Музика
Варвара Серафим — 7/10/2012 - 21:19
Збірка: 365 митей
Мартусі К.
Ольга сиділа перед відкритим піаніно і марно намагалася вичавити із себе хоч якусь мелодію. Апатія і байдужість настали раптово, і вже багато місяців цей стан не минав.
А раніше було по-іншому. Гарно було. Вранці чоловік завжди готував для неї запашну каву. Він працював на заводі, тому на роботі мав бути уже о 8-й, і ні хвилиною пізніше. А Ольга давала уроки музики, і заняття в неї розпочиналися в 11-й годині, тому могла поспати довше. Але як же приємно було прокинувшись, прямувати у кухню, а там під трьома рушниками "мліла" кава (це щоб не встигла остигнути), і на тарілочці круасани, куплені заздалегідь...
Вона швиденько з'їдала смаколики, бігла у ванну і наводила "красу неземну", відкривала кришку піаніно і награвала щось легеньке і приємне, не по нотах - імпровізувала.
Потім приходила перша учениця Катруся - скромна, невпевнена у собі дівчинка із шостого поверху. Її недолюблювали ровесники, і мабуть, часто знущалися з неї. Дівчинка навіть сиділа, зішулившись. Таланту до музики мала небагато. Але тут не в музиці була справа. Тому Ольга завжди перед тим, як розпочати урок, частувала Катрусю горнятком запашного чаю, розпитувала, що цікавого та бачила дорогою на заняття. Учениця заспокоювалася, починала усміхатися. Ось уже й можна розпочинати вправи. Тепер вона охоче "розбиратиме" нотки і не плутатиме октави...
Другим прибігав Максим. Амбітний і самовпевнений хлопчик. Але талановитий і старанний. А ще занадто серйозний. З ним ні пожартувати, ні поговорити про щось, окрім музики, не вдавалося. Не визнавав інших авторитетів, окрім батька - диригента і постійно виправляв Ольгу у дрібницях. "А ось у вас, Ольго Миколаївно, не така постава. Мій тато казав..." чи "Не можу погодитися з композитором, тут краще стаккато..." Ольга з погано прихованою усмішкою сприймала його заяви, вдавано погоджувалася. Але аргументовано пояснювала хлопцеві, у чому він неправий, де потрібно вдосконалювати техніку. Просто робила свою роботу. Хіба може трішки більше часу присвячувала цьому хлопчикові - відчувала, що будуть з нього люди. Великі люди...
З першої до другої - обід. Перевага роботи удома в тому, що можна присвятити час домашнім обов'язкам. За годинку Оля встигала закинути прання у машинку, зготувати суп, підготувати м'яско на відбивні, розвішати уже випрані речі на балконі сушитися, і навіть замести кухню та кімнату.
О другій приходили сестрички-близнята Віка і Каріна. Щебетухи і крикухи. І однієї із них було б забагато на бідолашну Олину голову... А вже обоє, та ще й дві години поспіль... Вихід знайшла вже після другого заняття, поки Віка грала на піаніно, Каріна розучувала сольфеджіо. І навпаки. Так минала година. Потім, коли дівчаткам набридало бути окремо, садила обох за піаніно, де ті розучували композицію "у 4 руки". Останні десять хвилин Ольга сама сідала за піаніно і награвала популярні естрадні мелодії, А Віка і Карінка дуетом підспівували. І це було найліпше застосування для енергії, якою вони були переповнені.
З 4-ї до 5-ї Ольга працювала з особливою ученицею - 65-річною Вірою Петрівною. Жінка колись давно, ще в молодості, закінчила музичну школу. Але з роками усе позабувала. А тепер, на пенсії, вирішила згадати давно закинуту музику, щоб вільний час чимось зайняти, і внуків потішити веселими пісеньками. Поганенька з Віри Петрівни була учениця, ой поганенька. Їй цікавіше було про життя поговорити, по господарству дати пораду, внуками похвалитися... Але Ольга вдягала маску серйозної і відповідальної вчительки, тому на розмови відводила не більше десяти хвилин.
