Шлях Хробака (Щоденниковий пазл)
Ірина Халепенко — 20/08/2011 - 01:31
Світлої пам’яті темного янгола…
Реквієм мого дитинства.
Шлях хробака
(Щоденниковий пазл)
Імпульс
Тихо. Чути лишень клацання допотопної незмащеної клавіатури. Ми удвох, один навпроти одного: я за старим письмовим столом, ти – у невідомій безодні, що люди звуть її космосом. Вимкнули світло, мабуть, знову перегоріла лампочка, але воно мені ні до чого, адже ти купаєш мене у своєму жовто-холодному п’янкому промінні. Воно світить прямо на мене, і кличе на волю! Я ладна йти, але не маю вітрил, та й крила мої паперові...
То вчора створила глянцевий аерофлот літачків з жіночого попсового журналу, який нахабно поцупила у своєї сусідки. Тепер моя повітряна армія спочиває під ліжком у взуттєвій коробці. Та дарма, вони ще надто юні, аби летіти до тебе, як, зрештою, і я. Можу тільки дивитись ласими очима і скиглити у глибині душі, бо навіть вити по-вовчому не вмію – нездара!
Тим часом піднімається вітер, може припре якусь Мері ПОП ін С... або стадо гарпій – моїх далеких родичів... Так, виходить, я теж маю крила. Звісно, не білі й, тим паче, не пір’їністі, скоріше шкіряно-перепончасті. Вони прокидаються на дощ. Дряпають спину й деруть одежу, несамовито прагнучи ВОЛІ. Я ж їх натомість скручую мотузками, аби не виявити своєї природи стороннім. Бо люди не люблять інакших.
Керуючись нестримним бажанням летіти, видираюсь на дах хмарочосу, розпростую крила, вловлю вітер, набираю розгону і... зупиняюсь на самому краєчку прірви. Я втратила мить! Мушу чекати наступної, щоб і ту банально проґавити. Я приречена шукати й губити, наздоганяти й упускати долі, зупинятися завжди за крок і не сміти взяти свого... Я приречена! Чи ні?!
Кричу це у розріджене нічне повітря.
Та відповіді не чути. Натомість за поворотом часу на мене чекає новий хробаковий день. Вже бачу цей зрадливий порожній ранок.
Мрії потікали, налякані будильником. І от я знову гусінь. Маленька гливка плазуюча потворка. Знайомою, давно кимось прогризеною ніркою-метро, - до університету. Сьомий поверх. Простора авдиторія. Одвічне місце за першою партою. Дві неймовірно нудні лекції і десяток списаних щоденникових сторінок. Чому я тут? Чого просто не піду собі геть? Чому не почну нарешті ЖИТИ?
Я хвора?!
Назад тією ж стежкою поміж таких само потворних хробаків. 15 хвилин у переповненому тролейбусі. Відтак метро. Площа Льва Толстого... Контрактова... Петрівка... Олобонь...
Сільпо. Олія і багряне.
Перекур.
Вахтерша. Заюзана донеможу перепустка. Гуртожиток-мурашник. Восьмий з половиною поверх. Останні двері зліва.
Під простирадло. На кухню. Котлети з рису з рисом і рисовий салат. (А чим ми не китайці?). Брудний посуд. Не прані непарні шкарпетки. Холодна вода в обох кранах. Етимологічний словник і Макаренко...
СПАТИ!
Залізти з головою під ковдру, витягти тремтячою рукою з-під матраца картонні крила, удати, що спиш, щоб опівночі, як злодійка, визбирувати на небі мрії, дрижачи й озираючись, ховати їх під подушку.
Досить! Більше я того не робитиму! Нехай друзі підсміюються, що я не з цього світу, а незнайомі нечемно проводжають зневажливими поглядами – байдуже! Я – чужинка, і чудово це усвідомлюю. Я зробила забагато спроб прижитись у вашому світі, тепер час шукати власний. І хтозна, може, це ви – не звідси, міні-роботи помилково занесені на цю дивовижну планету?!
А ще я знаю, де мого дому немає, і це вже багато краще ніж просто нічого. А нема його тут: серед модного залізяччя й бездушних бетонних конструкцій, заселених хробаками, і як не прикро, я одна з них. Всі вони прагнуть ВОЛІ, усі до єдиного зачаровано дивляться у твої жовтохижі очі – клянуться, мріють, вірять, та то лиш вночі. Але прагнення ті зникають зі звуком будильника, і хробаки безкрилими розпочинають свій день. Плазують бетонними монстрами, борсаються в пилу й залізяччі, метушаться й нервуються, намагаються робити то швидше, але це їм тільки здається, бо час непереможний, а вони так само повзуть у нікуди. Та найгірше, що жоден із них не знає НАВІЩО! Вони просто є хробаками і нічого не хочуть міняти. Але того хочу Я, тому маю шукати іншого шляху.
Рік потому
Коли трава поволі забирає твій мозок, а до Зіону ще далі, ніж було «до» – постає ряд питань
Мало викурено?
Не з тими?
Не там?
Не так?
Не то?
Або й усе одразу: мало викурено не з тими, не там, не так і не того. Ѣ! Що його робити? – Паскудство!
...Отож, швендяю порожніми вологими вулицями, щосили намагаючись вхопитись за рештки відходняків. Огидно хлюпає вода у подертих кросівках. Цікаво, а на Зіон у несвіжих шкарпетках пускають?
Мені набридло
Іти на світло
Робити
Ковтки повітря
Це все даремно,
Як називати штиль буремним
Народилась дурновато-укурена рима. Ну от – навіть фрістайли почитати ні з ким!
А у вухах грає Вайкліф . Хочеться подій і вражень. Натомість бреду невість куди, періодично загрібаючи брудну воду ногами...
Здається, від моменту, коли було зроблено перший запис у цей клітчастий сховок хворих думок, мій світогляд притерпів чимало змін, але сформованим його годі назвати й досі.
За цей час я мала нагоду перевірити свою маргінальність у цьому світі, де люди поклоняються шматкам кольорового паперу й недолугим кумирам, які вбирають їх у абсурдне, до біса незручне шмаття, годують напівфабрикатами, переконуючи, що щастя не у серцях і душах, а в калейдоскопах-телевізорах чи іншому поцяцькованому мотлосі. Я не можу визнати себе органічною частинкою імперії плазунів – я хочу літати!!!
У певному розумінні, я лишилась звичайною середньостатистичною землянкою, хоч деякі екземпляри цього племені великими очима розглядають мої широкі штани і расточки у волоссі та на шиї, тицяють мені у слід пальцями, чи просто хитають головами, типу, айайай, яка тепер молодь зіпсута.
Я не належу до жодної спільноти чи течії. Слухаю панк, джаз, павер, реп і реггі, вдягаю бастагріпи й етнокофтинки, заплітаю у волосся триколор і фарбую нігті чорним. Ненавиджу клуби і обожнюю Ніцше. Не дивлюсь телевізор, не знаю біографій жодного з моїх улюблених виконавців, п’ю пиво й спілкуюсь з Джа. Та усі ці прикмети не допоможуть вам зрозуміти – хто я, а мені – де мій справжній дім.
Та головне, що я знаю – я не сама. Я – не єдина чужинка, якимось дивом занесена у систему. І кожен з нас шукає шлях, лишаючи по собі дороговкази й путівники у своїй музиці, малюнках, книгах чи навіть просто думках, випущених у вічність. Усі ми йдемо з непохитною вірою, що як не я, то хтось після мене таки потрапить на Зіон. Бо ж, як на мене, багато краще вмерти у дорозі з непохитною вірою у недаремність свого існування, аніж покірно скласти кінцівки й скиглити, коли до цілі лишились лічені кроки.
Подорож ця доста складна й довга і, відверто кажучи, я не впевнена у своїх силах. Мабуть тому й тиняюсь провулками, шукаю собі попутчиків, образно називаючи їх янголами. У мене немає особливих критеріїв чи характерних ознак, хіба що живі, повні ідеєю очі, ледь вловимий запах волі, а ще – міцні духовні крила.
Хоча іноді мені здається, що замість заглядати перехожим уввічі, варто звернутись за консультацією до спеціалістів у білих халатах. Бо що ж я скажу янголу, коли нарешті зустріну такого? Привіт! Я – Кіпіш, я йду на Зіон, не складеш компанію?
Мені так набридло ховати свої перепончасті крила!
31.10.2007, Хелоуін
От значить сьогодні я цього не робитиму, бо ж Хелоуін, і кожна порядна потвора має право виявити світові своє істинне обличчя. То чим я гірша.
З кімнати валять Брати Гадюкіні навперемішку із Оззі. Чиню акт вандалізму над мертвою пачечкою від цигарок, принагідно оцінюючи забалконний пейзаж і пліткуючи з одногрупницею-не-куркою (!), що, до речі, велика рідкість для бройлерної ферми ім. М.П. Драгоманова. Пробач мені, зіпсута пачечко, але ж маю я з чогось зліпити собі дюдічку, аби випустити власних демонів запашним зеленкуватим димом.
- Ой, ги-ги, а зачєм вам фальга? – дуже дотепне запитання, очевидно не менш ерудованого сусіда-диблоїда. – Ви тоже сьодня куріть будєтє? Да?
- Угу.
- І ми будєм. А трава у вас єсть? Слиш, ані тоже куріть будут! - (то вже до іншого дитяти репліка). Га-га-га, як весело. І скільки, блін, радощів! Чверть Києва сьогодні куритиме, ще чверть нап’ється, а деякі те все наміксують! Хоча СТОП, чого це я так серджусь на бідолашне дитя, я ж типу ПЕДАГОГ. Так, хлопчику, ми будемо курити, як сильно схочеш, і тебе почастуємо, якщо, звісно, будеш слухняним і помиєш руці...
