Вона була прекрасна, як Весна,
З тонким рудим волоссям, ніби Сонце.
Вона сміялась дзвінко, а луна
Від того сміху була Радості віконцем.
Вона жила щасливою, як Небо.
У будь-яку погоду й пору року.
Вона мені, мов ліки без плацебо,
Коли всміхалася, підморгуючи оком.
Вона була далеко, але й поруч...
Я відчував її, мов вранішню росу...
Таку потрібну,ніжну і прозору...
Цілую й досі я її руду косу.
Живу я нею в сні, мов наяву.
Живу, кохаючись із Щастям, коли схочу.
Лягаю з нею в Літо, на траву,
А як прокинусь - згадую півночі...
Лечу, немов окрилений навіки,
Сміливо, високо, не дивлячись униз.
Відкрив я серце, і закрив повіки,
Вдихаю щастя, мов небесний бриз.
Та раптом крила блискавка з'їдає...
Я падаю з надією разом.
Я очі відкриваю й відчуваю,
Що маю силу, яку не мав бізон.
Я падатиму стільки, скільки треба...
Та це політ, я бачу його так!
Політ кохання, ніжності й потреби.
Я так кохаю, я кохаю так.
І хай моє кохання незбагненне,
Нехай воно живе десь в глибині.
Я падатиму часу незліченно...
Та я не вб'юсь - прокинусь в низині!
Сьогодні перший мій осінній день,
Коли я дихаю на повні груди.
Він благородний й гарний, мов олень...
І я кохаю, не чекаючи на грудень.
Сьогодні вперше я відчула, що любов
Закутала мене всю з головою...
Немов я в ковдрі, що гріє мою кров...
Немов я в казці з теплою росою...
І жовте листя мені лагідно шепоче,
Що осінь моя дихає коханням...
І що я дихатиму ним щоночі,
А вдень я говоритиму зізнання.
І вітер прохолодою лоскоче,
Але не так, мов я його мішень...
Я хочу жити... Я кохати хочу!
Сьогодні перший мій осінній день.
Прекрасна посмішка з ласкавого тепла,
Яскраві очі з ніжного душі житла,
Чудовий голос твій в собі відчуваю...
Ти - Чарівниця... Я таку лиш тебе знаю...
Я б обіймав твій ніжний стан, як в кішки,
Я б цілував із запалом не тільки ніжки...
Я б голубив твої пахучі коси...
Я б назбирав тобі усі ранкові роси...
...Я б міг тебе, як Бог, кохати...
Дозволь тебе хоча б заобнімати!
Ти заслужила всього,що вказав.
Якби я зміг, тебе б я закохав...
Котиться день
Марко Пазиняк — 2/03/2015 - 01:15
І згубно котиться день,
Щоб знову стати ранком.
Сонце зробить з тебе мішень,
Яку зустрічатимеш ґвалтом.
Сідий-пресідий ворог заклятий,
Без відома горло стиснув.
Минулим по серцю з'їздив, завзятий,
А ти його просто забув.
Тримайся подалі душевних історій,
Сам собі художник, сам собі талант.
Ти не фантазія чужих апріорі,
Власного таєнства дужий атлант.
На кожну голову море отрути,
На кожен вдох — туберкульоз.
І вади хотілося б комусь збути,
Але це твій метаморфоз.
І згубно котиться день,
Щоб знову стати ранком.
Сьогодні вцілів останній ген,
Відстань до моря...
Марко Пазиняк — 2/03/2015 - 01:13
Відстань до моря, тепер відстань до горя,
У них новий атлас, в нас вдома війна.
Долати всі труднощі вчила нас доля
І кров'ю шукати в Європу вікна.
Портрети ще юні , могили ще свіжі,
А рани ще дужче вкривають серця.
Сусіди, сусіди... Чужі і ворожі,
Не слухайте свого святого вождя!
Підкопане поле, хрести з номерами,
Це вся нагорода, подяка така...
А там під кордоном мерці з калашами,
Нікчемна розправа, чорна біда.
І вух не затулиш, очей не закриєш,
Бездарна Європа мовчить та мовчить.
Ще поки є духу терпляче воюєш,
Як боляче приблудна гармата кричить...
Не бачу
Марко Пазиняк — 2/03/2015 - 01:11
Освітлення не певне і не впевнене,
І як же побачити всю твою суть?
Коли зображення це перевернуте,
А звуки чужими словами трясуть...
Плювати хотів я на гардероб,
І скільки ти знаєш абеток.
Коли твою душу візьме озноб,
І як проживеш без таблеток.
Шліфова часом напевно сім'я,
Проблем же удосталь, не позичати.
А я покладаюсь лише на ім'я,
Про решту не варто мені іще знати.
Отак неглибоко, отак навмання,
Оцінюю вроду та вдачу.
Так ніби читаю з чужого життя,
А правди ніскільки не бачу.
Впала в око
Марко Пазиняк — 2/03/2015 - 01:10
Так по-різному впадають в око,
Хтось півкроком, хтось на все життя.
Хтось засяде в душі так глибоко,
Хтось пропаде лише як сміття.
Не спадаю тобі я на думку,
І не власник твоєї уваги.
Пора складати вже сумку,
Та втікати заради розваги...
Нетерплячі сумні повороти,
Все запутані в літніх дощах!
Не спроможний я побороти,
Того сяйва у твоїх очах...
Скільки треба іще пережити?
І кому заплатити за час?
Для того, щоб просто любити,
І ніхто, щоб не стримував нас!...
Щира наївність
Наталі_я — 22/02/2015 - 23:07
Віриш дурненька.
Мила. Наївна.
Чуєш, посмійся.
Не вір йому.
Він говорить.
Тихо сміється.
А ти полюбила
І віриш чомусь.
Коли ж ти нарешті
Все зрозумієш.
Буде вже пізно
Всерівно йому.
Зроби себе сам
Morfiy — 9/02/2015 - 20:08
Говори голосно,щоб чули всі
Перемагай себе завжди й у сні.
Живи неначе - це останні твої дні
Мету поставив - добивайся
Упав ? Вставай і не здавайся
Із сірими масами не зливайся
Сказав,що любиш ? Доведи
Не знаєш як ? Не говори
Втомився бігти ? Так іди !!!
Крокуй не стій ,стоять дерева
Молись не статкам , а до неба
Не вір, що зроблять все за тебе
Кохай одну і ближніх чуй
Міркуй завжди , брехню не жуй
Цінуй хто поряд , в серця не плюй
Гідно прожити можуть всі
Ти не один , ми не самі
Стіна стоїть ? Пробий в стіні
Пройти повинен перешкоди