Ти знаєш, Ляно, в наш час ніхто вже не пише паперових листів. А дарма… Е-мейл можна написати за хвилину, відправити за секунду і так само швидко – за якісь п’ять хвилин отримати відповідь. Навіть якщо адресат – на іншому кінці земної кулі. Особливо якщо він саме зараз допиває свою ранкову каву.

І ця над-шкидкість, якої ще сто років тому ніхто з людей не міг і уявити, краде слова. Вони губляться. Не у дорозі, а у сам момент написання. Навіщо думати, якщо у будь-який час надіслане можна виправити. Наприклад, відправивши іще одного листа з уточненнями. А раптом «не дійде» до адресата – то дзвінок миттю усе виправить.

А саме зараз мені хотілося б подумати. Про те, що говорю, ЩО вкладаю у те чи інше слово, речення, про що пишу, а де волію промовчати. Тому що моє життя зараз відбувається тут, а не на іншому кінці планети. І воно якось аж надто переповнене смислами. Не хочу їх згубити.

Кажуть, що мудрість – це знання, помножені на досвід. Я колись мабуть стану дуже мудрою жінкою, бо вже тепер не мушу танцювати на усіх граблях, які трапляються. Хіба на деяких. А це уже прогрес, зважаючи на те, що у мене, 20- 26-річної, було таке життєве хобі – «танці на габлях».

Мій досвід – наче скельця калейдоскопа, маленькі, кольорові, і складаються у візерунок. Зі мною не стається важких життєвих травм, чи катаклізмів, у моїй душі не бушують урагани і не вибухають атомні реактори (хоч потенціал для цього, зізнаюся, є… і навіть парочка саркофагів дбайливо закопаних підсвідомістю кудись далеко)… Але не будемо про Чорнобиль…

Уяви собі травневу луку, з соковитою травою, велику і гарну, оточену деревами… І ця долина живе своїм життям. У ній – ціла екосистема зі своїми мешканцями і гостями, правилами і нормами, радощами і драмами…
Вона смарагдово-зелена, з біленькими цяточками-ромашками. Запаморочливо пахне свіжоскошеною травою і квітами, трохи молоком і сонцем. Ти знала, що сонце пахне? Навіть не сонце, а шкіра у тому місці, де її торкається сонце, починає пахнути поцілунками.

Лука звучить. Шумлять дерева, дзюркотить маленький потічок у ярку, крякає мама-качка, скликаючи до себе неслухняних дітлахів. Легенько подзенькує ланцюг, на якому прип’яли корову. Чути, як вона пережовує траву, довго, смачно, соковито. Сюркотять сюрконики, дзижчать ґедзі, літає метелик…

Я – метелик, що обирає квітку, на якій сидітиметься найкомфортніше, і на фоні якої я виглядатиму гарним. Але мені дуже важко робити вибір. Бо не будь-яка квітка буде «моєю», милою моїй душі і бажаною моєму серцю…

Я – квітка, почуваюся самотньою, та не дозволяю собі навіть мріяти про метелика з пістрявими крильцями. Бо ромашці негоже мріяти про принца, ой, перепрошую, метелика. Метелики – це для троянд, а до мене хіба крихітна мурашка прийде у гості. І ще, може, якійсь випадковій корові засмакую…

Я – комашка-сонечко… Дрімаю під ромашкою, мені затишно у тіні її тоненької стеблинки. Я трішки ліниве сонечко. І не люблю прокидатися надто рано. На відміну від колеги-Сонця, цього від мене і не вимагають. Та як би не було солодко дрімати, у мене дуже багато справ, і їх треба виконувати.

Я – каченя. Відбилося від мами-качки, і дуже щасливе, що нарешті опинилося без нагляду. І трохи злякане: «А що якщо про мене забудуть»? І зухвале: «Ну якщо так, то житиму собі тут саме, дам собі раду!»

Я – дівча, яке забрело на луку з завданням перевірити, чи у каченят усе гаразд, і враз зупинилося, захоплене, закохане, вражене… Бо усе – ця долина, ця річечка, ця корова, ромашки, сюрконики, неймовірної блакиті небо з молочно білими хмаринками, і навіть оця одинока ромашка, що виросла поодалік від своїх товаришок – це усе моє! І я – найбагатша принцеса на світі. (не сумніваюся у тому, що я принцеса, так сказав тато, а він мене ніколи не обманює! )

І саме зараз, коли час на мить зупинився, до мого досвіду додалося ще одне скельце. Тепле, яскраве, сонячне, запашне (скельця теж пахнуть, не сумнівайтеся, тато сказав!)…

Мій досвід – це помах крил метелика, який сів на квітку. І в цей момент квітка хитнулася (від ваги, а може від несподіванки, чи задоволення?..). Маленька краплинка роси скотилася пелюсткою і впала на комашку-сонечко. Та - прокинулася з дрімоти, звела оченята, і побачила, що уже ранок, і що час їй вирушати у своїх надважливих комашиних справах. Обтріпала крильця і злетіла… Поряд метушаться каченята, мама-качка розшукала неслухняне маля, і про щось там його шпетить своєю качиною мовою.

Мій досвід – це про те, що можна мріяти про метелика, якщо хочеться. Про те, що можна бути собою і приймати себе ромашкою, не прагнучи перетворитися у троянду. Про те, що метелик іноді обирає ромашку просто тому що йому так хочеться, а не через те, що вона «заслужила» чи мала якісь такі надто особливі якості, чим відрізнялася від інших ромашок. Про те, що іноді можна дрімати півдня в затишному місці під чиїмсь захистом, але коли світ дарує безкоштовне відро води на голову – не варто ігнорувати прямий натяк…

Я могла б іще довго розповідати тобі про свою долину але аркуш закінчується, як і цей вечір… Тому завершую, дбайливо запакую аркуш у конверта, і надішлю тобі листа. І декілька тижнів чекатиму відповіді. Бо паперові листи мають довший термін зберігання і відреагування. Як мінімум потрібно купити ручку і згадати, як пишуться літери :)

З любов’ю, твоя О.-В.

P.S. Дякую тобі, метелику.