- Ой, а у вас єсть тєні тьомниє і такоє всякоє, а то ми накрасіца рєшилі...
- Да, єсть, конєчно. Зайді попозже в комнату, я дам тєбє космєтічку. – Ну от, я ще й скацапилась! Жахіття якесь, а не Хелоуін!
... Відтак малюю обличчя аля-зомбя одному з сусідських дітлахів (взагалі-то вони повнолітні, просто язик не повертається назвати дорослим диблоїда), заздрісно заглядаючи на процес розфарбовування іншого емо-кіда під ворона-месника. Чимось мене явно приваблює це дитя. Якісь у нього очі особливі, такі глибокі-глибокі, бррр, аж втопнуть лячно; а ще погляд проникливий і трохи хижий... Як у… ЯНГОЛІВ!!!
...Суцільна темрява. Зачинені двері. Коло юних скаутів. По центру агрегат, оригінально схований у смітнику. Запашні випари і, здається, Курт. Сидиш зовсім поруч мене так, що я можу торкатись твого воронячого плеча. Кожного разу, коли це стається - час уповільнюється, стає липким і дещо солодкуватим; знаю, це перші хвилі канабінолу в моєму організмі викликають дизорієнтацію у часопросторі, але мені приємніше приписувати це твоїй неодмінно надприродній істоті...
...Стоїмо під парадним все в тому ж ідіотському колі, тільки замість музики і диму – попса й п’яні курки на шпилярах. Ми намагаємось запалити, але тому перешкоджає спільний істеричний регіт. Влипаю у твої холодні очі. Ти не відводиш погляду. Мало не перша людина, яка так просто й неприкрито, без жодної мети (я ж бо впевнена, що наразі байдужа тобі) видивляється сакральні символи в моїх розширених зіницях. Не знаю, що мав на увазі Дереш у своєму «Намірі», пишучи про особливих людей, чиї очі горять зеленим світлом, але твої два колодязя явно свідчать про твою інакшість, як мінімум.
08.03.06 Десь за пів року
Брудний гуртожитовський посуд викладений пірамідами Хіопса на «помийному» (для ПОМИТОЇ тари) столі, криво причеплена неонова лампа, дві електричні плити-близнючки, забита недоїдками раковина вмивальника з купою не першої свіжості мочалок, заспані хлопці з розкуйовдженим волоссям і навіть роздовбана акустична гітара, що колись мала шість струн, (наразі ж лишилось тільки чотири), і на яку я щойно мало не молилась, раптом здалися настільки огидно буденними, що хотілось кричати. Обіпершись на бильце стільця, заплющивши червоні від недоїдання-недосипання-хапання очі, намагалась придушити вереск відрази. Рипнули двері, приглушені сонні голоси віддалялись коридором. Ну от, вони пішли – приємна хвиля розслаблення прокотилась тілом. Нарешті ми знову лише утрьох: я, він і гітара.
Не розумію, чим мене так приваблює цей дивакуватий 18-річний емо, але мені затишно з ним сьогодні на нічному балконі, то чому б не лишитись?
- То як, підспіваєш?!! – перервав мої роздуми його хриплий голос.
Хриплий (не респектабельно показово чи природньо-прокурено) а жалюгідно надірваний недавнім скавучанням, яке тим не менш мені, очевидно, вподобалось. (Ну слухала ж я його з півночі!). А взагалі у ньому (у голосі) було щось таке особливе: дитячо-наївне і разом з тим глибоко-емоційно усвідомлене, щось, що сягаючи шлунка вибухало м’яким теплим спалахом.
Напівусміхаючись, з так само заплющеними очима, пошепки зморозила щось на кшталт «у мене не вийде», хоч насправді мені просто хотілось мовчати. Отак тупо сидіти з опущеними повіками, дихати нічним повітрям з примішкою цигаркового диму (Бонд стріт) і його парфумів (Бонд Сторм) і слухати тишу. А головне – присутність цього патлатого хлопчиська аж ніяк не псувала мені кайф, навіть більше – додавала присмаку прянощів – відчуття абсолютної довершеності.
Здавалось, минула вічність, доки він знову озвався, коментуючи мої дії, точніше – будь-яку їх відсутність:
- У дитинстві, а я був трохи дивним (Ну чому ж був?), батьки навіть мусили давати мені транквілізатори чи ще якесь гівно аби привести мене до тями. Так от, у дитинстві я годинами сидів на стільці, дивлячись на стелю чи стіну, і намагався загальмувати плин часу.
- І як?
- Він йшов повільніше... але не зупинявся, – розгублена, трохи розчарована посмішка, мовляв, от такий той час підступний, що ж я маленький з ним вдію, не у моїх силах то, так що не бийте, будь ласка,... – Яке ж воно ще дитя!
- А я розмовляла з уявним другом, таким собі янголом, – посміхаюсь у відповідь, – тобто не день там чи два, а більше десяти років свято вірила у щось невидимо присутнє... та й досі... вірю у… янголів...
- От бачиш! Я знав! – він нервово підскочив зі свого стільця. – Розумієш! Ми з тобою ІНШІ: НЕ ТАКІ ЯК УСІ!!!!!
- Ну, навряд...
Взагалі-то, я вже давно усвідомила свою інакшість. Одягаючи і знімаючи щоденно купу масок і костюмів, міняючи імена й адреси, я відчувала, що десь всередині я – стала. І ота константа, що тягне мене на пошуки волі, безмежної свободи для неї, миті, коли вона зможе прорвати усі резинові обличчя й відкрити світові власне; ота константа кардинально відмінна від сталих показників всесвіту. Але... говорити про то із сусідом-диблоїдом, до того ж емо, хоч і таким милим, здавалось так безглуздо, як мастити холодну мівіну томатним соусом.
З останньою асоціацією забурчало у животі, відчуття голоду посилилось. Підкурюю чергову цигарку, намагаючись приборкати неприємні процеси у шлунку.
- Ти ніколи не хотіла втекти?
- Тобто? – не зовсім розумію, бо зайнята поточними проблемами громадського харчування.
- Вийти з електрички не там, минути свою зупинку, зумисне поїхати не тією маршруткою чи не у тому напрямку... коротше: залізти чортзна-куди…
- Ага. Стоїш у тамбурі, твоя зупинка ще не скоро, а ноги так і просяться вистрибнути з вагону й побігти росяною стежкою у невідоме. Мені завжди у такі миті уявлялось, що десь за рогом чи столітнім розлогим деревом сидить старий чарівник-провидець і чекає на мене, щоб повідати мою долю і неодмінно дати важливе, секретне, лише мені під силу, казкове доручення...
- А давай... втечемо... РАЗОМ! – видає він по недовгій «сміховій» паузі. – Просто заб’єм на увесь світ і підемо собі...
- Ага! Поберемось і будемо ростити ромашки на асфальті, поливаючи їх кров’ю і нечистотами цивілізації – грай краще, refugeez! – Мабуть, я таки трохи не галантно повелась, бо у мого співрозмовника по цих словах зробилось таке обличчя, ніби я щойно зреклася Сталіна на з’їзді компартії 40-х. Сірі, проникливі очі впились чіпко у мої з німим докором: «З такою вірою, мала, ти НІКОЛИ не знайдеш свободи!». У його погляді було щось настільки холодне й металеве, що здавалось, ніби він прожив не одну сотню років і достеменно знає ІСТИНУ, яку я, мале зазнайко, щойно легковажно вирішила з’ясувати на раз-два.
Від цього враження враз стало незатишно; я підвелась, перегнулась через балкон, пильно вдивляючись у порожнечу ночі: можливо, він має рацію, і нам варто втікти РАЗОМ!
«Ай’м со хепі, коз тудей Ай’в файнд май френдз»
- То ти не підспіваєш?
Так, нам варто втікти РАЗОМ. Я хочу цього зараз, і що врешті зміниться, як ми будемо на 9 поверхів нижче?!
- Йдемо?!
- Спати?!
- Ні. Просто йдемо звідси... кудись! – говорю я не повертаючись до нього обличчям – Давай втічемо! – Господи, і ЦЕ Я ГОВОРЮ?????
- Тобто? – Ні він зумисне розігрує дурника, мабуть, я таки його образила.
- Спустимось до другого поверху пожежною драбиною – і ми на волі!
- Ні! – якось сумно промимрив він після хвилинного мовчання, – у мене завтра важливі пари.
- Та й у мене. Ми можемо повернутися до того часу, тобі ж на 12-ту!
- Ти не розумієш?! Тікають НАЗАВЖДИ. ЗОВСІМ НА-ЗАВ-ЖДИ!... Хоча ти можеш випробувати себе. Вперед! – Маршрут ти вже вигадала.
- А ти? Я не піду сама – романтика романтикою, а о 3-ій ранку у Києві не зовсім затишно.
- Кожна тварюка помирає самотньою… – то було, мабуть, замість «добраніч», бо наступної миті рипнули двері балкону, далі – його кімнати, загуркотів ключ у замку – він вже не повернеться. Сьогодні принаймні точно.
Димна цигарка. Фіолетове передсвітанкове небо. Чарівна, мало не казкова тиша. Неймовірне збентеження і тисячі риторичних питань, що лишились по ньому:
Що змусило мене погодитись на втечу?
Чому я не змогла піти?
Що це за дивний хлопчина і скільки йому насправді років? 7? 17? Чи, може 170?
Що означала ота його остання фраза і чого він од мене втік?
Чому він мене так захоплює і чи взаємне це почування?
Навіщо я лишилась з ним на балконі?
Чому мені хочеться довести йому, що я теж здатна на безумство?
Чого я взагалі думаю про це?
І чого... Фух! – Світанок!
09.03.07
На вулиці трохи мрячно й похмуро, і щось потворне ляпає з неба.
- Мабуть, у Бозіньки нежить...
