Тікаючи за обрій, один з багряних посланців сонця, поділився зі мною думкою, яка до тепер не дає мені спокою. Подразнюючи сітківку мого ока, мій миттєвий друг, з останніх сил намагався залишити слід на, бодай щонайменшому клаптику землі.
Вкраплюючи моє обличчя, він шкодував про раніше згаєний час, який, як виявилося, також залежав не від нього.
Раніше, ця струнка струна що утворювала собою смугу світла, слідувала своїм «вищим цілям», своїм ідеалам, прагнучи максимально попестити, та зігріти все що знаходилось по ту сторону грифа даного інструмента в цій музичній партії.
Прозріння
Загублена у просторі — 2/03/2010 - 15:41
Складені крила в куточку підвалу,
В кишені дві гривні - на вуличну каву.
Доводжу занудству,що жити цікаво.
Пошук щирості зійде за нову забаву.
Ставлю на облік закохані пари.
Замість російської - західна ґвара.
Віри не йму в "попелюшкові" чари..
..Продам недорого...рожеві окуляри..
Під шкірою міста - відкрита рана,
Кохання померло, не скніє, не плаче,
І навіть прийдешній день і ранок
Летаргічно заснув, надовго неначе.
Під м"язами міста - болючі кості,
Бездомні покинуті наче бомжі,
В підвали холодні приходять у гості,
І ніч розчленовують ржаві ножі.
Під окістям міста - кістковий мозок,
Він атрофований і вже не болить,
Кохання знекровлене, інвалідний возик
До світла в кінці коридору скрипить.
ВИКРУТКА
switlachok — 5/02/2010 - 20:53
Стояла на тонкому щаблі височезної худої драбини та знизу підтримувала ринву. Тато ж стояв значно вище та наполегливо прикручував цю бляшану трубу.
Я намагалась щонайміцніше тримати ринву і відчувала як тим часом усе сильніше терпнули мені руки. Подумалось раптом: а що було б, якби звідти – зверху – щось гепнуло на мене? І не встигла я додумати думку цю докінця, як таки впало. Важка залізна викрутка, якою тато так спритно крутив ще мить тому, з висоти кількох метрів боляче упала на мою ліву скроню.
Ударило так – що, здалося, світ увесь перевернувся догори дном, як порожня бочка.
Мат У Три Ходи
Li-Tium — 4/02/2010 - 00:12
Зима розпочинає —
Виграє.
Мої чорні стомились
Від чорності.
Плоди думок пожинає —
Гниє
У їх соковитій
Свідомості —
Розпуста. Тлінність!
Втратив
Те, що волів
Зберегти.
І замовк у полоні ліні.
Закричати б!
Чому без слів???
Час геть піти?
...навіки!
Затемнення (сонце за безцінь)
Li-Tium — 3/02/2010 - 23:58
затемнення надходить звідусіль
воно наскрізь, і мружиться у вічі:
прокляте сонце!
(богом чи людьми?)
приречене забутись навесні,
коли, спинившись, розіллється вічність.
прокляли сонце,
хто ж бо, як не ми?
впустивши хтиву темряву до лона
весна до снігу ще не раз розквітне
ранковим сонцем
знічених ерекцій.
хто принесе в розімкнених долонях
трохи пітьми, і чорні згустки світла —
трикляте сонце,
придбане за безцінь?
"Байдужість"
Ігор — 1/02/2010 - 23:16
Латексне сонце в обіймах із димом...
Лежить на асфальті не мертве ще тіло,
В крові і у ранах – всміхатися ж треба! –
І очі щасливо вдивляються в небо.
Дерева залізні, листя скрегоче,
У темнім плащі хтось жахливо регоче,
Птахи заспівали тонами агоній,
І тіні чекають близьких на пероні.
Відблискує скло ультра́фіолетом ,
Подряпані щоки кігтистим кастетом,
Посеред дороги дитя тихо плаче,
Бо мати вляглась на асфальті ледаче.
Розкинула руки і ноги у боки,
Лице ще й покрили червоні патьоки!
А люди ідуть у циліндрах і фраках,
В портфелях несуть опіу́ми чи маки...
Ставки зроблено. Ставок більше немає
Консуело — 9/12/2009 - 12:56
Знову почати день чи послати усе до біса
збирати шматками сни
ковтати холодний чай
Убитих усіх собак на шию мені повісить
янгольський трибунал
за свідоцтвом моїх мовчань
Марно просити поміч – це небо не вище стелі
скапує час на килим
із кров'ю відкритих вен
Стану сама для себе наступною із офелій
віддавшись останній раз
у жертву старому Ягве
І годі шукати шлях – нагору лише летіти
Падай мерщій на дно
цього озера жовтих сліз
Ніколи не втраплять у рай мертві щасливі діти
А морок піде ва-банк
і виграє перший приз
Апостоли Жовтня
Консуело — 25/10/2009 - 11:34
лантухами опалого листу
засипано траси й тераси
багряниця слідів
що залишили звісно ж не ми
там де падали троє чи триста
тигрів шаблезубої раси
на окраїнах неба калиново течуть дими
і нема особливого змісту
пити каву точити ляси
краще вірити
в чапліна
бога
комедій німих
чи в кастети а чи в кастаньєти
чи у святість самозгорання
час намотує душі
наче пасма на бігуді
не спинитись і не зупинити
хай ця осінь ранимо-рання
але чорт забирай ми ще й досі такі молоді
ненадивлені всім непрожитим
і неволя як воля остання
не втопитись
не дихати
просто
іти по воді
Квітневого дня добігає до крапки сюжет стоголосий.
Юрба шаленіє: в Юліанни сьогодні бьоздей — хеппі.
У продажу сміх і любов, і що там ще треба — є вдосталь!
І дике бажання пожбурити вгору кеппі та клепки,
Усі до одної! Гуляти значить… Ускочити у халепу,
Ціну на щастя дізнавшись, опісля отриманих послуг.
Квітневого місяця чар зрікається нас, о прекрасна мадам.
І ми танемо цукром в долонях червоно-ліхтарних вулиць.
Амстердам опівнічний — не мій і не ваш Амстердам!
Він скоро позбудеться нас, хоча ми себе вже позбулись.
В затяжному диму кафе-шопів, у канавах будинків розпусти —