Маргінал
Ihor Zubrytskyi — 3/08/2009 - 21:21
Паперові пірамідки слів
Налипають на тіло вологе.
Крізь туману пастки брів,
Куди ж звела мене небого?
Сил нема нести, але несу,
Хрест чи хрестик – яка різниця.
Погляну у воду... ну ну:
Відображені всі мої лиця.
А за ними душа прогляда,
Це дрібниця, але приємно,
бо воно мені дорога,
І надіюся я не даремно.
Хеппіенд Кіна Про Самогубство
Li-Tium — 3/08/2009 - 16:41
сонце впало.
навряд чи колись підійметься...
не нашої ночі привабливе пекло — не! наше!
лаштую коханню з мотузки відчаю зашморг,
не врятуються смутки ілюзорністю кіновенецій.
різкі перепади напруги мозкових підстанцій.
блимає світло ран.
спогад — запахом клінік.
душа.
ламінатна підлога.
глухі цегляні стіни.
на них — фарба відречень, фіолетовим глянцем.
змонтовані сни закрутить старий проектор.
але ранку запалені очі пропалять плівку.
сонячна звістка: самотня вітальна листівка
на роковини (невдало!)-летального злету.
на репіт.
і петлею чекань душа захлинеться.
Криваві маки
Li-Tium — 16/07/2009 - 20:59
Маки червоні засипали поле,
Місто замкнувши у колі кривавім.
Сонце сідає у макове коло,
Сонце лягає гарячим покровом
В червону, як маки, безодню канави,
В червону, як маки, убивці долоню...
Вдоволення спокоєм чорної кави,
Вдоволення спокоєм маків червоних.
Маки червоні у вічі впадають
Згустками крові, блокуючи зір.
Ніч простяглася червоною даллю,
Ніч аж тремтить, коли пригадаю
Червоні, як маки, сліди на стезі,
Червоні, як маки, струмки на бетоні...
Вдоволення спокоєм анастезій,
Вдоволення спокоєм маків червоних.
Маки червоні – тромбами в мозок,
Клейноди слави
Li-Tium — 6/07/2009 - 00:15
Погляд реальності — розчарований,
Злети й падіння — цілком стабільні.
Син Дикого Поля — затаврований,
Втрачає розум у божевільні.
Дійсності погляд — вкрай знедолений,
Марить вчорашніми теледебатами.
Син гір Карпатських — поневолений,
Марудить мрії свої за гратами.
Запхавшися жувальними гумками,
Запльовуємо джерельні криниці,
Дочка Полісся, життям затуркана,
Честь розмінює на дрібниці.
Слова зліпивши у майже-речення,
Відклавши розум “до запитання”,
Син Хвилі Дніпрової — приречений
Втратити душу в нічних блуканнях.
В тяжких потугах усе змінити
Життя розміряли старим мірилом.
Великодні дзвони
Li-Tium — 1/07/2009 - 20:12
Дев’ять грамів свинцю — подарунок впритул і на виліт!
Усім, хто бажає покласти кінець нуднуватій драмі,
Де не літають, позбувшись магічних окрилень,
Де не співають божественних, сонячних арій…
Жебраки спозаранку рікою стечуться до храмів —
Славнозвісна прикмета. Пора святкувати Великдень!
Розговітися… Значить — позбутись квітневих запоїв?
Хліб та кагор. І спокута. А потім — безбожне застілля.
Кров, і тіло, і тисячі "мертвих тіл", повних віри святої.
Тисячі мертвих душ, повних волі своєї (свавілля?).
Ледве видно краї… Хтось зайвої знов перехилить,
Панорама нічного раю
Консуело — 30/06/2009 - 14:06
Cпотикаюсь. Коліна обдерті.
Самотність
і думки, що на дотик такі пересічні...
а спідометри вперто намотують сотні
на маршрутах усе-таки трохи дотичних
під зірками.
І вже не дахів"я висотні -
оглядовий майданчик на місто і вічність,
на агонії в душах, і торжища в храмі
на секрети порожніх закурених вікон...
хто спізнився на потяг, хто поряд із нами
поділив заповіт двадцять першого віку -
у Едемі безлюдно.
Ніхто із Адамів
не відбудеться першим його чоловіком.
А змія приживеться. Бо їй не звикати
плазувати в багні та кусати за ноги...
Не обличчя, не душі.
Мов шльондра
Апатія вийшла надвечір
Із дому на вулиці міста.
Не відати вкотре
У хвилі відречень
Постала оголена й чиста.
Йдучи між будинків,
Шукаючи вражень,
Знайшла тільки те, що зникає:
Журнальні картинки,
Сюжети небачені,
(Не радість, що мить зупиняє!)
Бурхливі емоції
Випали в осад,
На дно буденного міста.
На кожному кроці
Лиш тиша голосить
І гримає ехо залізно.
Спокійно і штильно,
Так ніби до бурі,
Мов простір із вічністю злився.
Повільно і сильно
Апатія журить,
І вітер на мить зупинився...
Смертельні тенета
Розставиш думками,
Не знатимеш успіху — сука —
Абстракція № 2. My way
Консуело — 11/06/2009 - 17:17
Відтинки часу, витинанки слів.
Синиці в жменях
снилися лелеки.
Дев’ятий вал, – дев’яте із життів,
дороги в сутінь
довгі та нелегкі…
Важка корона. Ти її хотів?
Вогонь спокуси душу пропече,
загоїть рани перекисень часу…
Усе минеться.
А чого ж іще?
В ім’я отих, кому не буде спасу,
вуаль жалоби
ляже на плече.
Латки на грудях.
Латані світи.
тонкі пасажі у тонах карміну…
навіки ми зреклися суєти,
а долю нам призначили незмінну, –
терновим полем
гони перейти.
Вигнанці з Вальгалли
Консуело — 3/06/2009 - 10:30
Забагато фальшивих «якщо», недомовлених «майже» та «ніби»
у шуканні чужих
золотих середин…
Я не знаю себе. І не знаю хоч трохи на себе подібних, –
тих, у кого в кишенях дірки, і діряві на головах німби.
Ми не воїни.
Воїн зостався один
зустрічати на полі скривавлений досвіток древньої брані,
до сліпої землі
витирати меча.
Догорають зіниці небес. Зорепадом сповзають за грані
та сміються над нами, що з перших раптово зробились останні…
Несповідані Богом
шляхи втікача
крізь болото і страх, крізь вогонь, крізь правдиву біблійську геєну
від колишнього болю,
Послання у пляшці
Консуело — 25/05/2009 - 11:31
Намалюю цидулку червоним маркером
тринадцятим вітром відішлю
подалі
від генетики, моди та супермаркетів
і картоплі, впареної на
тефалі
вбережу себе від чудес рафінації
від сезонів дощового
клофеліну.
триматися логіки - немає рації
просто вижити. за ту, нову,
людину.
яка збудує світ в інакшому вимірі,
допоки Земля дійсно не зупинилась.
адже динозаври насправді не вимерли, -
поступились прогресу
і крокодилам.
Адже небо так часто близьке до фінішу.
задихаючись випарами
отрути.
і колись неодмінно, напевно вирішить -
так не мусить, не має,
не може бути.