- Мабуть. – червоною клітчастою хустинкою витираєш сопливого носа.
- А от у тебе запевне, – підсовую тобі у руки здоровенне рожеве горнятко-супницю з розчинною кавою, – лікуйся! – Щоправда, то варто було б робити з колдрексом чи молоком, медом і малиновим варенням, і точно не на кухонній підлозі під відчиненим вікном, та нехай і так.
- Ти вчора щось говорила про янголів – робиш великий і трохи нечемний сьорб – пам’ятаєш?
- Угу, – копіюю твої дії, щоправда дещо тихіше.
- Розкажи мені про них!
- Ну це типу люди. Тобто ззовні вони як ми з тобою, але можуть літати.
- У них особливий блиск у очах і вони можуть втікти з системи?
- А ти звідки знаєш?
- Звідки й ти. Я називаю їх прибульцями з далекої зірки. – лукава посмішка – Думаєш повна свобода існує?
- Навіть не знаю. Теоретично, можливо; практично – не зустрічала.
- Але ж ти зібралась її знайти ?
- Ну типу того. – Щось мені здається хтось хоче мене заплутати чи... виплутати?
- Але куди ти прямуєш?
- Не зрозуміла, – от блін, доведеться ділитись усією системою цінностей. Роблю кілька сьорбів, ніби готуючись до довгої оповіді, насправді ж вагаюсь, чи не втічеш ти від мене після такої сповіді?
- Ну як ти уявляєш те місце, де немає системи? звідки ти про нього знаєш?
- Нізвідки. Просто знаю і все. Як там було у Булгакова – кожному буде по вірі його, (чи це з Писання?!). Словом, я вірю, що народжена не для того, щоб гнити у залізних коробках і грати за чиїмись правилами. Я не з цього світу! – Помітивши його трохи іронічну посмішку, пригальмовую оберти. - Але ж логічно, що дім у мене мусить бути. Якщо він не тут, значить я знайду його десь там, – трохи незграбно тицяю пальцем вгору. – І взагалі я вірю у те, що наш світ – полон Вавілону і кожен, хто хоче врятуватись, має йти шляхом до Зіону. Ну це якщо образно. Як на мене це місце – воно насправді не має назви – шукають усі люди, просто у силу релігійних заморочок усі малюють його по-різному, рай, там, нірвана чи ще щось в тому роді. Мені ж найбільше імпонує растафарійська символіка, хоч суті це зрештою не міняє…
- А там люди вільні?
- Думаю, що так.
- Але як ти знайдеш цей шлях?
- Я просто шукатиму прикмети. Розумієш, усі чужинці, які йдуть до Зіону, лишають по собі так звані путівники. Хтось записує свій шлях у книги, хтось у музику, а я визбирую всі дороговкази, накладаю один на один і в результаті отримую більш-менш конкретний напрямок...
- Щось типу колективної пам’яті?
- Ну, це скоріше колективна істина. Знаєш, як пазл. Кожен з нас має кілька елементів спільної картинки, поєднавши які можна зрозуміти.
- Що зрозуміти?
- УСЕ.
- Але ж ти ніколи не зможеш зібрати усі пазли!
- Я й не прагну того. Розумієш, я не шукаю відгадки. Просто намагаюсь підбирати все, що трапляється під ногами і поєднувати, щоб іншим було простіше. Хто зна, може так я й вибудую собі місточок до свого Зіону…
- Це все так важко! Я уявляю свободу як можливість просто робити лише те, що хочеш.
- Ти й так завжди робиш лиш те, що хочеш. Ми усі робимо лише те, чого хочемо. Розумієш «мушу» немає в принципі, це лише виправдання слабкості чи боягузтва. Є лише ієрархія твоїх «хочу».
- Ну, наприклад, ти хочеш піти зі мною у похід, але говориш, що МУСИШ іти на пари…
- Так, і я теж трохи брешу, бо насправді є лише два «хочу»: 1 – піти з тобою; 2 – отримати підвищену стипендію. На ділі ці бажання несумісні, бо якщо я задовольню перше – отримаю двійку на заліку, значить втрачу можливість отримати друге.
- І все одно виходить, що «мушу» є. Ти МУСИШ аби отримати ХОЧУ. У чому тоді зміст?
- Та ні, суть в тому, що коли ти дійсно усвідомлюєш, що «мушу» випливає з «хочу», тобто, що насправді тобою керують лише твої бажання, ти автоматично відкидаєш усі умовні «мушу» нав’язані тобі бажаннями інших. От ти вчишся, бо ТИ хочеш отримати диплом і знайти роботу, а не тому, що комусь то треба.
- А якщо я усвідомлюю, що то потрібно зовсім не мені, що я того не хочу?
- Тоді просто не робиш цього. Це ж очевидний крок до звільнення!
- Хм!? А в цьому дійсно щось таки є!
12.03.07
Сьогодні трохи тепліше, але таки хлюпає під ногами і над головою. Байдуже, йдемо пити пиво. Тільки кудись подалі від цивілізації.
Ти як ніхто вловлюєш мій настрій, зручненько вмощуючись поряд на усіма забутій трамвайній зупинці. Позаду недобудована церква і озеро, попереду й зліва низка колій, по яких вряди-годи протуркотить стара металева коробка з оленячими рогами (козлячі у тролейбуса), чи зухвало пронесеться елегантний джип. З права пам’ятник урбанізації – мега-маркет, повертаєшся до нього спиною, а я намагаюсь не зважати.
- Навіщо ти куриш траву ?
- А навіщо ти п’єш пиво? – щось мені ці татові питаннячка не до вподоби.
- Я взагалі усе вживаю, - алкоголь, коноплю і т.п., - тільки, щоб втекти від реальності. Але ти говориш, що п’єш пиво через його смак. – Спостережливий хлопчик, п’ять балів, – а траву ти нащо куриш?
- Розумієш, канабінол допомагає зосередитись і, так би мовити, абстрагуватись.
- Це коли ти завтикуєш?
- Ні, завтик, це коли ти губишся у часопросторі. Я маю на увазі стан, коли ти сприймаєш тільки те, що тобі подобається і залишаєш поза увагою зайве.
- Якось дивно. Я не можу себе контролювати під травою. Просто розслаблююсь і пливу за течією.
- Тому я завжди роблю на баночку менше. Мене цікавить стан легкої хвилі, коли світ уповільнюється, розтягується і я можу виділити його частинку. – Мда. Очі в тебе такі, що або тобі не зрозуміло, або лячно зі мною. – Ну от, наприклад, якщо після накурки писати чи слухати музику, чуєш мелодію не як щось єдине, а як купу окремих звуків, кожен з яких має свій відтінок, емоцію, зміст...
- В мене так не виходить.
- Просто ти не концентруєшся. Коли-небудь я тобі покажу...
- Хочеш побачити метелика?
- ???
- Подивись уважно на ліхтар напроти. Ок? Тепер примруж очі. Бачиш зірочку?
- Бачу. – Здається, його просто більше захоплюють оптичні ілюзії.
- Тепер, якщо швидко примружувати і розслабляти повіки, метелик замахає крилами...
17.03.07
«...той тільки вільний від громадських пут, кого громада кине геть від себе...»
Цікаво, втеча від суспільства – це образно чи буквально? Щоб не підкорятись системі обов’язково бути печерником-самітником, чи можна лишитись бунтівником у самому серці імперії?
От анархісти, приміром, вважають будь-який державний устрій посяганням на свободу. В принципі, вони праві, адже держава і право (варіант закон) - це ні що інше як спроба верхівки змусити всіх жити за їх правилами й ідеалами. Фактично – нав’язування чужого світогляду, нехай і з найкращими намірами.
Тільки перспектива добувати собі незалежність у системі шляхом підпалів і погромів мене не надто приваблює.
Протестуватиму мирно й тихо – «малєнькая анархія на шеє, большая анархія – в душе»
Ти протестуєш теж мирно, але досить голосно й епатажно – підпалювання сідниць і миття голови в унітазі – трохи мені не до смаку, хоча твої аргументи такої поведінки мене дуже навіть інтригують.
Говориш, коли люди звикають бачити тебе огидним і незрозуміло-дивакуватим (придуркуватим, я б сказала), вони автоматично втрачають до тебе інтерес, махають рукою, типу пізно – зіпсулось, і лишають у спокої.
Хм! Нічогенька перспектива!
22.03.07
Відкрите вікно і неймовірно потужний запах весни. Сиджу на підвіконні гортаючи ДУМ – типу намагаюсь відрізнити оголошення від прес-релізу, хоча, чесно кажучи, мене цей абсурд абсолютно не захоплює. Тим часом, зупинившись десь в районі НВД (назва виду документу), підглядаю за процесом варіння тобою картоплі, ну добре – намагання варіння – ну то й що, мене ж ти, а не твої кулінарні здібності турбують! От зараз взагалі жбурну книгу за вікно і люб’язно запропоную свою поміч...
- Ти так багато вчишся! Невже тобі усе це цікаво? – ну нарешті, містер-шеф-повар, звернув увагу і на декор приміщення (а як ще б ви назвали нерухомий силует на підвіконні?)
- Дещо - цікаво, а взагалі я не можу не вчити – не хочу проблем, ускладнень... – трохи насмішкувато-розчарований погляд.
- Тобто ти вчиш для оцінки?
- Не зовсім. Просто я звикла бути кращою, і мені ніяково, коли людина, що знає мій потенціал, вважає мене ледачою чи легковажною. А бали мене не хвилюють! – Ага! Ти сама у це віриш? Теж мені, пошуковувачка свободи!
- Мені тебе шкода! Твоя теорія щось не дуже збігається з практикою! От я завжди роблю лише те, що хочу. Зараз перекушу і піду знімати джакез. – Щастить же тобі, блін. Хоча з огляду на сумний стан вмісту твоєї каструлі... Словом, не одна я нещасна в цьому світі.
