Торкнулася душі стріла
Вразлива й точна, як той годинник механічний,
І там застрягла, бува подумала була,
А ні, і знов почавсь той рух циклічний---
У серце, звідти, знов туди…..
І боляче до мовчазного крику !!!
Немов ту рибу без води,
Кисневий голод мучить, й дику
Мені вселяє думу---
А нащо ж бо??? О ті всі порухи, бо суму
Більше все ж, мабуть удвічі
І як собі сказать у вічі,
Що ти слабкий є перед біллю
Що ладен випити доволі зілля,
Аби пекельний жар той затушить
І просто жить…
А стріл багато буде…й остання теж…
Світ хоч кінечний, йому немає меж…

прокидаючись в ліжку, в якому ти поруч спиш,
я намагаюсь тверезо оцінювати стан речей -
любов лише інколи досягає найлагідніших узвиш
без жодних дверей.

зазвичай, час впарює тобі дешевий товар.
у нього безкінечна кількість таких, як ти.
свої побажання можеш вписати у книгу скарг
і піти.

час розбирає тебе, ніби зламаний будильник, на деталі,
або розбиває об стіни високої, як кохання, багатоповерхівки.
те, як ти житимеш далі,
залежить від ціни, за яку ти придбаєш свою кіноплівку.

час це єдиний засіб минати.
ми вміщені у затісний флакон. ми звучимо в унісон.

Cамотність - мертва риба на піску - осліпла,
ніч, наче жар в клітинах, стомлена напів...
Про тихе - тихо, а про голосне - привітно,
щоб втратити збагненність векторів...

По вертикалі й вздовж розписані години,
у небі безліч пір'я втратило вагу,
із хмари в хмару, із мовчання у латину
так левітанно змалювати стук...

Де серце - перекотиполе - навстіжмісто,
і північ трапиться, як слово,
чи, як втрата,
побудь зі мною тихим і холодно-чистим.
Я хочу знати про твій холод,
хочу знати.

Дивної краси юнак дивився на свою красу,
Невідривно, захоплено і милувався
Божественними рисами свого обличчя,
В дзеркалі лісового струмка.
Він так любив дивитися на свій лик,
Відзеркалений у вранішній, вечірній і нічний час.
Ніхто не бачив його досконалого обличчя,
Навіть лісові німфи, хоча вони давно,
На нього полювали, сперечалися,
Хто ж побачить красу Нарциса?
Він так захопився спогляданням себе,
Що нахиливши дуже низько вродливе обличчя,
Захлинувся і не помітив цього, що втопився...
Німфи знову шукали лик Нарциса, але, дивно,
Його не було біля струмка,

Так кличе осінь. У солодкім свисті
Прохання загубитися в тінях,
Сховати душу між опалим листям
І просто не продовжувати шлях.

Руйную сходи в небо, хоч не мушу,
Слабка, нікчемна, хвора і німа,
Постійно зраджуючи власну душу,
Я на землі лишаюся сама.

Люди не люблять правди.
Правда кусає пальці.
Краще - як равлик-павлик,
сидіти у теплій хатці.

Краще не чути крику.
В бійку чужу не лізти.
Смертельно-гостроязику
Правду не любить Місто.

Правди - не вчать у школі.
Її розбавляють часом.
Факти нахабно-голі
ховаючи під матрасом.

Крокуючи через трупи,
Правда руйнує стіни.
Її на вагу не купиш -
занадто високі ціни.

Гвалтують її ще й досі.
Кидають за грубі ґрати.
Вбивають - у різний спосіб.
Та не любить ВОНА
мовчати...

Горизонтально спокій я шукатиму на стелі.
В уявних образах яскравістю до сліз уп'юсь.
І потону навзнак в п'янкій, солодкій карамелі
Твоїх несказаних в розлуці слів. Пробач, боюсь.

Я з тишею змагатимусь у рівній боротьбі.
У болях і самотності стрічатиму світанок.
Рядки писатиму в стрімкім натхненні лиш тобі.
Цілитиму думки та спогади від стиглих ранок.

Та в прохолоді ночі прошепчу твоє ім'я.
Губитиму навмисно погляд серед моря неба.
І запалю маяк - незгасного в біді вогня.
Це ще один нестерпний день із статусом “без тебе”.

Мовчки по щоці покотиться кришталь зрадливий.
Згасне в темряві до забуття колаж манливий.
Без торкання ніжного відправитись у путь,
де страждання й горе до бруківки жорстко гнуть.

Замісити в тісто кров червону із любов'ю,
та зліпити щастя, і прикритись грою злою,
і стискати серце у міцних обіймах снів,
і давитись пахощами спогаду, що грів,

і пірнути в озеро терпіння та чекання,
і ковтати залишки невинного кохання,
і кричати в пустку, відповіді дочекатись,
божеволіти, не знати та без меж кохати.

Мовчки по щоці покотиться кришталь зрадливий.

Юрковi Покальчуку

ДО СI ЛЯ СОЛЬ ФА МI РЕ ДО

До тебе,майстре,не долетять мої листи
Оплески залишуться не почутими,коли

Снiги засипатимуть твоєї осенi,листя
I вiтри летiтимуть на останнє побачення

Лукавий амуре,кому довiриш свої стрiли?
Якi не пiдiймуть твої епiгони

СОнцем пахнуть бiлi халати,залитi вiршами
ЛЬодом омите небо,осiннiми слiзьми

Фальцетом звучать промови спiвчуття
Акт милосердя,додає зайвi бали

Мiнорнi аккорди в повнiй тишi,ти зустрiв нiч
I обiйми її склали твою вiчнiсть

Рiшення долi примарнi,кожен несе свiй хрест
Eripitur persona,manet res*

На землю тихо впала вранішня роса
Наповнилось повітря пташиним передзвоном
Ти не журись, берізко, що твоя краса
Розвіється по вітру осіннім камертоном.

Така жіноча доля – сьогодні ти цвітеш
Вражаєш людське око розквітлою красою
Та на вівтар життя ти вроду покладеш
І тільки спомин в серці візьмеш із собою.