Хвилина за хвилиною стрибають по шосе.
Прозоро і невидимо, з байдужим Вибачай.
А що з-за Ойкумени мені зелень принесе?
Ще килішок терпіння, адже тут такий звичай.

І хто ж то може знати - буде "так" чи буде "ні"?
І хто ж то імовірності підніме до небес?
Візьму і все покину - як безглуздий сувенір,
бо надто вже оманливо бринить відлуння мес.

Сьогодні не чекаю вже попутнього ефіру!
Та що там, я не маю навіть піднятих вітрил!
Блищить акрил, ще досить сил... Ніхто не бачив віру?

Так і сиджу, мовчу, гризу, малюю огорожу.
Сиджу, бо не мені робити кроки; не без крил.

Немов із небуття сумні сонети,
Друкують сльози мовчазні листи.
Вони ідуть туди, де будеш ти.
І в розпачу гіркім питають; "Де ти?"

Лишається так мало від життя...
Мільярди сліз - це океан. Та в кожній -
Лише слова, будують храм порожній
На цвинтарі земного почуття.

Весняний гай іще стоїть у цвіті.
Та на землі не вистачає миті
На те, щоб хтось у пам'яті зберіг
Хоча б один-єдиний дотик рук...

Надійде час. І сивий вкриє сніг:
І цю весну, і сліз повільний друк.

Колись давно в колючих теренах
Заплуталась Вкраїна яснозора.
Посіяло там панство люте горе,
І не було в нас радості в піснях.

На вкритих чорним кукілем полях
За плугом проливала ревні сльози.
І у палючу спеку, і в морози
Пустіли лави у сумних хатах.

Та встав Тарас, душа тії Вкраїни,
Утер від сліз ясне лице дитини.
Пройшовши шляхом зла і катувань,

Звільнив народну душу від страждань,
І слово “ раб ” навік забули люди,
Пустивши правди дух у вільні груди.

Спітніле скло маршрутного таксі.
Людей крізь нього сірі силуети.
А поряд з ним Овідія сонети,
Й мобільників рингтони-голоси.

І з Інституту Захисту Рослин -
П`ятьсот п`ятнадцятий рукою зупиняють.
Студентів, академіків стискає
Маленький тимчасовий "рідний" дім.

У тому жовтому футлярі,
Як у комуні - всі зрівнялись.
І вождь суровий за кермом,

Табачним бавиться димком...
Та не дай Боже нам таких
В країну привести вождів.

Торкнулась рука до тепла на щоці
І, пестячи, пальці ковзнули по шиї,
На плечі спустились…і вниз на хребці,
А серце тріпоче і болісно ниє.

Голубляться губи й солодке вино
Щомиті ковтають розпечені груди.
Біліє у темряві тіл полотно,
А серце палає й палає від згуби.

Уява малює омріяний світ,
І нерви несуть непомірну напругу.
В душі розквітає і любиться цвіт,
А серце завмерло - чекає наругу.
.

Ну от і все. Я зникла. Остаточно
в дифузії ночей і перешкод...
А зорі падають - це необхідно. Конче,
щоб не забитись у куток ворожих вод.

Сховатись? О...Навряд чи це можливо.
Забути? Від сьогодні - точно НІ.
Розраду принесе лиш дика злива -
зітре всі сльози, і я знову на коні.

Ласкава Доля загадково усміхнеться,
Розмова буде знов, як завше, не про те,
А істина твоя із невловимих терцій
для мене Сонцем серед півночі зійде.

Жевріють спогади, надія і бажання,
щоб кожна мить горіла не востаннє...

Секретний код твоїх думок
Я не дізнаюся ніколи.
Та не чекаю вже від долі
Життєвой мудрості урок.

І наскрізь змочене від сліз
Любові полотно згасає.
Та кольорів нових немає,
Щоб відновити наш ескіз.

Не відповім, що відпускаю.
Таки я ще тебе кохаю.
Та розумію, це мине.

І почуття зітруться з часом,
Ніхто не мовить, що ми разом,
Любов тихенько промайне

Мене не любиш! Як можу я терпіти
Того, хто твому серденьку немилий?
В собі я більше не знаходжу сили,
Що спонукала мене раніше жити.

Тепер я став свій найлютіший ворог.
Життєва примха: тепер я ворог свій!
Та віриться, що смерті упокій,
І тіло перетвоене на порох,

Нарешті звільнять від нечестивих пут
Прокляття, що покладено на мене.
Але з собою у боротьбі щоденній

Не залишає мене любовний блуд:
Любов – то найсильніша із отрут,
Що знемагає від них душа натхненна.

Любов мені не до лиця...
Л. Лотецька

Моя любов тобі не до лиця?..
Вона зваблива, у неї згубний колір,
Вона бажаннями лоскочеться у горлі,
Немає їй початку і кінця.

Вона до щік торкається рум’янцем –
Із соромом пускаєш очі долом,
Вона заводить, збуджує до болю,
Вона єднає у палкому танці.

Вона лунає неземним акордом
І ти – співаєш, пристрасно і гордо.
Хоч заважає солодкий лоскіт в горлі,

Хоча вона – стрілою в двох серцях,
Ти замикаєшся в безвихідному колі –
Моя любов тобі...

Згорить моя душа в огні страшнім,
Як буде рабською душа пропаща.
Рабом Твоїм не хочу буть нізащо!
Та хочу бути все ж таки твоїм...

Красі Твоїй дивуюсь, аж німію –
Багато слів прекрасних написав.
Я закликаю у свідки Небеса:
Сказати щось супроти – я не смію,

Приймаю із набожністю ченця
Усі слова, що скажеш ти надалі.
Мої слова – пробач – недосконалі.

Мої слова далекі від взірця:
Не можу я із точністю Творця
Краси Твоєї оспівать деталі.