- Знаєш, мені завжди кортіло з принципу отримати два. От так просто встати і заявити: Я не готова і не має у мене жодної поважної причини.
- Нащо?
- Цікаво, як себе почуватиму. Просто, мені здається, цей весь сміховинний статус відмінниці занадто мене захопив і заважає рухатись уперед.
23.03.07
Розмірковувала з тобою лише вчора, і вже сьогодні займаюсь самозапевнянням… Здається, ти занадто сильно на мене впливаєш…
Тобі байдуже. Чуєш БАЙДУЖЕ. От він зміг би!
Викладачка діалектології, одного з моїх улюблених предметів, розвішувала на дошці карту України, очевидно збираючись вдесяте перевірити наші знання з розміщення давніх племен і ареолів основних наріч. Це просто неподобство! Як можна вивчати цей примітив, замість розбирати тонкощі вимови й лексики різних закутків. Б’юсь об заклад, за рік чи два я успішно забуду, де жили дуліби чи в’ятичі, жодного разу не застосувавши ці, на її думку, цінні відомості, у своїй філологічній практиці, але разів сто зазирну в словник, щоб повністю розуміти Стефаника чи Мартовича в оригіналі.
Господи, як же мене дратує ця схоластика. А ще більше сіроніякий вигляд світила науки, це засусляне волосся, витягнутий светр і муміфіковане обличчя – саме час випробувати себе.
Повертаю голову до вікна. Твоя чорна тінь сидить на підвіконні, посміхаючись і підморгуючи, мовляв, уперед – вигадала випробування – долай!
- Так, будь ласка, я вас слухаю. – її папірусоподібна долоня трохи нетактовно простяглась у мій бік. – Мене цікавлять дослідники Північного наріччя...
- Я не можу цього сказати. – Його сірі очі стежать за мною.
- ???
- Я не знаю відповіді.
- Це дуже просте питання, – нотка роздратування в перемішку з нетривкою надією, що я от-от почну згадувати і викручуватись – а дідька!
- Я не вважала цю інформацію важливою для себе і тому просто не звернула увагу, – великі круглі очі. Нарешті ця аморфна істота спромоглась виявити хоч якусь емоцію – мій експеримент вдався. Не чекаючи дозволу, вмощуюсь на свій стілець, підібгавши ноги – двійку мені забезпечено!
Озираюсь – ти задоволено примружившись потягаєшся. Мені сонячно і весело – шмат кайданів щойно лишився на підлозі. Що далі?
Здвигаєш плечима і граціозно зникаєш, перестрибнувши через пластикову раму.
Твоє-моє підсвідоме мною задоволене. Хвалюсь тобі, реальному, відсилаючи СМС з тамбуру електрички Київ – Миронівка:
«У мене 2 з діалектології – кльове відчуття! Лишилось вийти з потягу не там, чи ні... ми зробимо це разом!»
1 квітня
(Брехня всесвітня)
«Зайди, будь ласка, до Інни, хай знайде мій паспорт і привезе на вокзал! Терміново! Мене затримали!»
Може, не надто переконливо, але мої друзі повірили, особливо у контексті того, що сьогодні я дійсно мала транспортувати пакет зеленої контрабандним шляхом: Б.Ц. – Київ.
І не зважаючи на те, що я мала приїхати близько 19-ої на Палац України, а не о 9-й ранку на Вокзальну, доки я пила каву в м’якенькому ліжечку, мій телефон раз-по-раз роздирали налякані СМС і стривожені, а по з’ясуванню жарту, розлючені голоси.
Згадалась чомусь баєчка про хлопчика, що кричав «Вовк!», а ще прикмети й повір’я про магічну дію слів (типу «Не каркай»), світову енергетику тощо.
Не знаю, у що я не вірю більше: у забобони чи у можливість того, що мене, непримітну сіру мишку, буде впольовано: патрулі на шляху моєму не передбачались, до того ж пакунок було ретельно сховано у «бездонній» кишені моїх широчезних бріджів. Кишеня нашита на коліно так, що вивернути її неможливо, а жоден захисник порядку не має права власноруч перевіряти її вміст, якщо звісно він не вона, що теж малоймовірно.
У Києві накрапав дощ, отож шанси мого затримання плавно прямували до нуля. Щоправда, легкий неспокій тремтів у горлянці, коли, долаючи останні метри, довелось пройти повз стадо, прости Господи і Конституціє, тупоголових синіх баранів-курсантів. Зате скільки самоповаги й гордості виявляв мій погляд, коли на їх дурнувате: «Киць-киць!», «Дєвушка, а вам сумачку нє панєсті?» чи «А вашей мамє зять нє нужєн?» - відповідала внутрішньо приглушеним посиланням на…. Якби вони знали, як я зараз пошиваю в дурні усю правоохоронну систему!
Ні, боротьба із злочинністю безнадійна, аж доки її ведуть такі йолопи!
Про що й оповідала захоплено тобі під час вечірньої розкурки напроти прокуратури (Ги!)
А потім ми, успішно загубивши решту компанії, блукали нічними провулками.
Ми йшли наосліп темними вулицями, навмисне обираючи наймоторошніші маршрути. (Я забула вдягти лінзи, тому стосовно мене то не було поетичним прийомом). Дома й машини здавались казковими створіннями ночі, декораціями нашої власної вистави, кіно, де кожен із нас сам собі режисер.
І ти дійсно запропонував уявити фільм, де я така собі леді Мішель, а ти – мій темний янгол-спокусник. Потім ми гойдались на воротях стоянки як на середньовічній гойдалці, лазили якимись заборами, і, врешті, опинились на шкільному стадіоні. «Ну от, усе як у кіно,» - не без розчарування зітхнув мій друг. Щоправда, я не второпала, про що йдеться, адже я не дивлюсь телевізор ВЗАГАЛІ.
Начебто нічого особливого, але мій світ сповнився від тої подорожі казковим сяйвом. Я неначе знову стала 10-річною дівчинкою, що спілкується з уявним янголом. Тільки цього разу я цілком була переконана у його існуванні.
Так от які вони, янголи! Без крил (якщо звісно він десь ретельно їх не приховує), з довгим фарбованим, але напродчуд м’яким волоссям, п’ють і палять...
Я знаю! Я бачила його! Говорила з ним! Торкалась (!) його!
Маю незаперечні докази його існування. Можу зняти відбитки пальців, шматки волосся, не прані шкарпетки або й навіть 2-3 світлини.
Але ТСССС! Ніхто не має здогадатись, де він ховається. Янголів не повинні викривати люди. Тому ми, а особливо я, нікому-нікому нічого-нічого ніколи-ніколи не (що?) НЕ СКА-ЖУ!
І все ж він дивовижний. З ним так легко і водночас цікаво. Я без труднощів продовжую кожну розпочату ним фразу; він відповідає на мої ще не сформульовані питання. Він майже вільний і має свій власний погляд на світ, і на свободу зокрема. Для нього життя – то нарізка кадрів, з яких ти ліпиш свій власний фільм. Тобі сумно, а ти накручуєш ліричну мелодію, камеру, освітлення – прямо сцена з мелодрами. Якісно і красиво, а головне це кіно із щасливим кінцем, тому твій смуток за сценарієм 100% минеться.
Та головне, що з ним поруч, я можу робити усілякі дурниці: стрибати калюжами й цупити вивіски з ларьків.
- Якщо протягом 10 днів ми будемо вдавати з себе леді Мішель і Чорного Янгола, то дійсно станемо ними, – обіцяв він мені, переводячи годинник на пів доби назад. Тепер ми живемо власним часом, безжально його дурячи.
А може, ми й є ті самі леді і янгол, загублені у блиску цивілізації – думала я, лежачи поряд з ним (але на піонерській відстані) на брудній кухонній підлозі й дивлячись на блимання кривої неонової лампи. Тільки тоді вона дійсно здавалась найяскравішим світилом галактики.
Словом, сьогодні я переконалась, що він ІНШИЙ. Не схожий на схемних хлопчиків, що шаблонно критикують... шаблони, але й не такий як я. Просто ІНШИЙ – «сформований придурок», як він себе називає.
То схоже на криве дзеркало, де ти ніби бачиш своє відображення, але деталі його, як вдих і видих, органічно несумісно взаємопов’язані.
«I wish I could be some like you, It doesn’t matter».
Я нарешті знайшла свого янгола. От тільки:
Як би про то йому сказати?
02.04.07
О пів на першу наступного дня. Намагаюсь вчитись, попутно поїдаючи підігріті під настільною лампою поза-поза-поза (і так не один раз) вчорашні биточки. У голові грає Дем’ян навперемішку з Коал Чембер (кумедне поєднання), тому місця для літератури ніяк не вистачає, принаймні для її вивчення, бо ж мій щоденник, як не крути, теж своєрідна пам’ятка писемності, хоч і не східних слов’ян.
ТАК, я нарешті знайшла його – того єдиного супутника і водночас дороговказ, що допоможе мені дійти мого Зіону. Ні, не так, я знайшла янгола, разом з яким я втечу з цієї системи!
Ми дуже непогано доповнюємо один одного: теорія без практики (я) і практика без теорії (він) – з нас би вийшла непогана команда по руйнуванню Вавілону. І байдуже, що поки я вичитую шлях на сторінках Фіхте, Канта і Спінози, будую метафізичні формули раціонального маршруту, ти просто удаєш ідіота перед камерою, називаючи то діло гордо – Джакез! Знаєш, іноді мені навіть починає здаватись, що у твоєму істеричному стрибанні калюжами і смітниками, неадекватних плутаних висловах у сто разів більше сакрального подиху волі, ніж в усіх моїх паперових істинах.
- Ти ніколи не пробувала не думати?
- Це ж типу?
