Надсонет "Час"
MBentefor — 17/06/2012 - 01:45
Хвилина за хвилиною стрибають по шосе.
Прозоро і невидимо, з байдужим Вибачай.
А що з-за Ойкумени мені зелень принесе?
Ще килішок терпіння, адже тут такий звичай.
І хто ж то може знати - буде "так" чи буде "ні"?
І хто ж то імовірності підніме до небес?
Візьму і все покину - як безглуздий сувенір,
бо надто вже оманливо бринить відлуння мес.
Сьогодні не чекаю вже попутнього ефіру!
Та що там, я не маю навіть піднятих вітрил!
Блищить акрил, ще досить сил... Ніхто не бачив віру?
Так і сиджу, мовчу, гризу, малюю огорожу.
Сиджу, бо не мені робити кроки; не без крил.
Немов із небуття...
Baralenna — 22/12/2010 - 18:54
Немов із небуття сумні сонети,
Друкують сльози мовчазні листи.
Вони ідуть туди, де будеш ти.
І в розпачу гіркім питають; "Де ти?"
Лишається так мало від життя...
Мільярди сліз - це океан. Та в кожній -
Лише слова, будують храм порожній
На цвинтарі земного почуття.
Весняний гай іще стоїть у цвіті.
Та на землі не вистачає миті
На те, щоб хтось у пам'яті зберіг
Хоча б один-єдиний дотик рук...
Надійде час. І сивий вкриє сніг:
І цю весну, і сліз повільний друк.
***
Катеринка-Українка — 23/07/2010 - 11:42
Колись давно в колючих теренах
Заплуталась Вкраїна яснозора.
Посіяло там панство люте горе,
І не було в нас радості в піснях.
На вкритих чорним кукілем полях
За плугом проливала ревні сльози.
І у палючу спеку, і в морози
Пустіли лави у сумних хатах.
Та встав Тарас, душа тії Вкраїни,
Утер від сліз ясне лице дитини.
Пройшовши шляхом зла і катувань,
Звільнив народну душу від страждань,
І слово “ раб ” навік забули люди,
Пустивши правди дух у вільні груди.
Спітніле скло маршрутного таксі
Bodo — 13/10/2009 - 00:30
Спітніле скло маршрутного таксі.
Людей крізь нього сірі силуети.
А поряд з ним Овідія сонети,
Й мобільників рингтони-голоси.
І з Інституту Захисту Рослин -
П`ятьсот п`ятнадцятий рукою зупиняють.
Студентів, академіків стискає
Маленький тимчасовий "рідний" дім.
У тому жовтому футлярі,
Як у комуні - всі зрівнялись.
І вождь суровий за кермом,
Табачним бавиться димком...
Та не дай Боже нам таких
В країну привести вождів.
АНАТОМІЯ КОХАННЯ
Валентина — 7/10/2009 - 13:13
Торкнулась рука до тепла на щоці
І, пестячи, пальці ковзнули по шиї,
На плечі спустились…і вниз на хребці,
А серце тріпоче і болісно ниє.
Голубляться губи й солодке вино
Щомиті ковтають розпечені груди.
Біліє у темряві тіл полотно,
А серце палає й палає від згуби.
Уява малює омріяний світ,
І нерви несуть непомірну напругу.
В душі розквітає і любиться цвіт,
А серце завмерло - чекає наругу.
.
Глибокий вдих.
Mari4ka — 31/07/2009 - 19:51
Ну от і все. Я зникла. Остаточно
в дифузії ночей і перешкод...
А зорі падають - це необхідно. Конче,
щоб не забитись у куток ворожих вод.
Сховатись? О...Навряд чи це можливо.
Забути? Від сьогодні - точно НІ.
Розраду принесе лиш дика злива -
зітре всі сльози, і я знову на коні.
Ласкава Доля загадково усміхнеться,
Розмова буде знов, як завше, не про те,
А істина твоя із невловимих терцій
для мене Сонцем серед півночі зійде.
Жевріють спогади, надія і бажання,
щоб кожна мить горіла не востаннє...
Мине...
Оленка Сумненька — 29/07/2009 - 16:01
Секретний код твоїх думок
Я не дізнаюся ніколи.
Та не чекаю вже від долі
Життєвой мудрості урок.
І наскрізь змочене від сліз
Любові полотно згасає.
Та кольорів нових немає,
Щоб відновити наш ескіз.
Не відповім, що відпускаю.
Таки я ще тебе кохаю.
Та розумію, це мине.
І почуття зітруться з часом,
Ніхто не мовить, що ми разом,
Любов тихенько промайне
Любовний блуд
Li-Tium — 27/07/2009 - 23:09
Мене не любиш! Як можу я терпіти
Того, хто твому серденьку немилий?
В собі я більше не знаходжу сили,
Що спонукала мене раніше жити.
Тепер я став свій найлютіший ворог.
Життєва примха: тепер я ворог свій!
Та віриться, що смерті упокій,
І тіло перетвоене на порох,
Нарешті звільнять від нечестивих пут
Прокляття, що покладено на мене.
Але з собою у боротьбі щоденній
Не залишає мене любовний блуд:
Любов – то найсильніша із отрут,
Що знемагає від них душа натхненна.
Недописаний сонет
Li-Tium — 27/07/2009 - 23:03
Любов мені не до лиця...
Л. Лотецька
Моя любов тобі не до лиця?..
Вона зваблива, у неї згубний колір,
Вона бажаннями лоскочеться у горлі,
Немає їй початку і кінця.
Вона до щік торкається рум’янцем –
Із соромом пускаєш очі долом,
Вона заводить, збуджує до болю,
Вона єднає у палкому танці.
Вона лунає неземним акордом
І ти – співаєш, пристрасно і гордо.
Хоч заважає солодкий лоскіт в горлі,
Хоча вона – стрілою в двох серцях,
Ти замикаєшся в безвихідному колі –
Моя любов тобі...
Покірність
Li-Tium — 27/07/2009 - 22:54
Згорить моя душа в огні страшнім,
Як буде рабською душа пропаща.
Рабом Твоїм не хочу буть нізащо!
Та хочу бути все ж таки твоїм...
Красі Твоїй дивуюсь, аж німію –
Багато слів прекрасних написав.
Я закликаю у свідки Небеса:
Сказати щось супроти – я не смію,
Приймаю із набожністю ченця
Усі слова, що скажеш ти надалі.
Мої слова – пробач – недосконалі.
Мої слова далекі від взірця:
Не можу я із точністю Творця
Краси Твоєї оспівать деталі.
