А музики — то й ніби не було…
Лиш двері навстіж і брудна фіранка.
І тиша котиться, немов чортополох.
За вітром легше йти, аніж удвох
Ділити кави холодну філіжанку.

А зранку — очі сіють бичу лють,
Та горнуться в куток, де світла менше...
Там, де лишився прихисток жалю,
Гіркий полин заварять, розіллють
По келихах, і вип'ють обережно.

Вчорашній сміх докотиться, аж ось,
Та згадка про скуйовджену химеру.
Вона ж бо знає, скільки довелось,
Її вбиваючи, зітнути поголось
З гортані, спраглої до солоду цукерок.

І криком тим був повен сонний дім.
І зойків тло по стінах розтеклось.

згасає день. відтак, на горизонті
спокусою смачні окрайці сну,
крокуючи до темної безодні,
впускаю в очі темряву рясну,
але засну навряд чи я сьогодні.

твій силует між ліхтарів червоних
вуаль і шаль, і капелюшок твій,
кличуть мене, мов великодні дзвони
до храму, до урочища подій.
мене розвій, скасуй всі заборони

розлий мене, мов сотні океанів,
підтримай соком свого джерела,
в провулках між кав’ярень-ресторанів,
посеред парку, липа де цвіла,
де я тобі зізнався у коханні.

слідом у слід, петлюю манівцями
зграю бажань держу на повідку
стрибаючи хиткими острівцями

"До задниці твій протест."
Напис на парті в університеті

Кого хвилює, що ти значиш,
Хто в тебе тато, а хто Бог,
Коли живеш отак ледаче,
Читаєш "Лізу", зубриш "Vogue"?

Кого хвилює, як кричиш ти,
Що схвилювало, що болить?
Усім начхать, коли нарешті
Ти зможеш щось в житті змінить.

Кого хвилює чи за правду
Ти прешся в Київ на майдан,
Чи, може, хтось купив ту зраду
Й тепер танцюєш там канкан.

exx однa нaзвa опиcaлa мeнe, стaн дyшi, i мiй тaлaнт

Розгойдує, розховстує і рве,
Роз’ятрює розточчями розлуки,
Розчімхує слова і в безвість дме
Розмиті, наче плями звуки.

Розкраює на ромби і кути,
Розстріляні на градусів мінути,
Розведені діагоналі, як мости,
Розпиляні на децибели муки.

Розгойдана навіжено луна,
Розтанула видіннями у небі,
Розхристана, як заспана сова,
Розчавлена, як постаріла Геба.

Розбещений, манірний дощ
Розретушує на свій смак і ризик
Розстелену пласкатість площ,
Розкинувши на небі чорну ризу…

Розтануло, розкисло, розплелось,

Всі собаки з імейлів уже здичавіли і стали бродячими,
І поштар з яхо ком і хотмейлу більше не носить листів,
Смайли всі перестали сміятись і стали незрячими,
Залишився із віршами тільки плазмовий ноута стіл.

Евтаназію вчинено, хоч, кажуть, вона заборонена,
А навіщо тоді всі ці голки наповнені докором,
І в ургентного спокою стільки рецептів Стороннього:
Тричі на ніч прокинувшись,- сни посипати попелом.

Труна моя – мушля з шумом моря якогось не теплого,
Каву подано, ставки зроблено, все поставлено в кон,

Густу, тягучу, чорну наче смола темряву прорізав тільки тонкий срібний кинджал місячного сяйва, що неприродно прямим, надто правильним для цього потворного всесвіту лезом проникав крізь порожнечу віконних рам, які колись так бережно були затягнуті скляними мембранами. А зараз зіяли темними прогалинами, немов навмисне наголошуючи на гнітючій порожнечі, котра здавалось розселилась по кожному закутку, чатує за кожним поворотом, чується у кожному шелесті. Там де розріз був достатньо глибоким, можна було розгледіти ледь помітні обриси старих меблів, пошарпаних часом та вітром.

Набридло сонцю гратися із вітром…
За днем настала ніч жорстких бозсонь.
Самотній кінозал, тремтливі титри,
І світ мені смакує, мов пасльон,
Отриманий з твоїх долонь —
Добутий із безмежжя твоїх гротів.
Настала ніч — я перестав боротись
За чистоту, за вірність, за мораль.
Сів за кермо й злетів на повороті
В кювет до бруду, зради, хтивих краль
…ховає сум твоя вуаль.
Але відкрились таємниці темні.
І щось мені так солодко й приємно
Повзти навпомацки настилом тіл —
Шляхом, що вкритий струпним гобеленом
Одного із майбутніх божевіль.
Не пробачай мене за біль!

Нічних кошмарів грубі манекени
Приходять знову в сукнях бездоганних,
І хрип душі, діставшися гортані,
Нуртує кашлем-криком: “Геть від мене!”
Але ніхто не чує слів останніх.

Не чуєш ти… Бо сон твій тихо плине
Повз опівнічні марева Рутенії
Всмоктавши всю летальність моїх генів
В розміреному спокої долини,
Мов Борисфен… І губи навіжені,

Нами не пройдених, нічних алейок
Ніколи не освідчаться коханим.
Бо шлях і ціль в усіх наших блуканнях —
Лиш круговерть у світлі паралельних
Світів… Почварних, марних і бездарних.

Ми тут зібрались,славне товариство,
Відсвяткувать повернення своє.
Вже на столі у нас стоїть все-чисто
Вже музиканти на естрадв є...

Тож піднімімо дружно всі бокали
За те, щоб довго й добре ми жилИ,
Щоб наші милі нас завждИ чекали,
І щоб вони нам вірними були!

Заграй, музИко,пісню про кохання -
Таку, щоб душу рвала на паси!
За гарну пісню про любов-страждання
У нас,що хочеш, лабуху проси!..

На москалів ми тяжко працювали -
Їм будували "дачи и дворцы" -
За те вони "капусту" нам давали,