- Ну ти забагато накручуєш зайвого. Завжди намагаєшся знайти логіку, продумати причини, наслідки, таке все.
- А ти?
- Я – просто відчуваю. Роблю, що мені хочеться і все.
- Хм!
- Давай покуримо разом і ти спробуєш відключити мізки.
- Спробувати звичайно можна, але я, як правило, під травою думаю активніше ніж без неї...
- Активніше, але не логічніше! Отже?
...Отже, сидимо на балконі вже опісля інгаляцій. Ледачий вітер неохоче шматує моє волосся. Усе так повільно і якось нереально. Вже, мабуть, далеко за північ, але небо таке само рожеве, як і три години тому!
- Кончена столиця! Ніколи не видно зірок! – А мені б зараз так хотілося просто сидіти поряд тебе і сперечатись про належність он тієї блискучої цяточки до Малої чи Великої Ведмедиці; хоч, імовірно, ти б заперечив існування сузір’їв взагалі, накрутивши, що то тусовки марсіан, чи зоряний СТО. Ой, здається мене накриває!
- Зате видно пташку!
- ???
- Іди покажу. Сядь ось тут, біля мене. Бачиш огорожу департаменту (Це ми так лагідно охрестили нашу мусарку)?
- Угу, – мене сушить!
- А біля неї знак «зупинку заборонено»?
- Угу, – МЕНЕ СУШИТЬ!
- Тепер дивись на дорогу біля знаку. Там такий довгий стовп, типу сосна без гілок, а на самому вершечку спить пташка.
- Клас! Я бачу! – трохи затягнута пауза. Він насолоджується відкриттям, а я – його присутністю.
- Ти в дитинстві ніколи не накручував картинки з вікон?
- ??? Це коли викладаєш на підлозі візерунки з журнальних вирізок чи лєґо?
- ??? Я про справжні будинки взагалі-т...
- Дивись! Ти бачиш це?! Там щось блимає!
- То маячок ввімкнутої сигналізації, – відповідаю, облизуючи потріскані липкі губи.
- Ти надто раціональна! – янгол, захоплений новою грою, схоплюється на рівні, робить крок, ховаючись за мою спину. – Це можуть бути секретні агенти, що вистежують нас, чи просто прибульці! – Одне з двох: хтось з нас неадекватний чи божевільний? Вільний?
Ці роздуми нахабно перебивають його руки, що саме падають на мої плечі, починаючи мене нервово трясти.
- Я не вірю! Не вірю! Цього не може бути – це абсурд!
- З тобою усе нормально? – чи ти збираєшся у пориві чергової істерики жбурнути мене з балкону – «лєті мушка, я нє жівадьор!».
- Угу. – Завмираєш, так само тримаючи мене за плечі. Час уповільнюється у сто мільярдів разів. Ми – кам’яні статуї доісторичної епохи. Зчитуєш потаємну інформацію моїх електродів. З усіх сил намагаюсь передати тобі імпульси свого захоплення. Щось типу: «Можна тебе поцілувати?».
Замість відповіді вмощуєшся на підлогу поруч мене. Мовчанка. Скануєш одержані файли.
- Я ненавиджу дорослих. Усю цю метушню, правила, рамки. Я не хочу так жити! – Ага, саме тому я з тобою, бо теж прагну не цього!
- Ти не така, як вони. Мені з тобою весело. – Ну а я взагалі останнім часом існую лише для тебе і тільки за твоїми законами.
- Чому дівчата ніколи не показують своїх почуттів?
- ???? – Та я ж мало що не кричу про свою любов до тебе! От бовдур!
Притулившись до твого плеча замість відповіді, заплющую очі. Червоні кола танцюють навколо птахотіні. Мене огортають чорні крила. З тобою так затишно...
Тільки прокидаюсь я чомусь сама у власній кімнаті, одягнена, у бастагріпах, з розтертим по пиці вечірнім мейкапом і жахливим головним болем. Пари, як завжди, непомітно скінчились, доки я перебувала у стані несвідомості. Ну нічо, скажу декану, що зуб болів, чи що Віка знову вступила у щойнопідігрітий електрочайник, який ми никаємо від камєнди у неї (Віки) під ліжком. А я, як вірна подруга, просто не змогла лишити її спати... чи теє… страждати одненьку. Історія мало схожа на правду (хоч дійсно колись була абсолютно реальною), тим більше у контексті того, що моя халеписта сусідка таки була на парах.
Надавши собі більш-менш порядного вигляду, прямую в душ. Та, перехоплена тобою напівдорозi, опиняюсь на тому ж таки балконі.
- Дивись – он два янголи – білий і чорний! – тицяєш пальцем на дах будинку навпроти, де дійсно, на самому краєчку сидять два полярноколірних силуети. - Я знаю, з того боку чувак збирається ляпнутись, а це добрий і злий духи вирішують його майбутню долю!
- А по-моєму просто гарний ранок і справжні янголи – А, може, це наші відображення. Хоча ні, я ж не чорна злюка і швидше брудно-зелена аніж біла.
- Правда… гарно... Я їду сьогодні.
- ???
- Скучив за домом, – трохи гірка посмішка. А головне, блін, момент ти вибрав вдалий для такої приголомшливої і «веселої» новини.
- На довго? – Надто тремтячий голос. Правда, ти не викупиш того зараз?
- Десь на тиждень, може, більше – у мене типу практика. – Супер! А що я робитиму без тебе цілий тиждень?
Маритиму, тиняючись самотніми вулицями, й писатиму тобі дурнуваті потенційно-спалені листи. Прикольно спостерігати як дитячо-наївне почуття щирого захоплення поволі переростає у палку закоханість; причому події розгортаються у суто паперовому форматі ще й за відсутності головного героя...
Поснідати вчорашньою холодною мівіною без спецій, запиваючи почергово холодною бридкою кавою і гарячим втретє перечавленим лімовим соком – здоров був, друже карієс (гастрит?)!
Як говорив мій колишній однокласник: у мене сосе под ложичкой!
Не знаю в кого як, а в мене отам ДУЖЕ СОСЕ....
Годі бруднити папір своїм думковим сміттям. Краще мріятиму про їжу чи янголів, чи їжу з янголами, чи їжу янголів – то вже не суттєве!
«Ай’в край, вен енжелс дісьорвд ту дай…»
Я плачу, коли помирають янголи, та чи плачуть вони за мною, чи пак, по мені?! Вони складають крила докупи. Котрий день дощить – їх пір’я змокло і злиплось.
Та не моє. Я ж бо істота іншого порядку.
Маю летіти сама, як-то співав Геклі Бері Фін: «...без ансамбля – сам бля...»
По стінах плавають чорні тіні, обличчя закрите волоссям, але я пізнаю їх. Пізнаю по кумедних напівспущених штанях, чорних сорочках, брудних кросівках із розв’язаними шнурками на лівих ногах. Я знаю, хто вони. Але не знаю, де той, хто відбивається у дзеркалі матових стін.
Я не сумую – я БОЮСЬ!
Боюсь твоїх відбитків на стінах і стелі – що, як вони з’їдять мене. Зварять мої крила в окропі й обсмокчуть кісточки (м’яса ж там немає).
Вони переслідують мене, кличучи на волю, але я відчуваю морок чорної безодні за їхніми спинами.
А що, як я підслизнусь і впаду?!
Може, ти позбираєш свою луску?!
А муза пішла собі геть! Захворіла тихенько астмою, сховалась десь кілометрів так за 300 від Києва і розриває тишу мікробним кашлем і чханням.
Сиджу на підлозі, слухаю Фуджиз (цікаво, вкотре за останні 3 години), займаюсь нічим. Мабуть, чекаю на ніщо, ніякої форми, що прийде нізвідки і забере мене в нікуди. Із усього переліченого з префіксом-часткою «ні», тільки останнє уявляється більш-менш конкретизовано.
Нікуди – це там, де мене немає, де взагалі нічого немає, а отже там є те, що я шукаю – НІЩО.
Схоластика, друг мій, схоластика!
Але найгірше те, що ти не з того світу
Тобто я не з цього
Або ліпше: ми з різних світів і є лише картина з безкінечним мольбертом і такими само безмежними сірими хижими очима, що як дзеркало полонять мій погляд, але не пропускають крізь себе, лишаючи мене в’язнути на слизькій їх поверхні, трохи зволоженій сльозами чи, може, то пиво?
Тисячу тон свіжого повітря тому я любила тебе, але мала зробити стільки зітхань по тобі, що мій маленький біосвіт вщерть сповнився СО2 і... вмер разом з коханням. Це було так недовго і недавно, що я не мала приводу начепити траурне шмаття. Тому я не схожа на готів ні на тебе, бо ти любиш чорний, а я червоний (Ти диви, мало не Стендаль!)
Я співаю гімни Ямайці, ти ж дражниш свою хвору уяву шизоїдальним роком.
Ти дихаєш курявою і нікотином, я теж, але я, як то кажуть, аірфул чи аірлес (у мене не склалось з лексикологією англійської мови) тому задихаюсь у твоєму світі.
Ти, як паршивий вампірчик, танеш у світлі мого.
Хоча це не привід бути чи не бути разом
Сумно. Чому так сумно і порожньо? І кляте бажання утекти.
Кляте? Бажання? – Здається, то антоніми.
Такі самі, як ми з тобою. Проте словосполучення, хай і оксюморонне, звучить!
Здається, у мене педофілія (як у професійного педагога), ти ж бо зовсім дитина – мале і не в міру емоційне, з характерним егоцентризмом і прихованим бажанням бути дорослим.
Хоч за паспортом тобі є 18, і мене не притягнуть до кримінальної відповідальності. А шкода! Це б мене стримувало, може...
З рештою, тепер ти персонаж моїх чергових мемуарів, та чи надовго?
