Наболіло…
Все, що вічно було нашим – розсипається,
Просочується, мов крізь пальці пісок.
Так несміло,
Ніби робимо перші кроки по своїй землі
Гіркій, зболеній, замінованій лихом і мінами…
Урок –
Важкий урок на витримку та гідність,
На синівську любов і відчайдушність
Ще крок
Один розпачливо-великий крок
З болем і криком, але ми мусимо…
Не без втрат…
Вантаж «200» розпинає небо,
Ділить його на До і Після.
То не брат
Коли підняв над головою вільної невільниці
Кривавого, ненаситного меча.
Нить,
Судомна нить пронизує все тіло.
Крові не треба. Спиніться і покайтеся

Відчиняю холодильник - там нічого, крім котячого корму.
Відчиняю морозильну камеру - там нічого, окрім морозу.
Відчиняю шафку - там нічого, крім макарону.
Відкриваю голову - там нічого.

грудну клітку лишу закритою
там пташака - не дай Боже, випурхне

мені інколи хочеться писати тобі листи, які не було б сенсу надсилати, бо їх зміст наперед відомий - по силі відбитків пальців на клавіатурі. моя душа шукає тебе лиш тоді, коли мій розум слабне від любові до мого тіла. ти як ситуативний союзник, що стає ворогом одразу ж, як тільки досягнуто спільної мети. я ненавиджу тебе, бо, попри все це, ти не можеш забрати в мене моєї тривоги, котра не перестає, ніби любов, незалежно від твого існування.

люди як пісок
ніколи не зникають
одразу
пересипаються
з кімнати в кімнату
з свідомості у свідомість
перемовлаяются словами
перекидаються погладами
в решті решт
всеодно прикидаються кактусами

при нагоді акуратно поголеними

Я ховаю думки у коцик
Я пускаю думки за вітром
Я відпрацьовую почерк
так уперто і калігрфічно
нищу клітчасту тишу
Прикладаю до вуха мушлі,
Шпортаюсь у мертвім листі,
Списую крейдою душу
Сходячи з прози на вірші...

Мінімум нікотину
Мінімум застережень
Мінімум поглядів в спину
Максимум адреналіну!

ти стоїш між моїми віршами
із люстерком в руках
пускаєш сонячні зайчики
на іще не написані вірші
і обов,язково вчиш їх напам,ять

тоді вирушаєш у подорож
з повним наплічником сонячних зайчиків
з повною пам,яттю ще не написаних віршів
з повним місяцем

ти блукаєш моїми віршами
снишся їм до світанку
а потім прочиняєш усі їхні вікна
створюєш протяг від вірша до вірша
і йдеш не озираючись

зупиняєшся на роздоріжжі віршів
раптом не втримуєш наплічник
розсипаєш сонячні зайчики
і розбігаєшся увсібіч за ними

ти блукаєш моїми віршами
переходиш з вірша у вірш

нікуди не рватися і не бігти,
не поспішати вирішувати проблеми
сидіти тихо
на кухні чайник свистить
а значить до сходу сонця ще пів години
і можна жити
і можна тишу собі подати
на білім блюді у графську смужку
всотати спокій, ввібрати ранок
а потім ластівки стрепенуться
і заведуть вічний біг сансари

Квіти сонні діти зими

Ховаються в ковдрі білих надій

І згадують сонце і вітер і сміх

Відгук дитинства і сепію днів

І те як добре було бути малим

Коли вечір нагадуватиме відкриту пащу дракона
Випускаючи вогонь світлами вікон
Я напишу пару віршів
Залишу після себе роздягнуті склянки рому
Самотній підйомний кран
І поламане стебло місяця
Якого вже давно ніхто не бачив

Згадаю що між фотографіями маю достатньо коштів
Щоб зняти собі повію
Ні не ту вічну царицю доріг
Похітливу валькірію дальнобійників
А справжню художницю ескорту
В довгій червоній сукні
Панчохах що розривають тобі легені
Мов очі покійника

Після того як я все таки наважуся
Вона прийде
Немов приходить лікар
Чи сантехнік
Я напою її чаєм

коли раптом відчуєш: забракло свободи
йди на берег
вода лікує
тече через тебе а ти як малий посміхаєшся

тоді у дитинстві свобода була у крові
потім її вимивали щомісячні вакцинації
припливи розчарувань та дощі полісся
негаразди у тата
сльози мами
надії на тебе

ох ці надії
ким бути у житті визначає не серце
прогнозовані прагнення
зім´яті нотатки щоденних відкриттів
ранкові лінійки
гімни і паради
копійки на проїзд
закордон по телевізору

коли велосипед стає замалим
зростає відповідальність
ти вже дорослий
чуєш
ти вже дорослий