Страшенно не люблю прибирати: змітати пилюку, перекладати з місця на місце речі, які за добу знову порозкидаються, пилососити та мити. Ось, сьогодні взялась за чергове генеральне. Почала з антресолі…і відразу закінчила, коли зверху мені на голову звалився набитий паперами целофановий кульок, який запхала на верхотуру ще перед ремонтом.
«Коли ж це було, дай Бог пам’яті? - подумалось після удару й в одну мить згадалось – Вісім років тому». Всілася на брудну підлогу, відтерміновуючи прибирання, прийнялась витягати з торби картонні шматки…
Чи є хоч одна людина на світі, в архіві якої не знайшлося б старих пожовклих світлин. Їх називають чорно-білими безпідставно, бо не містять вони ані крихти фарб класичного доміно. На старовинних фотографіях володарюють відтінки – сірі від глибоких базальтових до прозорих, наче туман. Блідо-жовтуваті відблиски яєчної шкаралупи, по іншому цей колір зветься - слонова кістка. Насичений брунатний, але не штучний, а природно теплий. Неабияку роль на старих світлинах відіграє гра світла й тіні. Здогадуюсь, що освітлення на них денне, а не виставлене за допомогою безлічі спеціальних ліхтарів. Безхитрісна графічність знімків підкреслює достовірність образів. Неприхована побутова простота зафіксованих чоловіків, жінок та дітей дещо дисонує з вималюваним бутафорським фоном - фрагментами колоних залів, драпірованих будуарів чи театральних паркових альтанок.
На передньому плані такої фотографії обов’язково відображена особа близька вам по крові, родич, який давно пішов до пращурів, але пам'ять про якого все ще зберігається завдяки клаптику целюлози, який в деяких місцях вкрився невеличкими рівненькими дірочками, прогризеними підступною міллю. Папір, що схожий на папірус, під впливом часу скришився на кутиках, й пішов тріщинками на місцях згинів. У людей з давніх знімків напрочуд спокійні обличчя. У часи молодості тих, що померли старезними, коли наші батьки ще були дітьми, зробити світлину випадало не щодня, та й коштувало це неабияких грошей. Чому вони, отримавши шанс увіковічнити своє відображення, не намагаються бути кращими, ніж є насправді, а стоять-сидять в розслабленому стані, посміхаючись чи насупившись, виструнчившись по-військовому чи хвацько тримаючи в роті недопалка й зсунувши кашкета кудись далеко на потилицю?
З сотні розкиданих підлогою фотографій мені до рук потрапляє портрет прабабусі. Три низки кривавих коралів, колір відчуваю внутрішнім оком. Червоними випинаються на білому тлі сорочки вигаптувані орнаменти – півники, гілочки, хрестики. Синя…а можливо зелена спідниця, відсвічує оксамитовим блиском. Коса! Боже мій, що за багатство! Чим вони мили голови, що могли виростити такі коси? Проводжу пальцем по обличчю пращурки, хочеться відчути тепло її тіла. У самому знімкові ніякої ретуші, жодного візажу на моделі. Погляд пронизливий, чорний, гарячий. Щоки палають, губи блищать. Їй двадцять років. Принаймні, вираховую це, читаючи на зворотному боці: «Настя 1896». Написано каліграфічно. Справжній портрет. Ось! Тоді не фотографували – робили портрети.
Згадала, що має бути ще одна подібна… Шукаю, гарячково розкидаючи інші… Знайшла. Великий, гуртовий знімок. Усе чимале посімейство Паламарчуків. Моя прабабуся носила це прізвище до заміжжя. Не просто були вони Паламарчуками, а тому, що діда мали паламаря, от і виходить – пішли від паламаря паламарчуки. Все закономірно, все логічно. Дванадцять душ дітей. Окрім найменшого – усі дівки. Солідний зовсім лисий батько з сивими вусами, які невідомим чином стирчать врізнобіч й маленька, усміхнена мати в дивному головному уборі, з намистом на грудях й в широченькій свитці – центральні персонажі світлини. Навколо них стоять дочки. У задньому ряді найстарші, зодягнені на містечковий манер: європейського крою сукні. Одна в елегантному капелюшку. Їх троє. Згадую сімейну історію про те, що ця в капелюшку навчалась в інституті. Старі Паламарчуки гарували день і ніч, аби дати дітям освіту. А були селянами. Серед трьох найстарших дочок і моя прабабця. Весь другий ряд заполонили ті, що ще не вийшли з-під батьківської опіки. Їх майстер вишикував таким чином, аби всередині стояли найменші за зростом, а ближче до боків вищі. У центрі двійнята, дивляться широко розплющеними очима прямо в об’єктив, вони налякані й збентежені, на вигляд мають не більше десяти років. На руках в літніх, але сильних батьків сидить хлопчик п’яти-шести років з яблучком-дичкою в пухкенькій ручці. Посміхається… Молодші дівчатка й хлопчик мають на собі національні костюми, колоритні, пишні, різні. Не можу відірвати погляду від автентичної краси, що струменіє з цієї світлини. На жаль, з позаминулого віку збереглись лише ці дві фотки. У пам’яті спливає сільська бабусина хата, яка давно вже повалилась. На зашкарублій стіні під дзеркалом висіло чимало таких жовтуватих світлин. Пішли в небуття, разом з мазанкою під солом’яною стріхою…
