Тікаючи за обрій, один з багряних посланців сонця, поділився зі мною думкою, яка до тепер не дає мені спокою. Подразнюючи сітківку мого ока, мій миттєвий друг, з останніх сил намагався залишити слід на, бодай щонайменшому клаптику землі.
Вкраплюючи моє обличчя, він шкодував про раніше згаєний час, який, як виявилося, також залежав не від нього.
Раніше, ця струнка струна що утворювала собою смугу світла, слідувала своїм «вищим цілям», своїм ідеалам, прагнучи максимально попестити, та зігріти все що знаходилось по ту сторону грифа даного інструмента в цій музичній партії.
Благородність її не мала меж, віддаючись сповна, вона не знала відпочинку. Кожну секунду, вона вижимала із себе всі соки, освітлюючи, гріючи, і даючи життя мені, Вам і йому. В цьому заключалась «суть існування» цього променя, ну щонайменше так йому здавалося. Така була воля сонця, ніколи , нічим і ніким не скомпрометованого ідола всіх своїх «внутресистемних»…
11 з долею годин, він сумлінно виконував відведену йому роль, під кінець сяючи ще насиченіше, в ім’я своїх ідеалів,- світла, тепла і життя. Але незбагненна сутність часу давалася в знаки. І він, сам же не воліючи того, рвав струни цієї буденно-вічної і вічно-неповторної симфонії, залишаючи по собі лиш насвистування протягів під акомпанемент багряних вкраплень рваних сутностей, раніше вірних своїй справі, струн.
Той промінь вмер мерехтливим спогадом на сітківці мого ока. Йому довелося втрати вічність свого існування, щоб усвідомити роль яка була йому відведена. І з своїм останнім, інстинктивно-істеричним проблиском, він намагався лишити бодай плямку, бодай згадку про блиск того задля чого він існував…
Це все трьоп і не важливо. Лише провівши аналогію з мотивами існування людства, я усвідомив що десь бачив схожу історію.
Цей промінь був віддзеркаленням мене в іншій «особі» але в тому ж амплуа. Я як і він, як і кожен з вас, свято вірю в те що нам вкохують впродовж тих клаптиків життя які нам відведені на землі. Ми вільні у своєму виборі, ми господарі свого життя, ми відстоюємо вищі цілі в ім’я вищих цілей!!!» . Ми «особливі, індивідуальні, неповторні і геніальні, ми майбутнє цього світу, своєї держави, своєї сім’ї…»
Нема заперечень – це все круто, це все шикарно, і справді здорово! Ми вільні, і все залежить від нас.
Пізніше розставляючи пріоритети в житті, кожен з нас обирає окремий шлях, чимось жертвуючи, чогось прагнучи, але НЕ усвідомлюючи що будь-який з них – це вже кимось давно пройдений і продуманий етап в історії вашого існування. Причому «Кращий» ,«Елітний» частіш за все дістається найбільш затуманеним пеленою того що хтось для вас назвав «перспективою», розбавив солодом «влади», «досягнень», «втілення заповітних мрій».
Особисто я, раджу вдумавшись, ще раз перечитати все вище сказане, і очевидно що ваш мозок на якусь долю секунди але народить в собі те усвідомлення яке так само, одного дня прийшло й до мене.
Ви колись бачили лева, який запершись в клітці відчував би себе вільним? Ні. А лева який сам збудувавши клітку, замкнувся б в ній, назвавшись царем? Ні.
Насправді ж Я сам – такий лев. І Ти – такий лев, друг твій –такий же , і всі хто тебе оточують – такі ж.
Грубо, парадоксально, і попахує шизою, - скажете ви? Можливо. І клянусь, що я навіть погоджуся з цим твердженням якщо ви мені відповісте на одне єдине питання : « Чого коштував промінь сонця, до моменту усвідомлення його мною?» …
До моменту коли я усвідомив все що він хотів сказати мені, його просто не існувало. Хто з вас думає про речі само-собою очевидні? Але ж вони очевидні ВАМ лише тому що ХТОСЬ вам їх вичерпно пояснив.
Вас немає без усвідомлення вас іншими людьми! І ваших пріоритетів, мрій, перспектив і потенційних досягнень – немає нічого. Ви піщинка системи, якої також нема. Системи яка є складовою механізму, в якому історія існування одного індивіда може бути написана лише бажанням і усвідомленням іншого. І я не знаю яка роль відведена зараз Вам, але сміливо стверджую, що всі ви – складова механізму, не варта нічого, без існування всіх інших суб’єктів з тим чи іншим функціональним призначенням.
І якщо Ви уважно читали всю цю пургу що вище написана, Ви – не погодитеся з моїм останнім твердженням. Адже на справді, воно випливло з усвідомлення факту приналежності нас всіх до окремого механізму. І не визнаючи цього ми ще більше закріплюємо себе як поршень в ньому. Нас ніщо не обмежує в створенні своєї системи. Свого обдуманого та кращого світу, але систему не очолиш не зрозумівши її сутність. Ми варті більшого. От тільки єдине на що ми здатні – це «конструктивно розпорядитись тим що нам відведено і залишити свої ж дії на осуд, усвідомлення чи критику майбутніх поколінь».
І в рецензію до вищесказаного: дуже прикро, якщо всі ВИ – геніальні частинки вищеописаного механізму, не зважаючи ні нащо, далі намагатиметесь вимастити собою світ в оту останню секунду життя – тим самим намагаючись підписати полотно, якого «не встигли» створить…
Кількість рецензій: 1
Середня оцінка: 4.00
Про автора
Ім'я
Сергій
Місце проживання
Рівне