Відчуття пригальмовано
стає тихо і холодно
нудно
в порожнечу дивитись не треба
для того щоб зрозуміти
нічого не можна змінити
нічого не треба чекати
лишається тільки жити
з тобою чи може без тебе
в порожнечу дивитись не треба

Смак підсвідомості.
Я – запах літнього неба, смак вечірнього бризу, звук місяця, що ховається за хмари.
Коли ти прощалася зі мною, ти була неповторна, із усім золотом світу в очах.
Нагадай, щоб я ніколи не одружувався, а тим більше щоб не виходив заміж. Щоб навіть не заводив дівчину. Кохання – виключно за гроші.
Мій розум – вигляд ранкового похмілля, а душа – дух ранкового перегару.
На прощання ти сказала, що я мудак. А я у любові до тебе був лише сліпим дурнем.

Масони.

Любов двох великих.

Закриваючи очі,іноді уявляєш як стоїш посеред засніжених гір Кіліманджаро чи посеред пустелі Гобі. А потім розкриваєш очі і розумієш, що стоїш посеред кухні зі слухавкою телефону, в якому чутно помірні гудки, які складаються у симфонію. Цю симфонію не можливо витримати. Вона звучить страшними відгуками часу, якими не зміг скористатися ВЧАСНО. Коли жалкуєш про втрачені речі, то чомусь інколи згадуєш себе років 5 назад. Тоді з нетвердим лобом можна було констатувати, що хочеться швидшого бігу, швидшого темпу.

Онлайн.

із книги "Як мене все дістало, піду відпишуся, хай люди почитають"
Все стоїть на одному місці і нічого не змінюється. Красуня пригортається до накаченого тестостероном та анаболіками тіла, зверху якого мала б знаходитись голова, але її немає. На жаль чи на щастя – це кожен для себе вирішує.
Хлопець ,який у своєму житті побачив і Париж, і німецьку якість, ліниво позіхає,споглядаючи зі свого гамака, як матуся подає йому яблучневий сік. Тяжке життя золотої молоді, але воно вдалося.

05.59…
06.00…
06.15… Обіцяний кінець світу затримувався. Непунктуальний, розрекламований армагедон запізнювався на 15 хвилин і навіть не прислав повідомлення типу: «Вибачте, людоньки, не можу прибути вчасно. Буду через півгодини. Цілую».
Всесвітній апокаліпсис затримувався, це було нечесно по відношенню до мене, до тої, чий особистий кінець світу настав ще вчора.

Світлої пам’яті темного янгола…
Реквієм мого дитинства.

Шлях хробака
(Щоденниковий пазл)

Імпульс
Тихо. Чути лишень клацання допотопної незмащеної клавіатури. Ми удвох, один навпроти одного: я за старим письмовим столом, ти – у невідомій безодні, що люди звуть її космосом. Вимкнули світло, мабуть, знову перегоріла лампочка, але воно мені ні до чого, адже ти купаєш мене у своєму жовто-холодному п’янкому промінні. Воно світить прямо на мене, і кличе на волю! Я ладна йти, але не маю вітрил, та й крила мої паперові...

перламутролетальність покинутих мушель

берегопіщаний рух човночасу

розчавлені паводком суші на суші

на острові штучному охуємаси

неначе медузи слизькі і холодні

тіло до тіла ковзАнотертям

такі навіжЕні проникні голодні

тепер зимноводні м’язотіла

жИли до шторму у піплмешкАнях

що схожі на рифи містоморів

були залежними мрієкоханням

не помічаючи маякоднів…

в палубоднЯх приголомшливих люках

виднівсь хеппіенд про марієхуан