Двадцяте століття представлено соліднішою кипою артефактів. Ось, зображено мою бабусю, коли вона була ще дівкою. Датовано 1930-м. Бабуся сфотографована з двома подругами. Підписано: «Соня, Дора і Марія». Якістю фотографія нагадує попередню, але стилістично ріже око своєю відмінністю. Зникло, як те щасливе життя намисто-корали. Замість колоритних, пронизаних національним духом вишиванок – безформні, наївні, трохи схожі на чоловічі гімнастерки-косоворотки, сорочки з комірцями. Широченькі спіднички з рядюги (а були ж з оксамиту) густо зібрані в «тетянку», трохи коротші за спідниці їхніх мам в дівоцтві. Дівчата живописно розміщені в просторі. Вірогідно, та, що сидить на театральній з гнутими ніжками лаві – Дора. Надто аристократичний вигляд, Дора виділяється на фоні двох інших – маленький букетик польових квітів у тонких долонях. У неї за спиною Соня й моя сімнадцятилітня бабуся Марія. Однаково вдягнені, Соня тримається за лаву. Простоволосі, коротко підстрижені. Три Мадонни свого нелегкого часу. Помічаю, що не розрізняю кольорів на відміну від попередньої світлини. Але все ж таки не можу стверджувати, що це чорно-біла гамма. Трохи звузився діапазон напівтонів. Залишився лише колір каменю та тендітно-бежевий.
Виймаю з кипи за кутик фотографію 1954 року. Про це написано за звороті рукою бабці простим олівцем. Ця виділяється фігурно обрізаними краями та трафаретною чорно-білістю. Занадто контрастна, чіткі контури, різкі образи. Судячи з дати бабусі сорок п’ять. Лише… І цілих сорок п’ять. Вимучена старезна жінка, покрита чорною тонкою хустиною, впалі щоки, високі вилиці - чорне, біле. Катма відтінків, по обличчям пробігає напруга, від посмішки Мадонни не лишилося й сліду, сухі тонкі губи, розпач у погляді. Поруч дід, такий самий, як дружина - знесилений, з чорними тінями на обличчі. Лише небо й далечінь білі-білі. Поруч зі старими стоять їхні три сини, в широких чорних штанях, з чорними густими бровами й волоссям, що чубами стирчить у біле небо. Батьки примостились на низьких ослінчиках, хлопці ніби захищають їх, утворюючи на задньому плані стіну. Чорну. Лише очі світяться білим вогнем. Та у старої мами білі хризантеми в руках. Оберемок. Спеціальні квіти для відтворення щасливої сімейної картини...
Наступна. Мій тато й мама, 1967 рік. Якось боязко притулились на лаві в центральному парку відпочинку імені, як і всюди, Максима Горького. Стандартна лава, жовта. Я не бачу цього кольору, але, як свідок - знаю. Батьки тримають на руках одну дитину - стандартне немовля, між ними розташувалася друга дитина - трирічний хлопчик в барвистій вишитій східній тюбетейці. Батьки непристойно худі, виснажені, лише носи стирчать. Мама - незбагненно гарна, намагається виглядати модно, на голові «бабетта», тоненькі ніжки в гостроносих туфликах на невеличких підборах-чарочках. У батька з куценьких вузьких штанців стирчать шкарпетки й тоненька смужечка ноги. Пара вимушено посміхається, відображаючи задоволення. Мовляв, дивіться, які ми щасливі. Але очі… Великі, зволожнілі, в глибині них видніється надія на краще. Між цими двома відчувається любов, вони торкаються один одного лише плечима, а почуття відчутні...
...Фотографії, з моїми зображеннями не обтяжені датою, невідомо коли, ким і на якого біса зроблені. Їхня кількість перевалює за сотні. Кольорові всі, як одна. Найвищої якості, яскраві, чіткі. На кожній з них, я інша, «в образі». Ось стою в неперевершеній сукні, як відома актриса, склала губи в трубочку… Позую. Молода форева. Навіщо ці знімки? Та ще й в такій кількості! Соромлячись, запихаю назад до торби усі, окрім чорно-білих, які акуратно розставляю у вітальні, вкладаючи найцінніші у спустошені від сучасних фотокарток рамки…