Ціна за право бути собою або відьми не літають на мітлі
Анастасія Грім — 29/05/2010 - 14:14
Раніше її вважали злом, її цуралися, ім'я її – то найбільша образа була. Зараз відьма – ідеал нашого часу. Вона вже не стара карга з бородавками, нині це гарненька дівчина з стервозним характером та магічними вміннями. Тож як ви збираєтесь розібратись в законах цього світу, якщо ви нездатні визначити ким є вона…
Л.М.
- А знаєте, я на картах ворожити вмію…Чесно-чесно!!! От кому що не скажу, все збувається… Мабуть у мене дар… - пошепки зізналась перша дівчина.
КОХАННЯ В ВЕЛИКОМУ МІСТІ
Lana — 23/04/2010 - 00:23
Місто жило автострадами-венами,
Пульсувало натовпом і захлиналось ,
Місто спрагло чекало вечора. А ми-
Загублені в часі і просторі, і нам не спалось.
Ніч готувала неонові допінги.Розбавляла
Музику звуками дивними і ми кружляли,
Доза ночі закінчилась, місто вже оживало
Як шкода, всьому кінець і ми помирали.
Заселений густо брудний мегаполіс,
Знов напивався пального і гадки не мав,
Що наші душі купили (дорого) кохання поліс
Та йому не до нас, в нього багато справ.
Міський дисонанс (ніби замальовка)
volkon — 20/04/2010 - 13:59
Так інколи приємно щось там згадати. Як ти блукав, якимось незнайомим містом. Ходив розпеченими вулицями під скаженим сонцем. Шукав вчорашніх тіней та воду. І ніякого урбану тут і близько немає, незважаючи та тонни бетону та скла. А потім коли вже навіть не спекотно, коли скажене сонце знайшло собі якесь притомне місце, чомусь завжди починає іти дощ. От вона вода. Де ж ти була до цього часу, чому не приходиш тоді, коли ти справді потрібна. І все навколо перетворюється з яскравого на сіре і нікому не потрібне.
Один божевільний День святого Валентина або Анна Графських оголошує війну Купідону (4)
Анастасія Грім — 15/04/2010 - 07:59
04.25. Не сплю. Ще з чотирьох годин ранку блукаю по кімнаті як сновида. Страшна річ – безсоння! Вже й слоників рахувала як Петрик П’яточкін, і за методом Наполеона намагалась знищити будь-які думки і з «пустою» головою лежати в темряві… Я навіть свої конспекти лекцій читала! Як не дивно не допомогло…
О пів на п’яту прокинувся і мій котик Марципаник і з цікавістю почав спостерігати за траєкторією мого руху.
Ангели працюють без перекурів
Анастасія Грім — 10/04/2010 - 21:39
Я ангел. Певне крил своїх не бачу.
Я ангел.Де ж те зроблене добро?
Я ангел. Так чому ж ночами плачу,
Коли для ангелів страждати не дано?
Я не пам’ятаю точно з якого моменту почалася моя кар’єра янгола-охоронця…На запит «який саме добрий вчинок я зробила першим?» моя пам'ять не бажає дати відповідь. Та я точно знаю коли моє власне життя змінилося…
- Прикольний аксесуар! – розглядала я тільки-но вручені білі пухнасті крила. – І як ними користуватися?
- На. – протягнув Ангел тоненьку книжечку. – В інструкції все написано.
- А німб дадуть?
- Ні.
- А зарплату платитимуть?
Один день Старого Нового року (3)
Анастасія Грім — 2/04/2010 - 18:53
(Третя частина про Аню Графських)
Я сиділа на підвіконні, ліниво спостерігаючи як білий лапатий сніг дбайливо закутує ще сонне ранкове місто пухнастою ковдрою. Вкриті інеєм дерева чимось нагадували картинку з дитячої доброї казочки і мимоволі – саме дитинство.
« Ех, Зюзік, добре бути дитиною. – звернулась я до плюшевого рожевого зайця, що нахабно вмостився на моїх колінах. – Можна робити що хочеш, не думаючи як ці вчинки вплинуть на майбутнє… Можна цілими днями гратись… Можна вірити в чудо, ні хвилини не сумніваючись в правильності своєї віри…»
Іще один день мого божевільного життя (2)
Анастасія Грім — 24/03/2010 - 10:44
(Друга частина про Аню Графських!)
05.29. ….
05.30. Я прокинулась від власного крику. Жахливий сон розчинявся в реальності, поступаючись місцем здоровому глузду.
Триндець! У мене навіть сни божевільні!( хоча стверджувати цього не можу, так як сни інших людей я не бачила.)
Заплющивши очі намагаюсь згадати те, що змусило мене прокинутися аж на півгодини раніше. Все було так реально… Палаючий літак, перелякані пасажири, а в ролі пілота – мій колишній хлопець Олексій. До речі саме він і підпалив наш літак!
Один день мого божевільного життя (1)
Анастасія Грім — 21/03/2010 - 17:09
05.59 …
06.00. Гучна мелодія будильника сповіщає про те, що вже час відривати свою голову ( і не тільки її) від ліжка та починати новий день.
Вставати не хочеться. Сонний організм ніяк не бажає іти на співпрацю з мозком, а в голові одна за одною прокидаються думки.
«Прокидайся!»
«М..м..м…»
«Треба вставати!»
«Ще рано. Навіть сонце і те спить.»
«Яке тобі діло до сонця? Воно встає, коли йому потрібно, а тобі слід встати негайно, бо знову запізнишся.
Будеш тоді кліпати своїми гарними блакитними очима декану, пояснюючи чому ти знову запізнилась на пару.»
"Мотузка". Невідомо звідки в головах людей взялась та назва, чому наприклад не більш приземлене і чесне "верьовка"? Це ж все таки не презентація. Ну та, для виставки якогось модного художника - чудова назва. Але ж це базар. Базар проходив практично через усі будинки мікрорайону, такого базару не було більше нігде у місці, може й у світі, але люди цим не надто переймались, бо нікуди за межі цього району старалися не виходити. А навіщо якщо й тут можна все купити? Пошта, ЖЕК і перукарня теж поруч, банк навіть є...
- Ти впевнена що хочеш саме туди?
- Та.
- Там немає електрики, з кранів біжить ржава вода – в будинку ніхто не жив двадцять років. Він зовсім не пристосований до нормального існування.
- Я не збираюсь там існувати. Я хочу там жити.
- Ти вперта, як сто ослів.
- Та хоч двісті. Це не має значення. Я хочу саме туди.
- Я продовжую тебе не розуміти. Ти маєш чотири доби – далі будинок купують. Тримай ключі. Але зважай… Пусте. Дорогу пам’ятаєш?
- Зорієнтуюсь. – після незначної паузи, - Дякую.
- Нема за що. Ти…
- Бувай.