Нестримані стихії
Вітер Ірина — 3/06/2008 - 23:09
Збірка: Ностальгічні чотирнадцять
- Навіщо ми
Колись були?
Навіщо ми
Живем, жили?
Навіщо нам
Таємний знак?
Навіщо так
Літає птах?
Навіщо сни,
Навіщо ти,
Навіщо жити
І прийти?
Навіщо я,
Моє життя?
Моя вина,
І не твоя
Навіщо лиш?
Мене облиш
Навіщо стис?
Піднявся тиск.
Навіщо знов
Моя любов?
Навіщо кров
Пливе човном?
Навіщо
крок,
Коли ми знов
Дістанемо від нього
шок?
Навіщо ти,
Навіщо я?
Іди сюди -
В моє життя!
- Навіщо ми?
Самі собі!
Щоб не пропасти
В темноті!!!
- Навіщо є
Твоє й моє
Життя слизьке,
Мов хліб, крихке?
- Та й з того що?
Живи собі,
Але без нього
Зникнеш в темноті.
- Навіщо є
Слово пробач,
Коли його
Вогонь погас?
- Погас? А може, потушила?
Так, ненароком, враз відшила?
Як ні - забудь.
Як так - пробач.
Живи собі
І більш не плач.
-Навіщо плач?
Навіщо сльози?
Куди не глянь,
А скрізь морози!
- Засмійся ти
І розтопи
Із криги поле
Самоти.
- Навіщо сміх,
Навіщо губи,
Коли від них
Одна лиш згуба?
- Егоїстично губиш лиш себе,
Подумай-но про інших!
Тебе всі люблять, ну а в тебе
Лиш від кохання вітер свище...
- Навіщо вітер
Зараз зі мною?
Він без цих літер
Не має спокою.
Навіщо лист
Прощальний є,
Коли твій свист
Зламає все?
- Я знаю, ти Вітер, але то пусте,
Життя хоч колюче, життя непросте,
Але ти борись, іди, де чекає.
Ніякий свист тебе не зламає
- Навіщо біль,
Навіщо ти...
Мене, мов сіль,
Хочеш змести?
- Оскільки ти сіль, тебе розчиняють,
І, може, тому зовсім не кохають...
Ти можеш забути, забути скоріш?
Від страху і суму лишень вся тремтиш...
- Навіщо я
Без його рук?
А любов зла
Немає мук?
- Чудна, їй-бо, є руки різні,
Брудні і ніжні, і бридкі.
Ти обирай, та не капризні,
Ти обирай, та не гливкі...
- Нас забагато?
Нас лиш трошки?
Любов не випєш
Із одної ложки.
- Ти одна, не одна ложка,
І відповідно
Нап'єшся не трошки.
- Навіщо море
Почуттів?
Самотня чайка?
Він полетів...
- Ти не самотня,
Ти не одна,
Ти не зів'янеш -
Ти не така.
- А я зів'яну,
Бо без нього
Мені погано,
Любов строга.
- Любов - як ніж,
Як візьмеш за сталюку,
То буде боляче, і він тоді тварюка...
То ти бери акуратно,
Не поріжся, делікатно...
- А я порізалась,
І що ж робити?
Любов заквітчана,
Тепер їй гнити...
- Є чудні ліки - часом зветься,
Їх випий - кохання проснеться,
А старе забудеться; лиш тоді ти
Позбавишся від самоти.
- Чи винна я?
Без його слів
Вже я не я -
Світ опустів!
А час побив
І втік, як звір.
Він залишив
Мене на самоті!
- Від часу нікуди не підеш,
Йому листа не напишеш.
Він всюди, він всюди, він сюди,
Ми в ньому,
ми люди,
ми блуди.
Але не зважай, його не прохай,
Він справиться сам... Лікує нехай...
- Він струни порвав,
Залишив саму
І не спитав,
Чи вірна йому...
- Значить, він тебе не вартий,
Сприймай його, як дрібні жарти.
Чекай, надійся і живи.
Люби життя, життя люби.
- А ця симфонія чарує,
Любов вбиває далі й далі.
Не знаю... Може, час лікує
Коли затверднуть мої сталі?
- Коли затверднуть, тоді і люби,
А зараз забудь і просто живи.
- Я, мабуть, вже так похилилась,
Як в полі скошена трава.
Він йшов і тільки подивився
Й сказав: "Так жити буде, ще жива".
А він казав, любив, хотів
І мене бачити і чути,
Хоча любити він не вмів -
Примусив просто не забути.
- Не опирайся, не страждай,
Він собі пройде - і нехай.
Забудеш - не згадає,
Інакше життя поламаєш.
- Розбиті крила плакали водою,
Чекали із надією його.
