В сучасному українському світі, як на мене, є потреба в якісному, загальнодоступному і незаполітизованому гуморі. Можна навіть сказати ще краще: українському суспільству для здорового свого існування просто життєво необхідний якісний гумор.

Але... час спливає, а якихось таких видань, які б гриміли на всю Україну (будь то періодичне чи книжкове видання, неважливо) нема. Так і віднайдене мною видання очевидно осіло хтозна-де все чекаючи свого читача, що потребує його...

Насправді ж ця гумористична книжечка справді варта уваги, я говорю про видання українського письменника та журналіста Ярослава Ткачівського «Кумедний гороскоп». І що мушу признати, найважливіше, після прочитання я відчув цю кумедність, вірші, що складають збірку, справді потішні без якоїсь зайвої похабщини, політики чи іншого флуду, який так люблять ліпити в сатиру і гумор, твори справді приємні і залишають хороше враження по собі.

Неочікувано до мене потрапила книга Юрія Харченка «Трое в лодке не стесняясь собаки» і ненадовго звеселила мене тим, що належить до сатиричного й гумористичного жанру, якого, як мені видається, дуже мало в нашому депресивно-шизофренічному світі, а якісного гумору так і поготів…

Але не довго я радів… перше оповідання «Поездка в Израель» видалося мені доволі непоганим… але всі інші – це по суті клони, так само про євреїв, про всяку непристойність і пиятику…. Ще коли не знаєш тих інтернетівських жартів з яких ці оповіданнячка сформовані, то може бути смішно, іноді було смішно і мені, але переважно в голові вертиться думка: десь я вже це чув.

Оповідання «Эхо планеты» – новости» узагалі суцільний баянізм, не знайшов в ньому якогось справді хорошого і смішного нового жарту, який би вже не знаходив десь в мережі.

Кожен письменник поряд із знаковими і справді популярними творами має і такі, які гріються у сонечку популярності тих текстів, що припали до смаку читачеві, або ж іншими словами: в тіні популярних творів тихенько збирає додаткову касу.

Марія Матіос популярний письменник сучасності всеукраїнського масштабу, розвинула свою творчість в такій літературній ніші, доповнити яку видавалося уже неможливо, але нема неможливих речей, тож читач відгукнувся позитивно на мистецький заклик «Солодкої Дарусі» чи «Нації». Та це вже було кілька років тому.

«Спіноза (1634 – 1677) найшляхетніший і найпривабливіший із видатних філософів. Розумом дехто й перевершував його, але в етиці він найдосконаліший. І тому цілком природно, що й за його життя, і протягом десь із сотні років після смерті Спінозу вважали страхітливим нечестивцем. Спіноза був єврей, та євреї вигнали його з кагалу. Християн він також відлякував: хоча в усій його філософії панує ідея Бога, ортодокси звинувачували його в атеїзмі…»
Бертран Расел

В своєму «Теологічно-політичному трактаті» Спіноза розмірковує про сутність одкровень, чудес, історичних оповідей та інших елементів Біблії, які повинні впливати на формування світогляду людей. Загалом його роздуми доволі цікаві, хоча в дечому таки містять атеїстичні відголоси, зазвичай вони швидше розхитують сліпу віру, ніж утверджують її.

Беккера можна назвати ангелом іспанської поезії і це не буде надто гучно. Якщо порівняти за легкістю манери і звучання з кимось із українських письменників, то це би був, мабуть, Василь Симоненко.

Ґуставо-Адольфо Беккер прожив не легке, коротке і, як на мене, не надто вдале життя. Він був кілька разів закоханий, одружився за примхою (з донькою хірурга, який вилікував його від важкої хвороби), не мав нормальної, за усталеними поглядами, оплачуваної роботи, був неуважний і розсіяний. Навіть до своїх творів теж ставився з романтичною легковажністю: зошит, де були вірші із збірки «Рими» він дав міністру королівського уряду Ґонсалесу Браво, який пообіцяв видати, але Іспанія того часу (та й узагалі більшості історичних часів) була неспокійна, тож стався переворот і збірка щезла, а письменникові довелося наново відтворювати вірші з пам’яті. Хоча, якби не ця обставина, то може ми б і не мали цих віршів у такому повному зібранні, бо перед смертю Беккер попалив всі свої листи і хтозна чи така доля не спіткала б і його віршів.

