Марго
VolodymyrGolod — 20/08/2013 - 23:21
Це був один з тих вечорів, коли нікого не хотілося бачити. Я сидів у парку і нервово пив яблучний сік. Вже й не пригадаю, хто довів мене до такого стану, та й це не важливо. Єдині, хто в цей час розділяв мої тривоги і смуток - це качки. Здавалося, вони все розуміли і тому так тихенько плавали. Звісно, що навколо було багато інших людей, проте помічати їх зовсім не хотілося. Завдяки моєму виразу обличчя ніхто навіть не наважувався сісти поруч. І це мене тішило найбільше.
З заходом сонця люди почали покидати парк. "От, нарешті!" - подумав я, задоволено допиваючи сік. Шкода лишень, що недовго я радів - за якусь мить коло мене виникла дівчинка: "Можна сісти коло Вас?". Продовжуючи думати про своє, я мугикнув щось на кшталт "Авжеж" і вона сіла. Чесно кажучи, мені за цей день дівчат було досить. Наче нічого не трапилось, витягнув "Футбол" і почав бездумно гортати сторінки, шукаючи хоч два цікавих рядки. Аж раптом побачив, що качки спішно наближались до мене. Виявляється, дівчина витягнула шматок хліба і почала частувати жителів парку. "Цікаво ж, - подумав я - в її віці тільки з хлопцями ходять. А вона - з качками". Остання думка змусила посміхнутись і це не залишилось без уваги: "Вони гарні, чи не так?" - мовила дівчина.
- Авжеж, дуже! А Ви часто тут буваєте?
- Та ні, не дуже. А Ви?
- Та так, як сумно стає...
- А чому ж сумно? - вона відійшла від ставка і знову сіла коло мене.
- Довга історія. Друзів гарних маю, от і сумно...
- Шкода. Значить це не друзі? - промовляючи, вона дістала із пакету записник.
- Значить, що так...
Варто додати, що нетривала розмова встигла мене роздратувати. Не за розмовами я сюди йшов, не за розмовами. Але щось цікаве було у дівчинці. Справді, всі її подруги точно вже по десять (якщо не більше) хлопців змінили. А вона ось тут, з качками. Не збагну чому, але це мені видалось винятковою чеснотою. Я вирішив познайомитись - гірше й так від того не буде.
- Вибачаюсь, а як Вас звуть?
- Марго -, дещо соромлячись відповіла незнайомка.
- Дуже приємно, гарне ім`я -, в душі ж я ледь не насміхався. Ну де ж на наших теренах взялась Марго? Ось і асоціації дивні почали виникати.
- Дякую, а Вас як?
Я витримав паузу і з посмішкою мовив: "Називайте мене Вільямом".
- Не смішно. Я справді Марго. Так матір назвала.
- А я Вільям. Чесно кажу, так батько назвав.
- Авжеж -, занотовуючи щось у записнику, Марго не приховувала певного роздратування.
- Якщо не секрет, то що у Вас у записнику?
- Секрет.
- Угу, це вже цікаво. А якщо ж секрет, то що?
- Багато букв. Цього й так ніхто не читатиме.
- Давайте я прочитаю, щось не схоже на щоденник.
- Навіщо Вам, у Вас же друзі. От про них і думайте.
- Та що там! Один плюне, другий розітре...
- А я що, третя?
- Залежно від намірів...
- Гаразд, читайте. Тільки мовчіть вже.
У моїх руках з`явився аркуш, повністю заповнений буквами: "В парку сьогодні знову людно. Всюди діти, галас... Коло ставка якийсь чоловік. Він чимось розчарований. Не дивина, тут таких багато ходять. Його статура, вираз обличчя і одяг вражають - вперше бачу гопника в пальто і капелюсі. Сидить сам, як знаменитість, змучена шанувальниками..."
- А що, тільки знаменитості усамітнюються в парках? - простягнув записника.
- Та ні, просто така думка виникла...
- Ще соціофоби роблять так.
- Слухайте, не треба чіплятись до слів! Я зараз можу це качкам згодувати!
- А Ви часто пишете?
- А що Вам до того?
- Цікаво.
Після паузи, вона з докором поглянула на мене і, добріючи на очах відповіла ствердно.
- Я теж пишу, тому й цікаво.
- І що пишете?
- Та так, прозу. Це все, що я вмію...
- А хіба цього не достатньо?
- Та от, навіть розмовляти не вмію. Слово Вам - вже поганий. Зараз вийду на вулицю - відлупцють ще...
- Песиміст... А давайте напишемо одне про одного щось? Чула, це допомагає відчути спорідненість із суспільством.
- Скептично до такого ставлюсь, але згідний.
- Домовились! - погляд мене пронизував так, що ледве вдавалось стримати биття серця, - завтра о цій же порі?
- О цій же...
Ось так ми і розійшлись. Взагалі дивно, що незнайомка почала зі мною розмову через качок. Тьху, аж смішно!
Прийшовши додому, я одразу сів писати.
"О, Марго! Чарівна Марго! Як пишно назвали Тебе Небеса! Залишаєш Ти слід по собі скрізь! Досі не можу забути погляд Твій пекучий і лагідний водночас!..."
Загалом, такої маячні в мене вийшло зо дві сторінки. Здавалось, там більше іронії, ніж справжньої творчості. З цим я наступного дня пішов до парку. Радісні качки голосно мене зустріли, чому я, втім, не дуже зрадів. На лавці просидів приблизно годину. Встиг вже і "Футбол" прочитати, і з качками порозмовляти, і кілька разів перевірити написане. За цей час Марго так і не прийшла. Ба, я навіть розсердився не на жарт і готовий був піти. Чесно казав собі: "От, ще десять хвилин - і йду! Хай знає!". Але за такими думками дочекався сутінків. Тоді вже й справді взяв аркуші до рук і пішов додому...
"Але дурень! Побачив якусь Марго і вже побіг на другий день до неї! Та тьху, в неї таких повно - хоч підлогу встеляй! Але ж... вона писала про мене. А може про когось іншого? У всякому разі, я залишаюсь дурнем. Щоб повірити якійсь нахабі з записником!" - думки поборювали одна-одну.
...Наступний день виявився абсолютно вільним і я втретє пішов до парку. Сидів і перечитував свого листа. Що там брехати, я й сьогодні збираюсь до парку. Сидітиму, думатиму про те, що якась Марго і якийсь Вільям так ніколи й не побачаться. Та й все одно, як їх насправді звуть! Я відтоді ні з ким не розмовляв. Хіба що з собою...
"Марго, я сьогодні знов прийшов. Що нового?"