А в мене зараз параноя -
Я кажу "вибач", він - "нема за що".
- Чому вибачаєшся, дійсно, за що?
За те, що з тобою зробило воно?
- Він дав мені крила,
Він їх поламав,
За ним я тужила,
А він лиш чекав.
Поки я скажу
“Люблю я тебе”,
Поки дістану
Зорю із небес.
Я надто слабка,
Багато тривоги.
Ніхто не карав
Отак до знемоги.
- Розслабся, забудься, ляж і проспись,
Чи хочеш таки, щоб свого він добивсь?
- Ніхто не любив
Чи я помиляюсь?
Ніхто не страждав?
Тоді я покаюсь...
- Ніхто не кохав, сама це сказала,
От тільки чого ти тоді не тікала,
Якщо розуміла, що толку не має,
Що він тебе лише доконає?
- Він просто брехав,
Залишав це по собі
Вдавав що чекав,
А сам у розмові
Тепер викидає
Жахливі слова.
Мене покидає...
Чи я ще жива?
Чому на світі залишилась правда
Коли кругом одна брехня?
Чого не знала? Що чекала?
Забута, вбита...Без крила?
- З крилом, жива і вільна, яко птах,
Життєве поле - фундамент,
А небо - то дах...
Не треба нагадувать - забудеш скоріш,
Просто не згадуй, не думай ти лиш
- Скажи мені лиш коли я забуду
Цього злого егоїстичного Юду?
Що, мов журавлину, мене поламав
І йдучи, дивився, й проминав...
- Я не бог, щоб сказати,
Не оракул, щоб знати.
Скажу лише - чекай,
Але не думай про це і не страждай.
- Час допоможе мені забути
Присмак отої отрути,
Яку він влив, коли поцілував,
Не знаючи, що залишив... А що забрав.
- От і добре, тепер зупинись.
Подумай про чудо... чи просто проспись.
- А ніч - це сон,
А сон - це він,
І це не підлягає змін...
Ну хоч на мить ну хоч у сні
Хотіла б я почути його голос,
Що, мабуть, трохи захворів
Неначе польовий самотній колос
- Величні будуєш порівняння
Тому, хто несе лиш страждання?
- І мрії знов схопили мою душу,
Переросли в тривожнії надії.
Любити я не мусила й не мушу
Твої нестримані стихії.
Колись були?
Навіщо ми
Живем, жили?
Навіщо нам
Таємний знак?
Навіщо так
Літає птах?
Навіщо сни,
Навіщо ти,
Навіщо жити
І прийти?
Навіщо я,
Моє життя?
Моя вина,
І не твоя
Навіщо лиш?
Мене облиш
Навіщо стис?
Піднявся тиск.
Навіщо знов
Моя любов?
Навіщо кров
Пливе човном?
Навіщо
крок,
Коли ми знов
Дістанемо від нього
шок?
Навіщо ти,
Навіщо я?
Іди сюди -
В моє життя!
- Навіщо ми?
Самі собі!
Щоб не пропасти
В темноті!!!
- Навіщо є
Твоє й моє
Життя слизьке,
Мов хліб, крихке?
- Та й з того що?
Живи собі,
Але без нього
Зникнеш в темноті.
- Навіщо є
Слово пробач,
Коли його
Вогонь погас?
- Погас? А може, потушила?
Так, ненароком, враз відшила?
Як ні - забудь.
Як так - пробач.
Живи собі
І більш не плач.
-Навіщо плач?
Навіщо сльози?
Куди не глянь,
А скрізь морози!
- Засмійся ти
І розтопи
Із криги поле
Самоти.
- Навіщо сміх,
Навіщо губи,
Коли від них
Одна лиш згуба?
- Егоїстично губиш лиш себе,
Подумай-но про інших!
Тебе всі люблять, ну а в тебе
Лиш від кохання вітер свище...
- Навіщо вітер
Зараз зі мною?
Він без цих літер
Не має спокою.
Навіщо лист
Прощальний є,
Коли твій свист
Зламає все?
- Я знаю, ти Вітер, але то пусте,
Життя хоч колюче, життя непросте,
Але ти борись, іди, де чекає.
Ніякий свист тебе не зламає
- Навіщо біль,
Навіщо ти...
Мене, мов сіль,
Хочеш змести?
- Оскільки ти сіль, тебе розчиняють,
І, може, тому зовсім не кохають...
Ти можеш забути, забути скоріш?
Від страху і суму лишень вся тремтиш...
- Навіщо я
Без його рук?
А любов зла
Немає мук?
- Чудна, їй-бо, є руки різні,
Брудні і ніжні, і бридкі.
Ти обирай, та не капризні,
Ти обирай, та не гливкі...
- Нас забагато?
Нас лиш трошки?
