Жар – остогид.
Прохолода – за щастя.
Серце червоне, мов стигле яблуко,
Соком стікає- коханням із кров’ю.
Сточиться – то вже осінь...

Білосніжна піна хвиль
Розбивається об кам'янистий берег.
Поміж нами невідомість миль
І душі тривожний горе-шерех.

З моря вітер повіває,
Пестить золотисті локони волосся.
Біль у серці різко коливає
Зра розлука. Господи, боюся!

Тіло так жадає близькості,
Губи шерхнуть від кривавого чекання,
А в людській моральній низькості
Я смакую брудом й покаранням.

Золото південне заходу
Сонця виграє на кришталевих хвилях.
Час не стерпить бойового накоту
Швидкоплинності на срібних крилах.

Осіннє... Перламутр з шоколадом, мушлями, піском...
Та ніч, як мед, солодко-чиста. Аромат акацій.
Думки липкі - це оцет для наступних стацій,
Та ніч і вогкість на щоках небесних, витерта крилом...

Такий от напівсон - несправжній столяр ночі.
І осінь, вкрита спазмами печалі. Вивар для душі -

глибини днів, занурених правиць
у воду щоб ледь-ледь змочити жаль
на кінчику озер без блискавиць
із присмаком солоності троянд

через вітрила що зтягнули місяць
по той бік світу й в поїздах
клаптями армії тривожну пісню
примусили тримати на вустах

холодна сталь з троянд червоних
ковтнула (чи востаннє) ту алею

Останнім сніданком моїм була осінь,
а потім я вмер у калюжі брудній,
обдовбаний, злий і голодний, і босий,
відвертались прохожі від мене усі.

Кожен день, кожна мить – прожиті намарно,
я продав все що мав, що не мав – те украв.
Прокурив і пропив все життя молоде,
а тепер вже старий і пора відійти.

Ілюзорні спогади, тепліші за реальні.
А справжні люди видаються не такими.
В проекції минулого й дзеркал,
всі рівні, наче на страшному суді.

Де порух твій, той що тривожив тіло?
Де ти, що тільки що ступала мило?
Тебе нема, а може й не було?
Чому, скажи чому все зникло, все минуло!

У розумі живуть чужі світи,

...І сум кохання,
й радість забуття.
І терени
невірності й сваволі...
І пелюстки
занедбаної долі
І знову —
необхідність каяття...

Я вбиваю час щоденно,
його так жаль,
такий хороший і слухняний,
тільки от втікає постійно кудись.
І це дратує.
Тож я його вбиваю.
А він, падлюка, завжди оживає
і приходить й дзвонить в двері.
Займаюся марною справою, мабуть...
Краще б його не було,
а то надоїло уже вночі надвір йти,
щоб закопувати його.

Засипало, завіяло, снігами занесло
Далеке, недосяжне, перемріяне село.

Зі штормом океанами летить моє: Ау!..
Як
  ви,
    мої залишені?
      Як
        я
          без вас живу?..

Iдуть сніги лапатії, мандрують по землі,