О 5-й, розпрощавшись із настаршою ученицею, бігла на кухню - готувати салат, смажити відбивні і чекати коханого чоловіка з роботи. Годувати його смачними власноруч приготованими стравами. А вже як вечір приходив - то, здавалося, ніколи не мине. Обов'язково йшли гуляти у парк, що розташований лише за 2 квартали від їхнього будинку. "Ти й так цілий день в хаті, то хоч розвієшся" - часто казав він. А по дорозі з парку і в місцеву кав'ярню, бувало, заходили. Малесенька така, майже непомітна, минеш - і не помітиш, на розі сусіднього будинку. Вони знайшли її випадково. Починалася злива, а парасольки не було. Думали, що то двері у під'їзд, аж там - кав'ярня. І навіть старе-древнє піаніно в кутку стоїть. Ото вже сміху було, коли чоловік підійшов до офіціанта, і поважно представився продюсером "оцієї пані музикантки, котра нині у вас концерт має давати". А Ольга так само поважно підійшла до піаніно, поважно сіла і вшкварила такої неповажної "Польки", що половина відвідувачів повскакували зі своїх місць і взялися ту "Польку" танцювати!
За ці "гастролі", вициганили безкоштовну каву і дозвіл повторювати "концерт", коли душі заманеться.
А якось Оля захворіла. Дістала такої застуди, що навіть говорити не могла. То чоловік взяв на тиждень відпустку і доглядав кохану з усією серйозністю, на яку була спроможна його інженерна душа. І пігулки, і сиропи, і пшикалки в горло, крапалки в носа, шарфик на шию, шкарпетки на ноги. Спеціально купив махрову піжаму та додаткового обігрівача. Зрештою, від кількості маніпуляцій хвора занедужала ще більше і запротестувала: "Все, більше не можу!", вигнала чоловіка на роботу, зняла ненависні шкарпетки, перестала пити пігулки, і за два дні стала цілком здорова...
Так і жилося воно тепло і затишно, в радості і любові до того моменту, поки усе не закінчилося. Як воно завжди у людському житті буває, раптово.
Вона знову і знову відновлювала у пам'яті його обличчя, його усмішку, згадувала радісні моменти, які прожили разом, словечка, які вигадали, і зміст яких був зрозумілий лише їм обом... Спочатку минув день, потім 9, потім 40... потім рік... Ці стандартні позначки, якими люди вимірюють час, відколи інших людей із ними уже немає... А для неї кожен день тривав наче рік. Не більше і не менше. Хтось телефонував, співчував. Дякувала за співчуття, але не розуміла цих слів серцем. Нічого ж уже не змінити... Просто в один день світ, такий світлий, кольоровий, гарний, посірів... І зникла її музика.
О ні, вона не впала у депресію. Не дозволяла собі цього, адже точно знала - Він не похвалив би її за таке. Тому навіть звичного розпорядку дня не змінила. Прокидалася, прямувала на кухню, варила каву, з'їдала купленого заздалегідь круасана. Йшла у ванну, наводила "марафет". Відкривала кришку піаніно, і нічого не могла з себе "вичавити". Жодної нотки. Навіть найпростішої мелодії...
В 11-й приходила дівчинка із 6-го поверху... В 12-й Максим... З учнями було простіше - готові композиції вона грати ще не розівчилася. А от імпровізувати...
Після занять ішла у парк, повільно проходила усіма доріжками, поверталася повз кав'ярню, але більше ніколи туди не заходила. Приходила додому, вмикала телевізор, і поринала у спогади, не помічаючи того, що відбувається на екрані.
І подруги, і учні, і Віра Петрівна, намагалися веселити її всіма можливими способами. То квиточки у театр дістануть, на гастролі якоїсь там особливої трупи акторів, то на каву запросять в нову кав'ярню. Віра Петрівна мінімум раз у тиждень булочки приносила, смачнющі, з корицею, або книжку якусь цікаву, про життя, любов та інші розумні речі... А близнючки навіть галасувати перестали, а чемно робили те, що Ольга їм наказувала.
Та якось не ставало від того легше на душі. Пори року уже декілька разів змінили одна одну, а вона навіть не помічала, у який колір цього разу одягнено улюблений парк: у ніжно-зелений чи у насичено баряний? Тому й не дивно, що травнева злива застала її у парку несподівано і без парасольки. До будинку добігти не встигала, тому заскочила у перші-ліпші двері. Саме у ту кав'ярню, на розі.
"О, пані музикантка з'явилася, Скільки ж то часу вас не було видно і не чути... - привітався старий офіціант. - Пані буде каву? А де пан-продюсер? А чи все у пані добре?" І Ольга не втрималася, заплакала. Так вже їй було гірко, несправедливо. Нічим же перед світом не завинила, чому таке мало статися саме з нею? Крізь сльози розповіла офіціантові усе, про що не розповідала нікому іншому. Що вона тримається (всі кажуть "тримайся"), і що не "розкисає", не ридає днями і ночами... І про те, що день у неї за рік, і що світ посірів, і що її музики більше не існує.
