Вчорашній спогад літа
roshko — 25/11/2010 - 16:09
Багаті Карпати на струмочки, галявини, озерця, потічки і, звичайно, ліси, безкраї ліси, що запрошують в незабутню мандрівку. Неначе коричнева ковдра простелялася опала хвоя гордовитих ялинок, які схилять свої пишні голови лише перед вітром, що ніжно чеше їхнє зелене волосся. Дзюрчить струмочок, що водоспадом біжить з невеличкої гірки, неначе юність, перестрибуючи з одного камінчика на інший...
Ранок. В рюкзаку все необхідне. Треба рушати, поки сонечко не пече.
«Провина»
Дивлюсь на будинок. За п’ять років він майже не змінився. Такий же зелений паркан, а в городі цвітуть незмінні чорнобривці.
На вулиці тихо, ніби тут ніколи нічого не відбувається. Але враз тишу порушують дитячі голоси. На порозі з’являються хлопчик і дівчинка. Невже це і справді вони, мої голуб’ята?
Старшенька, одинадцятирічна Тетянка, виросла так, що її вже не впізнати. Тоненька білява кіска, великі карі очі, худенька статура. Так, тепер це ще більше кидається у вічі. Від мене у неї немає нічого. Вона – викапаний татко.
Найважливіше з найдорожчого
Солодка Отрута — 9/11/2010 - 02:22
Ти завжди її частка..
А Вона –твоя.
З самого малечку.
Ще з того моменту, коли ти був зовсім крихітним, Вона, заплющуючи очі, відчувала як маленьке створіння робить маленькі рухи.
І раділа від того…
Вона вигодовувала тебе і кидаючи всі справи, бігла на кожен твій крик.
Безмежно щаслива, разом їз тобою лепетала «Бу-бу-бу».
Вона обирала для тебе одяг і мріяла про те, що її малюк стане хорошою людиною. Тому неважливо ким ти будеш: лікарем, таксистом чи вчителем, Вона буде любити тебе таким, бо ти для Неї – її малюк.
Зірка без імені
bohemka — 24/09/2010 - 20:38
От тобі і весна... Тре було з мамою на дефіляду вибратись... Шмоток, шоб підходящих – жодної... Залізла в сарафан. Літній. Короткий. Холодно. І капці дефілядні одні – на такому каблучиську, що від висоти закачувати починає... Виглядаю, як дура. Ну, лан, думаю... Бу короткими перебіжками пересуватись. Якось воно тай пройде. Ан ніфіга. Йшли з мамою з дифіляди. Мало того, що купа рогулів мацало поглядами.... Йдем попри роботяг якихось – будинок ремонтували. Ну вони «гиги» звичайно. Чого б то слинку не пустити? А тут я ще як візьми тай з усієї дурі на бруківці не посковзнись!...
Захід зеленого сонця
Курінний — 10/09/2010 - 14:07
Найдужче Ганну дратували голоси. Несправжні голоси, що народжувалися в її голові та плутали думки. Нудні голоси, які розмовляли про щось їй зовсім не зрозуміле й дрібне, взагалі, як можна гаяти час на такі дурниці?..
– …чому ви не поливаєте ці квіти?
– Це алое, їх не треба поливати часто.
– Але ж земля зовсім суха… і повитирайте пилюку на підвіконні…
Дивачка
Анастасія Грім — 4/09/2010 - 21:37
Стоячи босоніж по щиколотки в різнобарвних листях, дівчина розмальовувала гуашшю ще зелені листочки дерев. Сонце гралося в її до непристойності рудому волоссі, намагаючись хоч якось привернути її увагу.
Історія киці (1 ч.)
Варвара Серафим — 29/08/2010 - 11:56
Киця сиділа в пухнастій травичці, тонесенькі промінчики лоскотали їй вушка, а осінній вітерець котив бруківкою листочки, з якими мабуть так цікаво бавитись! Але киця не побігла за листочками. Вона чекала. Минуло вже декілька годин, відколи одна з господиньок залишила її тут, але киця знала – вона точно прийде. Адже часто дівчата йшли з помешкання, їх не було багато годин, та ввечері хтось завжди повертався. І тоді киця отримувала винагороду за довге чекання – свіже молочко у мисочці або кружальце ковбаски, або, що найбільше полюбляла, чухання за вушком.
«Невдаха»
Бути невдахою – це злий жарт долі, чи, може, щось більше? Якщо це карма, то для моєї подруги Натусі бути невдахою – покликання.
Як вважала більшість з нашої компанії, саме для цього вона і народилася. Бо знайти ще одну людину, якій би так катастрофічно не щастило – завдання не з легких. Коли вона йшла без парасольки, то обов’язково починався дощ, автобус обов’язково від’їздив за хвилину до її приходу на зупинку, потрібний товар закінчувався саме тоді, коли підходила її черга.
СЬОГОДНІШНЄ
Lana — 3/08/2010 - 13:03
У маршрутці було парко. Пасажири витирали піт з облич. Відчинені люки і вікна. А вітер, що вривався в бумбажний, переповнений салон – був гарячим, як і все навколо. «От, душегубка»- сказала повновидна жінка в яскраво-жовтій сукні, що майже прилипла до її огрядної фігури. На руках молодої ,вродливої жінки плакав білявий хлопчик. Його щічки були червоними, а голубі очка були в сльозах .
На маленькому дубочку тремтить останній листочок від холодного вітру. Трохи більше подиху, і він здійснить свій перший і останній політ, залишаючи оголену гілку. Починає пролітати пухнастий сніжок, прилипаючи на тепле дівоче обличчя. Вона йде краєчком тротуару, схлипує. Сльози якось дивно світились від фар автомобілів, що проїжджали повз, освічуючи таке ще юне, а вже кимось ображене личко.