружа,
що пелюстки розпукує бліді.
І вірш лежить перлиною на дні
далекому, де тиск води нестерпний,
з якого серце в клітці грудей терпне й
очей ікринки вдавлює брудні.
Дощить, як і дощило цілі дні.
Атлантика тумани викидає
на берег, дошками застелений до краю,
де починається асфальту цілина.
Де в підземеллях мешкає розпука й
росте, спухаючи, неначе шампіньйон.
І дощ низьких сягає підвіконь;
і як змія, що випущена з лука,
летить метро близький кусати обрій,
У небі роздавили крашанку...
Ostap_Koza — 4/12/2021 - 02:07
У небі роздавили крашанку
і гине на хресті єврей.
Душа, від тіла одірвавшись,
пішла к порогу до дверей.
Стояв я посеред кімнати
розгублено, ні в тих, ні в сих.
Я міг би сльози проливати,
гіркий вдавати міг би сміх,
але дивився їй у спину,
очей не змога відвести,
і в пам’яті, мов у комині,
палив коханої листи.
А я усе кричав: ‘Не йди!’,
а я молився: ‘Повернися!’
незчутно посеред біди,
й не міг на тебе надивиться...
Вона до вулиці зійшла,
де пізні їхали трамваї
і хмара лапами гребла
на хмарочосів вертикалі.
Мовчали всі, ніхто не йшов,
у вікна деякі гляділи,
На прийомі у лікаря
bohemka — 3/02/2021 - 19:27
(пісня)
І янголам буває кепсько
І янголи вовками виють
І кров блакитна в жилах ниє
Коли їх жаль дійма сердечний
Пр-ів
А-а-аааа-аааа-а
Вовки також бувають добрими
Хоробрими бувають, сильними
Вони б, можливо, стали птахами
Якби лиш тільки мали крила
Пр-ів
Тріп-тріп-махмахмахмах-махмахмахмах_мах
Пішли від мене світлі янголи
Вовки також мене покинули
І я тужу по-янголиному
І я, як вовк, ночами вию
Пр-ів
У-у-уууу-уууу-ау
Я можу наче жаба квакати
Немов зозуля, голосити
Але чомусь не можу какати.
Порадьте, шо мені робити?
Мама спить...
Варвара Серафим — 23/07/2017 - 10:37
О.Яриновській, моїй подрузі
Мама спить... сняться їй сни,
Де діти ситі і в шапках, навіть якщо їм далеко за тридцять...
Де доньки обов'язково з перстеником на безіменному пальці
Печуть пироги зі станом скруглілим, рум'яні й веселі...
Син - сильний і мужній - господар власного щастя й оселі.
У кожного з них своя доля, свої турботи
В когось сім'я, а в когось нелюба робота...
Та незважаючи на щоденні клопоти й втому
Не забувають дорогу до рідного дому.
Все як хотіла, намріяла, про що Бога просила...
Нехай пробачають, якщо щось не те зробила
...
І знов мені болить твій біль,
Повітря знов бракує в грудях.
Хто ти мені? Хто я тобі?
Лиш просто випадкові люди.
Не ти в мої приходиш сни,
І не тобі я сповідаюсь,
Але мені твоє болить.
І я від того не ховаюсь.
Якась тремтлива срібна тінь
Незримо пролягла між нами,
Й невідворотно резонує
Оте твоє в мені віршами.
Чи то діагноз в нас один
Чи ми пили з одної чаші,
Чи то стібаються чорти
Нас просто в карти розігравши.
І знову запирає дух
І під ребро – клинок у бік.
Якщо пробито мій кожух,
Як має то боліть тобі?
19.12.16
Він зник, коли прийшла біда,
Коли розтанули світанки.
Він зник, як з друшляка, вода,
Забувши пристрасть обіцянки.
Лишився присмак гіркоти
Від розуміння, що заради
Своєї вищої мети,
Він не побачив привід зради.
Він не почув простих благань.
А може чув… і це злякало?
Бо здійсненню його бажань
Твоє кохання заважало.
Він зник, коли тобі була
Потрібна крапелька надії…
Він зник, а ти ще ним жила,
Жила примарою від мрії.
Тепер пройшли ті чорні дні,
З'явилось в світ життя маленьке,
Що тягне ручки: " Дай! Мені!"
А скоро саже: "Моя ненько!"
Кайдани
Kseniaster — 21/08/2016 - 22:16
Кайдани металеві ранять руки,
ні кроку, тихо, мовчки, як усі.
Чатують в темнім небі чорні круки,
вугіллям став звичайний білий сніг.
І ти стоїш, ти раб, а не людина,
ти страху повен скинути ярмо,
лякає мозок істини картина:
перед очима шлях твій і кермо.
Боїшся, що побачать всі довкола,
як ти зникаєш з вітром вдалині.
Та мусиш розірвати страху коло,
кайдани поховати у труні.
Аж ось свобода, дишуть вільно груди,
і сповнює тебе веселий сміх.
Але повинен правди не забути:
коли звільнився сам - врятуй усіх.
© 2004
Ігри в правду
Satifo — 20/08/2016 - 20:15
Кажу тобі лиш те, що хочеш знати,
Тому не обвиняй мене в брехні.
Могла б тобі усю себе віддати,
Та віриш ти в ілюзії свої.
Отак життя й пливе нешвидким плином.
Моє все при мені. Й не видно дна.
Бери, що хочеш. А мої провини
Я якось далі понесу сама.
Крізь роки зволікань і мрій руїни,
Крізь наболіле «ми» й самотнє «я»,
Крізь чужі руки, губи, плечі, спини,
Я ж якось все це вже колись несла.
Крізь терни ті, які тобі не треба,
Світи примарні, що у них жила,
Голодне пекло і безкрайнє небо,
Й реальність, що між снами пролягла.
Я йду вперед, іду, і не спиняюсь,
Лише з тобою...
Satifo — 1/07/2016 - 06:42
Лише з тобою я слабка,
Лише з тобою я без зброї,
І маска та, така тяжка,
Спада з лиця лише з тобою.
Ти ж вимагаєш масок теж.
Бо вся я – непосильна ноша.
Все розумію. Та усе ж
Мене усю любити прошу.
Втомилась розриватись так,
Ділить себе уже не сила.
Тож вибач – закінчився акт,
Як хочеш взяти – бери цілу.
З чортами, крилами, вінком,
Лавровим, що стискає скроні.
Вже не сиджу я під замком
У добровільному полоні.
Вже не караюсь від вини,
За те, що більше хочу дати
Ніж можеш чи бажаєш ти
Від мене отакої взяти.
Прошу, будь ласка, не шукай
Лише зручних в мені частин.
Гріхами – відчай. Сльозами – втома.
Самотність – колом із частоколу.
Безмежність всесвіту як насмішка,
Бо мусиш міцно тримати віжки.
І часу плинність як ілюстрація
Від тіла до тіла переадресації.
Від правди до правди неспинного бігу,
До болю в суглобах, до вічного снігу,
До льоду у грудях, що вже не розстане,
Хіба що тоді аж, коли нас нестане…
Ось так і збагнулося мозком потертим:
Як все-таки добре, що ми не безсмертні.