Страшенно не люблю прибирати: змітати пилюку, перекладати з місця на місце речі, які за добу знову порозкидаються, пилососити та мити. Ось, сьогодні взялась за чергове генеральне. Почала з антресолі…і відразу закінчила, коли зверху мені на голову звалився набитий паперами целофановий кульок, який запхала на верхотуру ще перед ремонтом.
«Коли ж це було, дай Бог пам’яті? - подумалось після удару й в одну мить згадалось – Вісім років тому». Всілася на брудну підлогу, відтерміновуючи прибирання, прийнялась витягати з торби картонні шматки…

Людина щаслива, людина нещасна,
Немов метроном з боку у бік.
Емоцій дощі падають рясно.
Можливо, підступно хтось нас урік?

Завтра знов день, і вчора знов день,
Немає різниці куди нам іти,
Дзвоник у школі дзвінко - телень!
Мить - вже співаємо реквієм ми.

Білі одежі, і чорнії строї,
Все це змішалось в гармидері снів,
ніби здається - барви всі твої,
Та видно не тих у житті перестрів.

А знаешь, жизнь ещё идет,
И осень снова в дом приходит.
Как сладкий прошлогодний мёд
Любви последней в сон уводит.

Испепелив надежды блеск,
В сугробах мыслей увядавших
И в листьях жёлтых и опавших,
Все дремлет-дремлет счастья всплеск.

Между мирами наших дней,
Идет она, кружась, как птица.
И что прожить ещё верней,
Чему не суждено свершиться?

А осень все милей, милей.
Ноябрь ближе, ночи слаще.
На перепутии огней,
Глаза твои ищу всё чаще.

И у сердечных у ворот,
Ищу я брошенную память.
А встрече нашей уже год.
А в доме грусти кружит замять.

Моя любове, мій романе, чи не ти
Розрізав всі страхи моєї долі?
Хіба не визначний автограф на чолі,
Чолі моєї страченої волі?

У аскетизмі я знаходила той шлях,
Яким до тебе через всі путі плелася.
Моя любове, мій романе, як же так?
Хіба не чув ти, як я віддано клялася?!

Утверджувала прагнення до зір,
Якими ти засіював дороги.
Мені здавалось, що там велич гір.
А то були покинуті пороги.

Деталізоване, зневірене бажання.
Примітивізмом вже просякнуте життя.
Зазнало краху та безпліддя се кохання.
А все минуле – ще неприбране сміття.

Ця неосяжність мрій, занедбаність платівок.
І не без подиху людське оте буття.
Та кілька слів з запилених листівок,
Нагадують про прожите життя.

Серед рядків написаних рукою,
Побачу спогади, ніби вони живі.
І найстрашніше – здатися без бою.
Коли лише минуле в голові...

Коли воно як на порозі мати,
Ввійти нестямно рветься в дім пустий.
А не пустити – значить зневажати.
Та як зневажить в світі головним?

Платівка грає, без зупину й втоми,
Думки блукають десь у небутті...
Усе життя питатиму: - Тож, хто ми?
Коли хтось відповідь напише в висоті...

Ваніллю грішно ти розтанеш на губах
і світлом місяця зодягнеш вічну втому.
Розкаже казку про любов Чумацький Шлях,
зникаючи на ніч в хмільних останніх гронах.

Два всесвіти зіткнуться на тонкій межі,
і знову розпочнуть зворотній відлік,
омиють слабкість ранні грозові дощі,
і стануть на заваді знов закони підлі.

Весна 2009

Смерть дихає в очі кольором жовтих пісків,
Синім покликом Неба крик затихає в думках,
Запаху крові останній спогад зі снів...
Фіолетові хмари висять на зелених гілках
Струнких Кипарисів, що без коріння — й не сохнуть,
Вони безтурботно літають, забувши про землю.
Плач, моє Небо! Земля хай буранами стогне!
Плач, миле Небо! І кров розливай мою теплу —
Кров проточиться в землю нестримним, могутнім корінням,
І побачить Пустеля квітку розплати — Полин...
І сон запалає веселковим, небесним промінням!
Тож, плач, рідне Небо!
…щоб скоріше прокинувсь твій Син.

***

Небо чиєсь, байдуже і бездонне,
Над сонним ставом на краю землі.
Багряне сонце падає у воду,
Щоб тихо вмерти в темній глибині.

Холодні води мовчазні і рівні,
Де лебідь чорний проводжає день,
Тужливо й ніжно дивлячись на північ,
З душею, повною незіграних пісень.

Ніч кликала так солодко, так тихо,
В ній чулося про спокій і про гріх.
Ніч шепотіла : „ Дихай, тільки дихай...
...сховай її подалі від усіх...”

1
В країні жінок із тілами кобил,
Що тягнуть сімейну підводу.
На ніжних потилицях терпне пил,
їх за працьовитість хтось полюбив
Тут мало цінують вроду.

Кидаються з зойком «Ура! Мужик!»
На першого ліпшого дурня.
А потім свій злий розпускають язик:
П’яниця… пропащий, до мене не звик.
Та я не така вже й красуня.

2
В країні, де люблять жінок за красу,
В дружини беруть ту, що вірна.
Забувши про те, що любов і є суть,
Цицькастих ледащиць до ліжка несуть.
Пред ними встають на коліна.

А потім, оговтавшись після забав,
Чекають цицькасті розлучень.

От і знову країною їде мій поїзд
Містами, схожими на європейські.
Бачу я крізь дерев зелену прозорість
Незорану землю під жовтим перснем.

Кривлячись від гіркого чаю і штину,
Що викривають розв’язані черевики,
Світлом від лампи забарвлю бурштином
Стіл, на якому створився думок гармидер.

Випадкові люди поспівчувають,
Що такий-сякий бідолашний геній
Світ ламає крізь призму чаю
Під новим подорожнім натхненням.

Лоскотно пробігатимуть тілом
Млосні спогади про чужі країни,
Де в обличчя тобі посміхаються мило.
Повз пройшовши, всаджують ніж у спину.