Слова тікають вдалечінь
100000 років поспіль
Тягну твою примарну тінь
В свою пом’яту постіль
Стриб-стрип-стрибок бік-о-бік із тобою
І ти не Бог, і я не лох, і все ж нас тільки двоє
Помиї на клітчастому папері –
це дуже сумно, а проте
Ви як повії на панелі
Помиї жадібно жрете
Де ти, мій янголе, не бачиш, я божеволію! Бо тепер ніщо в цьому світі, крім тебе, звичайно, не здатне втримати мою хвору підсвідомість хоч у якихось рамках!
Кумедно чекати примару! Виглядати у дощових краплях силует коханої (мабуть, не даремне усе оте виглядання?) невидимки, з хиткою надією, що ось-ось дощ відкриє тобі її виміри й обриси. Прямо, як у тому сопливому кіно!
Та тільки ти далеко не королева краси, стовідсотково бажана й потрібна, а так – мале опецькувате кошеня, що, причаївшись у кутку балкону, жадібно їсть перехожих очима.
Де ти?
На тебе тут чекають! Змокла дівчинка із пляшкою багряного і бондом легким. А ще її дурнуваті мрії, про янголів і крила.
Хоча ні, так свій невроз називати неправильно, бо мрії – то щось піднесено-натхненне, а я просто шастаю кімнатою і не можу змусити себе робити хоч щось людське.
І взагалі, то я собі просто накрутила, що ти – причина паніки!
10.04.07
І ось нарешті серед дощової монополії – сонячний ранок. Передчуття якогось дива зависло у повітрі. Як говорить моя подруга (та що не курка): щось буде, чогось не стане.
Прямую в нікуди – попутно слухаючи Фоллінг Евей Корнів . До болю знайома й вже, мабуть, рідна мелодія виштовхує мене своїми хвилями геть з цієї реальності. Посміхаюсь до власних вимитих нарешті бастагріпів, підспівую Джонатану Девісу.
Люди, відчуваючи мій дивний енергетично-небезпечний стан, оминають мене стороною, тож можна не підводити погляд – зіткнення не відбудеться.
Хм. Знайомі такі кросівки. Якби не знала, що ти – вдома, подумала б… ТИ?!
За якихось півметра від мене? Стоїш кинувши додолу сумки і задоволено посміхаєшся.
І що мені до біса робити? Кинутись тобі в обійми чи потиснути руку? І взагалі, чого ти так довго там сидів і на жоден СМС не відповідав?
- Я викинув сімку… – Стоп! Хіба я спитала це вголос? – А ти кудись збираєшся?
- Я, власне, тиняюсь від неробства – або від неможіння змусити себе думати про щось крім тебе.
- І тобі нічого не треба вчити?! – Щось я не розберу, то був подив чи іронія?!
- Взагалі вчити до…, багато коротше.
- Але ти йдеш блукати дворами замість бути на парах.
- Саме так.
- Нехороша перспектива.
- Але ж? – роблю здоровенні очі. – Хіба ж не ти спонукав робити лише те, що хочеться, забивши на норми й правила?
- Просто я не хочу, щоб ти мені щось доводила і ставала мною, твій шлях мусить бути особливим – тож сьогодні ми будемо вчитись. Разом.
20.04.07
Ще дві години тому, почувши, що я збираюсь перекладати англійську до ранку, ти самовпевнено заявляв:
- Все одно я засну пізніше. Ти дівчинка, ти слабка, не витримаєш.
- Побачимо. Б’юсь об заклад – ти спасуєш першим.
Наразі ж благально визираєш з-за своєї Історії України, мовляв, ну піддайся мені, що тобі варто.
А я о четвертій ранку почуваюсь досить непогано – енергії хоч через край.
Намагаєшся говорити, аби не захропти. Ну визнай – ти ж програв.
- Ти ще розумієш, що читаєш?
- Цілком.
- А я вже щось поганенько, – невинний позіх, – в тебе ніколи такого не було: читаєш одне, наприклад історію, а там написане зовсім про інше...
- Про що, наприклад?
- Про нас з тобою.
- Ні, не було, – лукаво посміхаюсь, бо відчуваю, що ти вже мариш. Раптом вичитую у своєму Хагарді «Just I was dropping off to sleep I heard Umbopa remark to himself…» . Рефлекторно кидаю книгу. Підіймаєш її з долівки і доки я збентежено вдивляюсь у світанкове небо за твоєю спиною, читаєш ті ж рядки вголос.
- По-моєму, ми маємо лягти спати.
- Зараз вже о-пів на п’яту, а мені вставати о сьомій. Я просто не прокинусь якщо зараз засну, - насправді хочу ще побути тут з тобою, - до того ж, як ми тоді дізнаємось, хто програв?
- Лишайся у мене, а в сім я тебе підніму. – I не дочекавшись відповіді, мостишся у ліжку, люб’язно лишаючи мені подушку.
Закриваю обличчя бейсболкою і покірно влягаюсь на твої ноги. Кросівки трохи муляють і серед ночі(?) ти зіштовхнеш мене з ліжка носом прямо у недоїжений нами рис, а ще зранку – ти таки прокинешся вчасно – я повернусь до себе і, плюнувши на пари, до яких готувалась аж до світаночку, вляжусь додивлятись кольорові сни... Але це все такі дрібниці у порівнянні з моєю дитинячою радістю від проведеного разом часу.
15.05.07
Червоні очі і якийсь потворний напівпровідниковий демон поцупив струм з усіх розеток. Вчимось у темряві. Тобто я зубрю Франка під твоїм пильним керівництвом. Ти обіцяєш пива, як спроможуся ще бодай на три стовпчики «Каменярів». Я слухняно погоджуюсь, як мала дівчинка перед суворим вчителем. Хоча, якого дідька? Це тебе мають викинути з НПУ під три чорти, а я ще, дякувати Богу, відмінниця, гордість закладу, так би мовити...
Ну от, вірша переможено, очі залиті, мізки відключені. Сидимо поруч у кімнаті. Десь з темряви лунають голоси двох твоїх друзів, третій знову схопив «блєдного» і тихенько марить, зариваючись у подушки. Твоє неслухняне волосся закриває сірі гіпнотичні очі. Відкидаю пасмо, аби бачити їх. Мені подобається бавитися з твоєю зачіскою. Тобі, очевидячки, теж. Ти, як пухнасте кошеня, підсовуєш голову в мої долоні. Руки несамохіть пестять нерозчесані пасма, викладаючи з них химерні візерунки. Обережно вивільняєшся, проводячи своєю щокою по моїй руці, ще раз і ще раз – то не випадковий дотик. Мене кидає в жар, тіло наелектризоване на максимум, повітря густішає.
- Ходім на перекур?! – лунає рятівний(?) заклик.
Та це разова гуманітарна допомога, а що буде далі?
Далі усе відбувається мимовільно, як ранкові сніданки з кавою, чи вечірнє пиво з цигаркою:
Дивно, за якихось 2-3 місяці я знаю тебе напам’ять: що ти любиш і що ненавидиш, якого кольору твої очі і як пахне твоє волосся. Відчуваю тебе «спиною», впізнаю по-подиху, коливанню повітря від твоїх рухів...
Доторки і посмішки сповнюються чогось тягучо-теплого. Отруту впорснуто. Ми хворі. Пускаєш моєю шкірою свої електромагнітні хвилі. Відбитки твоїх пальців на моєму тілі. Необачно, як вбивця-новачок лишаю і свої на твоєму волоссі, обличчі, руках. Електроліз посилюється – шкірними порами відчуваю твої думки й бажання.
Вузол між нами дедалі швидше й міцніше зав’язується. От тільки не второпаю: добре це чи погано?
22.06.07
Уся обліплена шпалерами і павутинням сиджу на шафі, намагаючись трансформувати останні сантиметри сірої стіни на будиночок Барбі – м’які жовто-зелено-рожеві плями із розпоротими подушками. Не вистачає лише плюшевих зайців по кутках .
Що10хвилин до кімнати заскакують знервовані сусіди. Сьогодні тобі 19, а ми ще не вигадали подарунка. Та що там, я НЕ ВИГАДАЛА НІЧОГО. Знаю, ти не збирався святкувати цю подію – хотів сам утікти десь від світу, заховатись у кам’яних хащах... і я розумію ЧОМУ.
Не знаю, вітати тебе чи співчувати, але відчуваю – маю щось зробити – щось особливе.
Як раптом таки вирішиш втекти – візьми мене з собою!
Хлопці нарешті зупинились на чомусь більш-менш конкретному – хочуть влаштувати тобі американську вечірку. Типу ти не ждав, а ми приперлись; ну там торт в обличчя, дудочки-свисточки, ідіотські ковпачки, пиво, гітара.
От тільки я не впевнена, що ти наразі цього потребуєш. Та нехай вже.
Надихавшись клеє-лако-фарбових випарів, тікаємо до вас у кімнату. Знаю, ви типу готуєтесь до заліку, то ж ми вам не заважатимемо. Тихенько поп’ємо пивка, погортаємо Дереша чи По.
Прохаєш нафарбувати тобі очі, мовляв, завтра ж залік з ДУМ у напрочуд консервативної викладачки. Отож, спати сьогодні не збираєшся. Питаєш, чи можна переночувати у нашій «токсикозній» кімнаті (зі мною?)... Хм?!
Приглушені наспіви Курта – Блетч , здається, - напівтьмяне світло, розкиданий скрізь одяг, їдло, посуд, книги, неприємний запах із холодильника, де очевидно вмер з голодухи барабашка Кузя (причому вмер давненько й уже розкладається).
