Закриваючи очі,іноді уявляєш як стоїш посеред засніжених гір Кіліманджаро чи посеред пустелі Гобі. А потім розкриваєш очі і розумієш, що стоїш посеред кухні зі слухавкою телефону, в якому чутно помірні гудки, які складаються у симфонію. Цю симфонію не можливо витримати. Вона звучить страшними відгуками часу, якими не зміг скористатися ВЧАСНО. Коли жалкуєш про втрачені речі, то чомусь інколи згадуєш себе років 5 назад. Тоді з нетвердим лобом можна було констатувати, що хочеться швидшого бігу, швидшого темпу. З часом розумієш, що хочеться повільності, хочеться зачинитися у 4-ох стінах, відпустити бороду і вийти звідти через декілька років просвітленим. Але в звичайному житті, на жаль, так не трапляється. Звісно ж можна зачинитися, але ніхто не дає гарантій, що звідти вийдеш не скаженим самородком, який намагався на протязі декількох років розв’язати Велику теорему Ферма.
Можна передивитись тисячі фільмів і не знайти в них те, чого шукаєш. Можна прослухати мільйони пісень і не знайти в них потрібних слів. Тоді постає питання: чого ти шукаєш в житті? І чомусь саме зараз не маєш змоги дати на нього відповідь, бо час біжить занадто швидко. Дивишся в зеркало і замість 20-літнього підлітка бачиш там старого, який намагається знайти відповіді на «вічні» питання. Мабуть, такий стан називають депресією. Я ж такий стан називаю розчаруванням. Розчаровує все: від найдрібнішої тупості оточуючих до великих проблем з власними думками.
Більше вже не закриваєш очей і не згадуєш про далеку Аляску, де проблем менше. Достатньо поглянути на світлу сторону місяця і зрозуміти, що тисячі людей зараз зіштовхуються з подібним. Не знаходячи собі місця у світі снів, вони вмикають кавоварку і стоять на кухні із знятою слухавкою. Вони слухають ту страшну симфонію безкінечних гудків, які ніколи не скінчаться. Голосу там ніхто вже не почує. Хіба що ви знаєте потрібний номер, який необхідно набрати. Тоді підкажіть його мені…І тоді вимкнеться кавоварка і каву вже ніхто не питиме на самоті.