Львівський залізничний вокзал зустрів мене всією своєю величчю та красою металевої інженерії. Зійшовши із вагону на перон, я вирішив зачекати доки зажди гамірні та заклопотані пасажири потягу Київ-Львів великим людським потоком спустяться до виходу в місто. Поспішати мені не було куди, зустріч заради котрої я й приїхав у місто Лева була запланована лише на вечір. До поки я проводжав ще зовсім не давно своїх попутників, на думку спала хороша ідея відвідати якусь із численних львівських кав’ярень та перекусити.

Це був один з тих вечорів, коли нікого не хотілося бачити. Я сидів у парку і нервово пив яблучний сік. Вже й не пригадаю, хто довів мене до такого стану, та й це не важливо. Єдині, хто в цей час розділяв мої тривоги і смуток - це качки. Здавалося, вони все розуміли і тому так тихенько плавали. Звісно, що навколо було багато інших людей, проте помічати їх зовсім не хотілося. Завдяки моєму виразу обличчя ніхто навіть не наважувався сісти поруч. І це мене тішило найбільше.

"Тік-так, тік-так" - тікав годинник. Мар'я лежала, заплющивши очі, думала. "Тік-так" – ритмічне постукування не давало зосередитися – "Тік-так".

"Та най би тя холєра ясна взєла!" - спересердя простогнала Мар'я, а потім сама ж себе висварила: "Та схаменися, бабо. Тобі вже стілько літ, стілько гріхів на тобі, а ти таке тутво балакаєш, та ше й при образах..."

Мартусі К.

Ольга сиділа перед відкритим піаніно і марно намагалася вичавити із себе хоч якусь мелодію. Апатія і байдужість настали раптово, і вже багато місяців цей стан не минав.

На балконі стигне твоя кава. Вона ще парує, адже ти любиш усе занадто гаряче: каву, літо, мене. Хоча у мені тобі вогню теж забагато. Якщо каву п'єш, необережними великими ковтками, обпікаючи вуста, то літо і мене поєднувати не берешся. Лише восени, коли холод сковує калюжі першою льодовою кіркою, телефонуєш мені. І я приїжджаю, листопадового вечора, закутана у шалик, у незмінно сірих рукавичках, з сірою сумкою та срібним портсигаром у сумочці. Навіть цигарки мої, і ті «Silver», як і сова на ланцюжку. Це так я врівноважую вогонь у собі – сірістю і сріблом.

Анатомія гастрономії убивства

Батькові сьогодні мали вручати орден Звитяги десь на площі перед мерією, і вдома була метушня. Мати кричала на служниць, посилала їх трусити скатерті і простирадла з найдальших закутків дому. Служниці вдихали порохняву, кашляли, бігали так голосно і чинили такий гармидер, ніби в домі почалася війна. Мати ходила з вичахлою праскою, згадувала, що треба сьогодні ще заколоти жирну свиню, встигнути приготувати морсілью і прослідкувати, щоб ці дурепи не зіпсували пирога.

Кохання. Здається, це всього лише слово, літери, звуки, але як багато в ньому емоцій, переживань, радості і печалі водночас. Тільки воно може підняти людину до небес немовби на крилах, або ж навпаки, скинути в прірву. Воно може воскресити, а може і вбити. У кожного з цим словом пов’язана певна історія, у когось щаслива, а у когось навпаки.
Ти можеш вірити в кохання, можеш не вірити, але воно знайде тебе, підкрадеться непомітно і захопить тебе у свої лещата, і понесе немов бурхлива ріка у тільки відомому йому напрямку, і тільки йому відомо яким буде кінець цієї ріки.

Мої вітання, друже!

«Ірландіє, прийде твоя весна…»
(П. Шеллі)