Сиджу взута на твоєму розстеленому ліжку, підібгавши ноги. Ти напроти – на стільці. Мої пальці плутаються у твоєму щойно вимитому волоссі. Воно пахне лимоном і цигарками. При такому освітленні, без футболки, виглядаєш років на десять старшим, особливо, коли заплющуєш очі, а я закладаю вологі пасма тобі за вуха. Та ти неслухняно мантиляєш головою і твоя й без того неохайна зачіска, розтріпується усе більше. Натомість прохаєш привести її до ладу. Здається, тобі просто подобається, як я роблю це. Розплющуєш очі – два сірі ковзкі колодязі поглинають мій погляд. Занурююсь у безодню. Пальці дедалі м’якнуть. Рухи втрачають мету і напрямок. Електроліз пожвавлюється настільки, що неозброєним оком видно блискавки між нашими тілами – яскраво-сині спалахи у місцях доторків і руді вогники на перетині поглядів. Згадую променястокрилих метеликів, що ми з тобою ловили їх очима на ліхтарях... Тссс! Мої долоні вже зовсім відверто пестять твоє волосся й шкіру, ще мить і відбудеться ядерний вибух, цей довгоочікуваний і давно омріяний фатальний момент, що руйнівною хвилею виштовхне нас із потоку свідомості.
Чомусь стає лячно. Поволі, дуже обережно, аби не скривдити тебе й не образити приймаю руки... Пішлипокуримо?!
Краєм ока ловлю багатозначні погляди й гримаси. Хтось вказує на годинник, мовляв, без п’яти дванадцять.
Як зараз недоречна ота ваша вечірка!
Кілька годин потому. Лежу на підлозі «токсикозної» кімнати, вивчаючи плями-проекції ліхтарів на нововибіленій стелі. Дві жовті смуги прорізають темряву, утворюючи безверхий кут. Якщо добряче завтикати, промені починають рухатися, змінюючи градус нахилу: до центру і від центру, туди і сюди, розмірено і спокійно. Чого вони ніяк не перетнуться?
Далі усе як у тумані. Фрагменти спогадів зібгано в один велетенський кавалок. («…кусень нетиканої краси …»?)
Хтось вмикає світло. Крики. Галас. Ідіть собі, не заважайте людині спати. Не треба води, зі мною все впорядку, справді. На свіже повітря? Блін, ну добре, ходім покуримо. Та нічого я не хотіла собі заподіяти, втомилась і заснула, третю добу на ногах як-не-як. Та не треба паніки, як хочете – лишусь тут, на балконі, тільки відчепіться...
... Півлітровий пластиковий стакан горілки і такий самий кран-коли – почались недитячі змагання:
- Давай ще по ковтку і підемо спати... разом... у «токсикозну» кімнату...
... Четверта ранку, усі мирно хроплять після вечірки. Ти замість хоч якоїсь кімнати, як завжди, спиш у туалеті, а я, теж, як завжди, намагаюсь тебе звідти вишкребти. Маю надію, що ти просто так ховаєшся від нав’язливої компанії, а не засинаєш над унітазом у власному блювотинні. Принаймні, перший варіант прийнятніший для моєї свідомості.
Опісля водних процедур через вентиляцію хитаючись відчиняєш.
Допомагаю тобі дістатись на балкон.
Сидимо поруч на холодній підлозі.
Знаю, ти не надто любиш світанки, та можеш заплющити очі й уявити навкруги суцільну темряву. Таку ж густу й тягучу, як та, що стискає зараз мої скроні.
Блідий світанковий туман. Новий день прориває пелену ночі. Жарини вечірнього електролізу втомлено пропалюють у свідомості величезні дірки, якими розпачливо тікаємо від реальності. РАЗОМ. Нарешті разом.
Як тале желе, безформенною масою потрапляю у твої обійми, спливаючи між пальців рук, липкими устами, на мить впіймавшись на твій гачок-сережку в кутику нижньої губи...
Яскравий спалах... Гуркіт дверей... Швидкі кроки коридором... Хтось стиснув горлянку гарячими лещатами... Божевільний розпачливий регіт. Холодно й моторошно. Ранковий вітер наїжачує шкіру.
Ласкаво просимо в реальність. У самотню фатальну реальність... без тебе.
Розкидані речі й гарячкове набивання ними торбів. Шкода, що скінчились цигарки, хоча, це нічого – тамуватиму розпач водою.
ТІКАТИ
Як безпомічний пацюк у пастці борсаюсь коридорними лабіринтами: кухня, кімната, санвузол, балкон, кімната, кухня, балкон, кімната.
45 хвилин, 43, 30...
Оззі, ОДіБі, еНТіеМ
Втікти від тебе назавжди. Забгати себе на край світу. Ніколи більше не бачити твоїх вбивчих очей, не чути твоїх пісень, не торкатись тебе, не говорити, не думати, не існувати...
23.06.07
Ні, тут немає жодної помилки чи непорозуміння. Прикра правда у тому, що ти мене тепер уникаєш. Мабуть, я ніколи не значила для тебе навіть дрібної часточки того, чим ти був для мене...
Стоїмо як завжди на балконі.
Мої очі розпачливо шукають вчорашнього мого янгола, але його не лишилось і сліду.
Кожна тварюка помирає самотньою чи... самостійною?
Самостійність – неприємне слово, і ти допоміг мені пізнати повноту його значення. Бо ж самостійний – той, хто стоїть сам, один, без допомоги. Тобто не сам, а С А М. Три великі літери абсолютно відділені порожнім простором байдужості від решти таких само буквених знаків. І жодних тобі натяків на сталі словосполучення!
Все як раніше: слова, жести, рухи – викриває метаморфозу один лише погляд. Оте нетерпіння й метушливість у сірих очах, залізна завіса, від якої відбивались, мов дощові краплі, мої слова і запитання.
Куйовдився дим твоєї цигарки. Стукотів об підлогу попіл. Мої очі благально кричали, твої ж, не відводячи погляд, лишались німими.
І в них не було прохолоди...
І от тепер, як остання шизофренічка, я мушу говорити з папером. Добривечір, пане Клітинко! Як здоров’ячко, пані Обкладинко?!
Психоаналіз самовичерпався. Зрештою, Фройд помер у тобі і моє его тобі більше нецікаве. Тому, ніким не досліджуване, воно знову вирушає на пошуки волі тернистим шляхом рефлексій та емпатій.
24.06.07
Теорія спермотоксикозу
Або
Алкогольне прозріння
Жила-була собі маленька наївна дівчинка, літала у хмаринках і вірила у янголів. Та янголи не вірили у неї або ж оними взагалі не були. І поки вона вичісувала з їхніх крил блошиць, мріючи про захоплюючі польоти, янголи, чи ті, хто їй здавався такими, ампутували зайві пір’їністі кінцівки і шрами залили смолою.
Усе б було добре, якби дівчинка не любила пиво...
І от одного дня Чернігівське багряне стимулювало складну реакцію у її нашпигованому високими ідеями мозку.
Тадам! – Алкогольне прозріння! Вітайте!!!
Замість малого янголяти – спермотоксикозна безкрила хробачина, яку хвилює навіть не куди і як, а просто всунути, щоб потім, з такими ж примітивними комахами хвалитись подвигами всування-висування. Як-то: «Входіт і виходіт – замєчатєльно виходіт!».
А виходіт, вибачте, повний армагідєц моїм паперовим ідеалам.
Янголи скидають крила.
Янголи стають хробаками.
Янголи п’ють шмурдяк і слабоалкоголку. Дипресивно вдягаються і хавають мускатні горіхи з шалфеєм.
Янголи забивають на інших, поступово з філантропів стаючи мізантропами.
Вони більше не янголи, а безволосі крихітки Цахеси.
І вони більше не роблять мені боляче – самі вмирають, конаючи без своїх, відірваних мною крил....
25.06.07
Мені наразі не краще. Думки і чуття пронизані холодною нудною порожнечею. Здається, оті сірі акварелі хмар, що виснуть у небі навпроти, оселились глибоко у шлунку. Так, ніби якийсь урод зв’язав усі найтонші струни нервів мого тіла в один здоровенний жмут і поступово витягає це сплетіння через горлянку.
Проте цей тихий біль багато кращий за хвилі емоцій, що раз по раз заливають мій розплавлений риторичними питаннями мозок. Тоді ці кольорові рідини чуття, просотуючись у кожну клітину, зчиняють справжню бурю у моїй підсвідомості – супер-Я захлинається у чорній безодні прихованої суті. Втрачаю контроль.
Невже я могла любити цю жорстоку самозакохану дитину? Говорити з ним про найважливіше? Хотіти розділити з ним свободу?
Янгол-хробак. Шафа з масками чи фарбована матрьошка – завжди сюрприз у середині, аж доки не дістанешся найглибшої, у якій – порожнеча.
Невже ти був таким завжди? Що могло спричинити цю несподівану метаморфозу?
А мої ідеї, пошуки, Зіон – це теж сон, малюнок випадкових скелець калейдоскопу?!
І хто після того лузер?
Чи то у дівчинки гіперболізовано-ідеалізований підхід до аналізу образів персонажів, чи то янголи перетворились на манюніх комах під тиском лещат системи?
Люди, не вбивайте мух, вони ж як птахи...
26. 06. 07
Час сказився. Все ближче і ближче до кінця. Та чи буде він кінцем? Мені здається, що наша історія вже тягнеться вічність і сягає верхів’ям у небуття.
Головне – нічого не трапляється. Я живу як матрос під час штилю: щоранку з надією придивляюсь до хмар – чи не зміниться бува вітер? Ба ні! Все так само: за віроломним ранком – нудотний порожній день і сповнений наївних сподівань вечір. Я тягну час як гумку: розтягую до неможливості за день, щоб він вистрілив блискавкою вночі.
Невже нічого не станеться?
Невже?
Невже?
Невже?
Паніка!!! Невже ти так само не душишся серед цього безжиттєвого спокою?! Чи, на відміну від мене, твої вітрила повні іншого вітру?