Любов не випєш
Із одної ложки.
- Ти одна, не одна ложка,
І відповідно
Нап'єшся не трошки.
- Навіщо море
Почуттів?
Самотня чайка?
Він полетів...
- Ти не самотня,
Ти не одна,
Ти не зів'янеш -
Ти не така.
- А я зів'яну,
Бо без нього
Мені погано,
Любов строга.
- Любов - як ніж,
Як візьмеш за сталюку,
То буде боляче, і він тоді тварюка...
То ти бери акуратно,
Не поріжся, делікатно...
- А я порізалась,
І що ж робити?
Любов заквітчана,
Тепер їй гнити...
- Є чудні ліки - часом зветься,
Їх випий - кохання проснеться,
А старе забудеться; лиш тоді ти
Позбавишся від самоти.
- Чи винна я?
Без його слів
Вже я не я -
Світ опустів!
А час побив
І втік, як звір.
Він залишив
Мене на самоті!
- Від часу нікуди не підеш,
Йому листа не напишеш.
Він всюди, він всюди, він сюди,
Ми в ньому,
ми люди,
ми блуди.
Але не зважай, його не прохай,
Він справиться сам... Лікує нехай...
- Він струни порвав,
Залишив саму
І не спитав,
Чи вірна йому...
- Значить, він тебе не вартий,
Сприймай його, як дрібні жарти.
Чекай, надійся і живи.
Люби життя, життя люби.
- А ця симфонія чарує,
Любов вбиває далі й далі.
Не знаю... Може, час лікує
Коли затверднуть мої сталі?
- Коли затверднуть, тоді і люби,
А зараз забудь і просто живи.
- Я, мабуть, вже так похилилась,
Як в полі скошена трава.
Він йшов і тільки подивився
Й сказав: "Так жити буде, ще жива".
А він казав, любив, хотів
І мене бачити і чути,
Хоча любити він не вмів -
Примусив просто не забути.
- Не опирайся, не страждай,
Він собі пройде - і нехай.
Забудеш - не згадає,
Інакше життя поламаєш.
- Розбиті крила плакали водою,
Чекали із надією його.
А в мене зараз параноя -
Я кажу "вибач", він - "нема за що".
- Чому вибачаєшся, дійсно, за що?
За те, що з тобою зробило воно?
- Він дав мені крила,
Він їх поламав,
За ним я тужила,
А він лиш чекав.
Поки я скажу
“Люблю я тебе”,
Поки дістану
Зорю із небес.
Я надто слабка,
Багато тривоги.
Ніхто не карав
Отак до знемоги.
- Розслабся, забудься, ляж і проспись,
Чи хочеш таки, щоб свого він добивсь?
- Ніхто не любив
Чи я помиляюсь?
Ніхто не страждав?
Тоді я покаюсь...
- Ніхто не кохав, сама це сказала,
От тільки чого ти тоді не тікала,
Якщо розуміла, що толку не має,
Що він тебе лише доконає?
- Він просто брехав,
Залишав це по собі
Вдавав що чекав,
А сам у розмові
Тепер викидає
Жахливі слова.
Мене покидає...
Чи я ще жива?
Чому на світі залишилась правда
Коли кругом одна брехня?
Чого не знала? Що чекала?
Забута, вбита...Без крила?
- З крилом, жива і вільна, яко птах,
Життєве поле - фундамент,
А небо - то дах...
Не треба нагадувать - забудеш скоріш,
Просто не згадуй, не думай ти лиш
- Скажи мені лиш коли я забуду
Цього злого егоїстичного Юду?
Що, мов журавлину, мене поламав
І йдучи, дивився, й проминав...
- Я не бог, щоб сказати,
Не оракул, щоб знати.
Скажу лише - чекай,
Але не думай про це і не страждай.
- Час допоможе мені забути
Присмак отої отрути,
Яку він влив, коли поцілував,
Не знаючи, що залишив... А що забрав.
- От і добре, тепер зупинись.
Подумай про чудо... чи просто проспись.
- А ніч - це сон,
А сон - це він,
І це не підлягає змін...
Ну хоч на мить ну хоч у сні
Хотіла б я почути його голос,
Що, мабуть, трохи захворів
Неначе польовий самотній колос
- Величні будуєш порівняння
Тому, хто несе лиш страждання?
- І мрії знов схопили мою душу,
Переросли в тривожнії надії.
Любити я не мусила й не мушу
Твої нестримані стихії.
Автори: Ірина Вітер,
Олександр Наталенко
Олександр Наталенко
24-25.02.2008 р. (м. Київ) "Нестримані стихії" написані в результаті розмови в асі віршованою формою і перероблено на репліки користувачів.
Кількість рецензій: 1
Середня оцінка: 10.00