Сенека жив у непростий час існування Римської імперії. Постійні чвари, потоптання у розкошах і розбещеності поставали перед ним звичною картиною. Зокрема і смерть Сенека заподіяв собі не з власної волі, а за наказом Нерона, тобто матеріалу для роздумів в нього було вдосталь.

Живучи на зламі епох і будучи практично однолітком Ісуса Христа в поглядах Сенеки відчувається віяння християнських ідей та поглядів. Його думки спрямовані на дотримання людиною доброчесності, відкидання страху смерті й будь-якого іншого страху. Сенека стверджує, що ми вмираємо все життя і з ним важко не погодитися, бо таки справді кожен вчорашній день уже мертвий, уже у небутті і лиш його туманний образ залишився в нашій пам’яті. Філософ доводить думку, що минулого вже нема, а майбутнього ще нема, тож не треба перейматися ні тим, ні іншим, коли настане час турбот – тоді і треба сповнювати ними свою душу, але у теперішньому якраз і слід жити, переймаючись насущними проблемами, для яких уже настав час.

Аврелія Августина заслужено вважають отцем церкви і творцем основ християнської віри. Він за своє життя створив багато творів, найкращим серед яких для розвитку духу є «Сповідь». Цей твір частково автобіографічний, а частково філософсько-мисленнєвий налаштовує на роздуми про світ, своє місце в ньому, надихає пошуком іншої душі, яка шукала, думала і прагнула ще в четвертому столітті нашої ери.

Сповідь написана в складний час утвердження християнства в світі. Той час чимось співзвучний з сьогоденням через те, що як і тоді світом розплодилося безліч єресей, різноманітних суб’єктивних трактувань Правди і віра у душах гасне й потребує чесного підкріплення.

Оскара Вайлда широка громадськість знає переважно через те, що за шкільною програмою вивчається його твір «Доріан Грей». Мало кому вдається у час шкільного навчання вникнути у всю глибину цього роману, тож і враження про автора залишається доволі незрозуміло розмите.

Насправді ж, знайомство з Оскаром Вайлдом можна починати значно раніше, тому що він писав не лише серйозно соціально філософські, але й дещо простіші твори, зокрема казки й оповідання, які призначені для дітей. При тому тепер українські діти, завдяки виданню Піраміди, можуть знайомитися з ними українською, бо до цього, видавці щось не надто цікавилися спадщиною Вайлда призначеною для дітей.

Мабуть, найвідомішим твором, що вміщений у збірці є «Кентервільський привид», зважаючи на те, що за мотивами цього твору було знято кілька фільмів.

Ми ніби вже так багато знаємо про другу світову війну... але все ж це далеко не все! Казімєж Мочарський як справжній патріот своєї Батьківщини (Польщі), воював у рядах армії Крайової. Воював за визволення поляків від фашистів, але більшовики перехопили першість «визволителів», тож повстанців поляків визнали ледь не прибічниками фашизму. Тому другого вересня 1949-го року автора книги запроторили до в’язниці, де він втрапив у одну камеру з жорстоким генералом СС, командувачем СС і поліції у варшавському дистрикті та ліквідатором варшавського ґетто – Юрґеном Штроопом.

Штроопа через кілька років засудили і стратили, а Казімєжу Мочарському повезло більше – його хоча й засудили до смертної кари, але не виконали присуду, саме тому ми й можемо читати його частково мемуарну, частково публіцистичну, а частково навіть щоденникового типу працю.

Ця книжка є вже другою збірку творів Рюноске, які випустило видавництво Піраміда (перша – «Павутинка», 2006 рік). Загалом творчість класика японської літератури, не була надто доступною українському читачеві, тому що до видань Піраміди вийшло лише одне видання і то ще у далекому сімдесят першому.

«Усмішка богів» входить у своєрідну серію видань «Приватна колекція» і посідає в ній вагоме місце – у книзі вибрані новели, тож читач одержує максимум задоволення.

Новели переважно про японців середняків в різні періоди існування Японії. Більшість з них реалістичні, деякі фантастичні (зокрема «Тютюн і диявол», «Mensura Zoili» та ін.). Новели сповнені чітко сформованих образів, є глибоко соціальні, подекуди філософські, а подекуди споглядальні.