28.06.07
Щось зламалось всередені, луснуло, розбилось, вмерло – байдуже! То «щось» лишило безмежний біль і порожнечу, а ще нестерпне бажання тікати й ховатись.
У паніці безладно гортаю сторінки записника, неначе десь серед них - мій порятунок чи, навпаки, – отрута.
На підлогу падає невеличкий рожевий клаптик паперу. Сильнозім’ятий і неодноразавозгорнутий. То моя записка тобі. Я написала її ще на початку нашого знайомства, коли не змогла покинути Вавілон з тобою, пам’ятаєш? Ми тоді вперше стрічали світанок разом. Хоча ні, ти втік, жбурнувши в мене колючою холодною фразою КОЖНА ТВАРЮКА ПОМИРАЄ САМОТНЬОЮ. (Може, в цьому твоя життєва філософія?). Тоді я заповзялась довести тобі, що спроможна піти. Сама. Щоправда я повернулась за кілька годин, забравши непрочитаного листа з-під твоїх дверей так само непомітно, як і поклала.
Так багато спогадів від якогось шматка паперу! А що ж буде далі? Тут усе скрізь просотане твоїм запахом, поглядом, голосом?!
«Тому я йду!
До зустрічі колись,
Може, за рік чи тиждень.
Може, за кілька днів.
Може, вже за півгодини, змерзнувши на зюзю, питиму з тобою каву й співатиму Куртових пісень.
Може, взагалі нікуди не зможу піти
А, може, вже не повернусь НІКОЛИ»
Так закінчувалась та моя писулька. Якби ж я могла так само завершити і нашу з тобою історію!
Тоді, блукаючи світанковими вулицями, я зрозуміла дещо. Усі люди цієї планети мають у собі два полярних магніти, що діють обернено-пропорційно до звичних нам законів фізики. Один, мабуть, позитивно заряджений, тягне їх до купи, утворюючи могутнє біополе системи; інший – достеменно негативний – відштовхує свого власника від всезагального «+», змушуючи зберігати залишки індивідуальності. Утворюється щось на кшталт відносного балансу.
Але ж то для звичайних людей, систематизованих. Ми ж з тобою хворі – свідомо вбиваючи свій позитивний заряд, відштовхнулись від тотальної всевзаємоумовності, типу стали відносно вільними. Але математичні закони невмолимі – мінус на мінус = мікроструктура.
Так мало бути. Так сталось, і дарма я тішила себе ілюзіями про сумісне звільнення і нульову залежність один від одного! Твій магніт сильніший, а я ж бо прагнула ПОВНОЇ ВОЛІ!
Так, правильно, усе правильно – лишилось перебороти емоції.
30.06.07
Такий собі гуртожитський день. Останній цього літа, і символічна, остання сторінка цього щоденника. Все, як завжди, банально: сумки, биточки, пиво, кава, холодна постіль, м’який мемедик, прозора чашка рідкого кефіру і сплячий янгол на підлозі.
Якось так дивно. Лишилась пташка на дорожньому знаку біля мєнтури (її видно лише вночі і лише з нашого балкону, і, мабуть, тільки нам, чи ... мені?); записи в цьому ж щоденнику, успішно приховані епітетами й проскотчені наживо; чорне м’яке волосся і холодні сірі очі. Але усе це здається чужим задзеркаллям, країною чудес, куди ми потрапили разом, а повернувся лише ти, покинувши мене конати серед скляних ілюзій.
Що ж, хай так. Тільки, благаю, не змушуй мене повірити, що цього усього просто не було. Бо я знаю, я вірю – янголи є!
Ні, це не божевілля. Ці небесні створіння насправді живуть серед нас, просто ми не здатні їх виявити, бо ж ми, як хробаки, плазуємо, а вони – літають над нашими головами. Ми не піднімаємо очей, ігноруємо інакших...
Часом крилаті спускаються у наш світ, щоб поділитись своїм вмінням. Невдячна праця!
Вони здаються такими смішними й абсурдними, що ми або женемо їх геть, або намагаємось присвоїти як ексклюзивний експонат кунсткамери.
Я ж мала необережнісь закохатись. Влипнути не у тілесну оболонку, такий собі кокон-обгортку, а у самі крила, у подих волі й безмежні гіпнотичні колодязі...
На жаль, янголи не створені для любові, лише для того, щоб нести світло у чиєсь життя. Їх можна кохати, бажати, але не можна вимагати чогось подібного від них, бо вони... втечуть! (або ж тихо сконають у своїй земній оболонці-кайданах)
Янгола не можна приручити, привласнити, одомашнити. Вони мають бути вільні й нечійні. Їх треба сприймати як поштарів Джа: забирати у них бандерольки і, чемно посміхнувшись, - відпускати.
Янголи не повинні жити як люди, бо їм дано пізнати шлях...
Як прикро, що я не усвідомлювала цього раніше й у безумній гонитві за тобою-символомсвободи позбавила тебе життя.
Ти так хотів втекти від мене у свїй небесний сховок, а я так заповзято трималась за твої чорні крила...
Бам! Іграшка зламалась. Лишились ні до чого не гідні деталі й покалічена мною(?) моральна потвора...
Прощавай.
Часом мені починає здаватись, що це все добре спланована вистава. Ти мав показати мені напрямок, подати руку на крутому підйомі, а я натомість застрибнула до твоєї дорожньої сумки – «Високо сіжу, далеко гляжу» - зробивши з тебе добродушного віслюка. Тож ти мав спустити мене долі, розігравши, до того ж доволі вдало, увесь цей спектакль з неплатонічним коханням: зближенням і відчуженням.
Я знаю, знаю, це лише дурнувата надія – остання мотузочка, за яку до крику хочеться вхопитись. І я хапаюсь. Я вірю в тебе. Вірю, що ти дійсно був моїм янголом, прийшов, аби допомогти мені і втік лише аби не заважати, адже я настільки захопилась тобою, що мало не забула своєї високої гірської дороги.
Скажи, благаю, скажи, що я не помиляюсь зараз! І я обіцяю – я піду! Сама, обраним шляхом, по битому склу, крізь провалля і водоспади. Я йтиму з подвійною вірою. Знатиму, що ти чекаєш на мене на фінішній прямій, бо ти ж дойдеш – я певна! А коли буде важко і бракуватиме сил, я уявлятиму твою сіру тінь і той металево-насмішкуватий погляд, мовляв, що ж ти, мала, це усього лиш дрібненька перешкода, а ти вже й зламалась, а що буде далі?
І все одно, що б ти не робив, не говорив і не хотів - ми будемо разом. У моїй пам’яті. Жоден твій вчинок не вб’є у моїй свідомості тебе-такогоякятебелюблю.
Можливо, це хвороба, але у цьому світі, де жоден не здатен чітко провести межу реальності, часом уявні переживання важливіші за ті, що фізіологічно пройшли крізь твої рецептори.
Так мертві вічно живуть з нами. Так старі знайомі часом вертаються у снах. Так ти вічно будеш зі мною.
І коли твої очі відвернені, а замість привітної посмішки мене зустрічає твоя насуплена спина – тобі лише здається, що ти відгородився від мене. Насправді ти тримаєш мене за руку і захоплено розповідаєш свій новий накрут.
Так – це міф, мрія, глюк – називай як знаєш. Мені байдуже. Ти як ніхто маєш розуміти, що моє тебебачення у сотні разів правдивіше за твоє себепозиціювання.
Чи, може, ти вкажеш мені на межу між дійсним і вигаданим?!
07.07.07
Усе скінчилось.
Сіре небо твоїх ковзких очей вибухнуло теплим дощем. Я йду по його калюжах у порепаному асфальті доріг мого міста.
Усе скінчилось.
Чекання, сумніви, порожні блоки і прокурені балкони – вони полетіли у минуле разом із недолугими піснями Плейсебо і цитуванням твоїх емо-зворотів. Тихо і ретельно зникли, не лишаючи сопливо-сентиментальних слідів у свідомості.
І от я на передньому сидінні маршрутного таксі затираю у пам’яті останні шматки спогадів, залишаючи потому величезні чорні плями порожнечі, що дедалі більшають із кожним наступним акордом Оззі.
73 кілометри, 90 хвилин, 18 пісень і гігабайти видалених файлів.
Усе скінчилось.
Сіре небо твоїх ковзких очей вибухнуло теплим дощем. Я йду по його калюжах у порепаному асфальті доріг мого міста.
Хмари плачуть зливою. Мої кеди і краї широких штанів мов губки вбирають брудну вологу, вповільнюючи і без того млявий крок. З кишені легкої білої сорочки з етномалюнком ллється цілюще реггі Боба, наповнюючи повітря позитивно зарядженими мікрочастинками (якщо таке взагалі можливе, з точки зору молекулярної фізики).
Незважаючи на зливу, у моїй країні сонячно. Зелене око парасолі зігріває мене своїм м’яким сяйвом.
Я знаю – поруч крокує Джа, пекуча порожнеча, що лишилась по твоєму видаленні поволі зникає. Стає затишно і приємно.
Колишні дірки хворої свідомості набувають чіткої форми – прозріння! Ось вона - повна свобода! Ось він – шлях до Зіону! Він у мені! Він –то є я! І він скрізь – у кожній усвідомленій і відчутій хвилині мого життя. У потоках каламутної вологи, що стікає паруючим бетоном однієї з вуличок Міста Добра. У тихому сяйві зеленої парасолі, ледь чутному мерехтінні присмеркового ліхтаря.
І він вже нікуди не зникне. Ніколи.
А як скінчиться дощ – я стану іншою – вільною. І житиму в іншому вимірі – у світі щасливих.
… метелики, мильні бульбашки й ті з-поміж людей, хто схожий на них, найбільше знають про щастя…
Фрідріх Ніцше