Чесно кажучи, вона вже й пошкодувати встигла, про те, що розповіла. Бо вважала, що ці емоції має тримати при собі... Зараз знов почнеться "тримайся", "все буде добре", "життя триває". Але старенький нічого такого не казав, він просто мовчав, обдумував.
Злива розлякала усіх клієнтів, тому у кав'ярні було майже порожньо. Офіціант підійшов до піаніно, підняв кришку. Сів за інструмент і почав грати. Якою ж гарною була та мелодія... Вона торкалася серця наче шовкова шаль шкіри - прохолодно і ніжно. Від неї хотілося плакати, але разом з тим хотілося усміхатися. А ще дуже хотілося її повторити, виконати у власному стилі...
Не помітила, як мелодія закінчилася, акорди ще лунали у її душі. А старенький офіціант уже підсів поряд і почав говорити: "Багато років тому я втратив дружину. Ми були творчим дуетом. Я грав, вона співала. Нас запрошували у ресторани, на всілякі оказії... Та коли її не сталомоя кар'єра і моя музика закінчилися. Спочатку перебивався випадковими заробітками, а потім перекваліфікувався на офіціанта, прийшов у цю кав'ярню, власником якої є мій давній приятель. Коли ви з чоловіком прийшли сюди уперше, я добре знав, що ніяка то не музикантка на гастролях. Але було приємно дивитися на вас, молодих, закоханих. Того вечора, розпрощавшись з останнім відвідувачем, я вперше за багато років сів за інструмент. Не відбулося нічого чарівного, до мене не приходило натхнення, і муза не сиділа на моєму плечі. Просто я згадав дружину, і те, як нам добре було на сцені, і як їй було приємно працювати зі мною... І я почав грати для неї. Так, наче вона поруч. Моя музика повернулася до мене. І відтоді уже не зникала". Не даючи порад, не підсумовуючи, офіціант взявся витирати рушничком склянки. Гроза закінчилася. Більше у цій кав'ярні Ользі робити було нічого.
Вона вийшла на вулицю, озирнулася. Світ і далі залишався сірим. Понуро попленталася додому.
Вранці, як завше, повторився щоденний ритуал: кава, круасан, ванна, піаніно... Сиділа, згорбившись, наче забула свої ж настанови учням: "Спина пряменько, руки ставимо так і отак... " Натиснула одну клавішу, іншу... Ні, нічого не вийде... Поринула у спогади: ось недільного вечора не пішли на прогулянку, бо була погана погода, і, загорнувшить у її "дівчачого" рожевого пледа попиваючи з її "дівчачого" рожевого горнятка, Він вимагав від неї жартівливих пісеньок із мультиків у фортепіанній обробці. А іншого разу, під час того, як повторювала особливо важке танго, висмикнув її з-за піаніно, і закрутив у танці... А ще оті концерти у кав'ярні, сідав за столик навпроти і, диверсант, намагався її розсмішити, корчив різні міни. Не одну композицію так "зірвав"... А ще подумала: як би Він засумував, якби дізнався, що вона більше не грає, на які б хитрощі тільки не йшов, аби почути її музику... Сіла рівненько, поклала руки на клавіші, заплющила очі, і розпочала простеньку, дуже сумну мелодію. З її очей котилися сльози, вже навіть не дрібненькі сльозинки, а майже ридання здушували горло, а руки - наче чужі - імпровізували. Музика набирала темпу, ставала все гучнішою, сильнішою. Лунали усе складніші і багатші акорди... Ользі на мить здалося, що вона у величезному залі, і її слухає декілька сотень людей. А посеред тих людей сидить один, єдиний, найважливіший, і усміхається...
Сльози висохли... Оля одягла гарну сукню, зачесала красиво волосся, одягла підбори, чого не робила уже давно, і вийшла у парк. Він відразу обгорнув її шаленою зеленістю, пташиний спів, дитячий сміх, крики різали слух. "Невже навколо стільки всього відбувається?" - здивувалася вона... Швидкою ходою обійшла усі доріжки у парку: онде нова лавочка, а тут птахівню перефарбували, а ще доріжку нову насипали, і дизайн ліхтарів поновили...
Сіла на лавку, сонце світило надто яскраво, тому заплющила очі. Десь вистукував ритм дятел, йому вторила якась співоча цвіркотлива пташка. А пальці самі уже відбивали у такт майбутню мелодію на дерев'яній лаві.