Квітневе сонце
Li-Tium — 5/03/2009 - 21:12
Торішні трави в’яжуть молодінь,
Цукрова пудра-паморозь зникає,
Квітневе сонце магічністю подій
Осяє весну і людей осяє.
Після зими, мов крейда, геть бліді
Обличчя знуджені. І холодом проймає
Відвертість спопелілих сновидінь.
Душа тьмяніє. І її — ламає.
Не помічаємо, немов того немає.
В натомлених очах нема слідів
Любові! Спалаху! Колишніх почуттів...
Відлякує, жахає. Забиваєм.
На все, що вчора. І в очі заливаєм
Квітневе сонце... буденністю подій.
Людина нової епохи
Li-Tium — 4/03/2009 - 19:45
Людина остання, вбиваючи бога,
Очима запалими не бачила істини.
І породила в тяжких пологах
Думки жахливі примарної дійсності.
В тіні убивця, в думках зухвалих –
Гуляє тиша, і крик – безсилий.
На смерть приречено ідеали,
Самопізнання в землю зарили.
За всіх і за все відомстивши богу,
Від світла ховаючи запалені очі,
Людина увійде в новітню епоху,
Змиваючи з рук закривавлених
ЗЛОЧИН.
Демісезонно
Li-Tium — 3/03/2009 - 23:07
потрісканий асфальт,
як мозок міста:
засмічений, брудний...
минає осінь.
мрячить постійно дощ
і листя тане —
недопалки й пляшки
вкриває слизом.
пробачте! ні! уже нема
пляшок порожніх:
їх позбирали й копійки
швиденько до кишені —
на зайву порцію
дешевого життя.
невдалого, недбалого життя.
і байдуже...
а квіти,
пропхавшись на подіум асфальту,
обнову смерті приміряють —
паморозь світанку,
демісезонну.
Стервозно про любов...
Катерина Бойко — 1/03/2009 - 02:35
Згоряє лист,а з ним усі слова
Зникає сенс розмов твоїх
Ти більше не кажи "любов жива",
Ця фраза викликає в мене сміх.
Неварто памятати номер,
і статус у контакті ти зміни,
Бо ми не разом відтепер,
Усі мости,що об"єднали розімкни.
Я розіб"ю горнятко кави,що ти пив,
і розірву всі фото, на яких ти,
Мені ж тебе не жаль,бо ти любив,
А я не прагнула тебе любити.
Я прикидалася, підносячи дарунки,
Й тепло в душі - це не кохання жар,
І фальші повні всі мої цілунки,
І камінь замість серця - це мій дар...
Райські яблучка
Li-Tium — 28/02/2009 - 22:39
Від ночі до ночі скнів,
Оживав уривками снів,
Зіркам небесних плеяд
Дарував букети троянд,
Упивавсь ароматами трав
І тонув у сяйві заграв,
Віддавався світлу спокус,
Потрохи розтринькував глузд.
Не зосталось його і, з часом –
Відкрилась дорога до щастя.
Саме нею дійшов до краю –
Отруївся плодами раю.
У самому розквіті літ
Оглух, онімів, осліп...
Невидимі пустоти
Li-Tium — 25/02/2009 - 21:20
Закутки душі — пустіють,
А катрен пророцтв чаклунки
Втратив силу, хоч постійно
Обіцяє смерть стосунків.
Смерть стосунків — ностальгія,
Пам’ять, фото, подарунки,
Вчинки, наміри, події.
Все ламає хижа думка.
Хижа думка, страх панічний.
Кожна — перша. Кожна винна:
Покидати — згубна звичка.
Заплелася павутина.
Павутинням, сірим пилом
Вкрило душу, наче тінню.
Дійсність сни закоротила.
Сни — пустіють! Сни... пустіють.
Народжені атомом
Консуело — 18/02/2009 - 10:26
В асфальтованих дірах пам"яті
діти виросли на околицях
полиново-гірких фундаментів.
Жоден ангел за них не молиться,
навіть сльози, і ті - у камені.
Запинались рябими светрами,
чорні крихти і білі скибочки.
Вельми горді з того, що - "гетеро",
в міру чесні з тими - хто вибачить,
поділивши серця на четверо...
Не зітліли, а просто висохли.
Так буває, коли - не знайдені
поміж стінами душ затиснутих...
І назавжди зостались зайдами
на сторінках архівів списаних.
Не відвернутись
Li-Tium — 18/02/2009 - 02:32
мрії-зливи —
твої кайдани.
мої стіни —
крихкий полон.
муки дивні —
такі жадані.
трепетіння
магічних зон
ллють дурмани
твоїх секретів —
вдосталь напився
вічного смутку.
і — впіймала
в свої тенета —
не відректися,
не відвернутись…
думки твого тіла
Li-Tium — 18/02/2009 - 02:27
в тісних підземеллях,
у баштах високих
тримала в кайданах
думки свого тіла...
в розвагах веселих,
пускаючи соки
над плодом кохання,
нарешті здійснила
бажання відверті –
не втримала втіху;
краплинами танучи,
впали з плечей
принесені в жертву
жалю твого крихти:
із брудом мішаючи
сяйво очей...
відвертість ночей
зовсім заполонила
думки твого тіла.
Серйозні наміри –
Гострим лезом:
Розваг по вінця.
В думках – так гамірно,
В кімнаті – безлад.
Сміються дзвінко:
Не варто спати –
Ще будуть танці!
Співають друзі,
Вже всі готові...
Бурхливе свято
Скінчиться вранці.
В обіймах музи
Дрімає совість.
Зігріта ласкою
Та алкоголем,
До безсоромності
Бажавши пристрасті,
Скинула маску
Муза й, оголена,
Дозволила совісті
Цноту викрасти...
І будемо хворі
Усі надвечір,
Коли прокинемось –
Страшне похмілля,
Тяжке, мов гори,
Впаде на плечі,
Високими хвилями
В мозок хлине...
У муках музи
І щось так гамірно...