Смерть дихає в очі кольором жовтих пісків,
Синім покликом Неба крик затихає в думках,
Запаху крові останній спогад зі снів...
Фіолетові хмари висять на зелених гілках
Струнких Кипарисів, що без коріння — й не сохнуть,
Вони безтурботно літають, забувши про землю.
Плач, моє Небо! Земля хай буранами стогне!
Плач, миле Небо! І кров розливай мою теплу —
Кров проточиться в землю нестримним, могутнім корінням,
І побачить Пустеля квітку розплати — Полин...
І сон запалає веселковим, небесним промінням!
Тож, плач, рідне Небо!
…щоб скоріше прокинувсь твій Син.