Чому розцвітають підсніжники?
Vert Efner — 14/03/2010 - 12:52
Надворі була рання весна. Настільки рання, що з-під снігу ще не було видно підсніжників – лише болото…
Це була далеко не перша весна, яку він зустрічав не радіючи її приходу. Важкість пережитого вперто тягнула назад.
Він (Ліберт) хотів би позбавитись цього «каменю» та не міг, чи йому було жаль залишити все це у минулому.
Щоденник (Сумне оповідання про любов)
Дмитро Перемежко — 8/03/2010 - 12:10
По вимощеній бруківкою вулиці крокує чоловік років сорока з портфелем у правій руці. Зупинившись, вдивляється в кінець вулиці до вокзалу, ще раз поглядає на годинник та звертає у ювелірний магазин, розташований праворуч серед багатьох інших, утиснутих в будівлі. Це – Олексій Нагірний, власник мережі невеликих продовольчих магазинів у різних кінцях міста. Відомий у всьому місті, вже здобув славу високоповажної людини.
На душі було так само, як і надворі - сіро та холодно. Надворі було ще й вогко, але душа моя висохла багато років тому. Висохла й зачерствіла. Може б і скам'яніла, та просто не встигла.
А надворі - о, там було мокро. Три дні морозів та завірюх; снігу насипало стільки, що завмер у нерухомості весь Київ; десятки замерзлих... а потім рррраз! - і все це неподобство почало танути. Не одразу, звісно, спробуй-то розтопи сотні тон снігу, але все одно швидко.
Дивна
Kseniaster — 24/02/2010 - 12:57
— Скільки коштує твій батько?
Яна сиділа, спершись на руку, за сусідньою партою. Очі її були ледь примруженими, обличчя спокійним, легка посмішка... Е-е-е... А це взагалі вона запитала? Дивно. Ми раніше ніколи не розмовляли. Можливо, мені причулося?
— Як гадаєш, скільки коштує твій батько?
Ні, запитувала, без сумніву, Яна. І питання це було до мене. Вона дивилася просто мені у вічі. Трішки схиливши голову ліворуч, посміхалася. А цей її погляд... Мені стало моторошно... Я мовчав.
— Мій — 15 тисяч доларів...
І відвернулася...
Сповідь динозавра
Лє — 16/02/2010 - 12:43
Іноді бувають моменти, коли раптом стає так сумно. Як… зараз. У всіх, здається, бувають, навіть в тих, кого я трохи по-шовіністському відношу до людей, що не розуміють. Вони тільки називають це депресією… Ні, в мене не депресія! Хай вони самі страждають на такі психо-псевдо-хвороби. Мені таке слово не підходить. Воно ототожнює мене із всіма, і з тими, що не розуміють. Воно ніби зачісує всіх під одну гребінку, і твій сум, твої почуття стають не унікальними, ти уподібнюєшся, стаєш одним з мільйона, усього на всього одним з них, з тих, що не розуміють. А мені просто сумно. Просто сумно? О, ні!
Весняний етюд
glory — 16/02/2010 - 00:16
Вони сиділи в парку на звичайній дерев’яній лавці. Весняніло запахом магнолії, свіжим молодим листям, ще не покошеними газонами і новим невимушено-невпевненим життям.
Вони сиділи: Він і Вона. По обидва кінці лавки, - настільки схожі і настільки різні. Сиділи і мовчали, втупившись поглядом в нікуди і в кудись. Здавалось, що вони бачать одне і те саме: один образ, одну істину, одне ніщо. в поглядах читалась досить схожа реальність. Лише одна незрозумілість, - як знак запитання на весь той простір, що постав між ними, простір в вісімдесят сантиметрів: ЧОМУ?
Швидко вийшовши з провулку, в якому, до речі, нестерпно дмухав вітер, він, немов старий собака, якось боком пішов до магазину. Це був шостий магазин за ніч де він побував, і останній з нічним відділом. Цей магазинчик – остання надія, чекати до ранку не було сили. Вже підходячи до того дому, біля якого і стояв маркет, він на мить кинув свій погляд на зупинку, що була на іншому боці вулиці, і побачив веселу кампанію п’яних шахтарів, що поверталися зі зміни. Він зупинився і почав вдивлятися у цю зграю годувальників своїх родин.
Never, Never Gonna Give You Up
serro — 15/02/2010 - 23:32
"Тебе довести додому?"
"Ні, дякую, якось вже сама дійду"
Я - подарунок
Анастасія Грім — 9/02/2010 - 14:32
Я – подарунок. І в цьому вся проблема моєї жорстокої долі.
Я не маю права ні обирати кому мене подарують, ні визначати свою подальшу участь, ні знати, як зі мною будуть поводитись.
Я – подарунок.
То все сни...
Крапля неба — 3/02/2010 - 20:00
Все почалося однієї ночі…Він повернувся додому, скинув наплічник, поглянув у вікно. Сніг…сніг…сніг…мороз…останні перехожі…уже була майже північ. Йому вкотре здалось, що ця зима заморозила все і всіх. Пустота діймала його, ходячи по слідах. А колись він писав прозу, прагнув змінити світ, обожнював нових людей, скелі, довгі нічні розмови…Колись усе здавалось неймовірним, пронизаним гострою романтикою. Тепер були нещирі люди поруч, чуже місто, що так схоже на рідне, порожня квартира, що дихала самотністю. Короткі маршрути: дім-пари-дім-прогулянки з цифровиком- друзі- дім.