Гарна спроба
Недрукована — 12/07/2012 - 16:16
Гарна була спроба...
Якось легко і не вимушено дивилась вона на мене зі свого фото на авці.
Гарненька білявка, манлива посмішка, чорні очі. Я швидко передивився всі записи на її сторінці, побував в гостях у її друзів, навіть у друзів їх друзів.
- Привіт! Давай знайомитись!
- Привіт! Давай :)
- Чим зайймаєшся? Які плани на життя?
- Та так... Особливих планів немає... Просто хочу завоювати світ! От, шукаю спільників :)
- Серйозно? Давай разом!
- ...ммм... Добре, але чур, я Капітан!
Суцільна яблучність
...Ольга Мацо — 31/05/2012 - 14:42
Я з’їла чарівне яблуко, яке залишило мені у спадок
свої думки і доручило написати текст від його імені.
Етноцентризм – як проблема сучасної України
Анастасiя де Лiонкур — 22/05/2012 - 15:37
На перший погляд можна впевнено сказати: сучасна Україна стала занадто далекою від поняття етноцентризму. Ми, українці, намагаємося переймати у свій побут традиції інших, більш розвинутіших, на нашу думку, країн. Ми відчайдушно намагаємося бути ближчими до Європи, яка для нас останнім часом стала еталоном не тільки економічного і політичного прогресу, але й шляхом розвитку культури.
Культура стала «попсою». Вона підпорядковується тенденціям моди, як одяг або зачіски. Все позмішувалось, втратилась самобутність, «родзинка»… Та ми не одні піддались масовій уніфікації…
Веселка-виделка
Elja_Zavetnaja — 21/04/2012 - 17:47
Сонячний промінчик падає на обличчя
І змішуючись зі сльзою утворює калюжу.
Калюжа із сліз і сонця не буває чистою,
Вона стає схожою на веселку,
Переливаючись різними кольорами.
У цьому світі кожне протиріччя
Породжує красу,
Хоча зауважу,
Бувають винятки і часто
Замість веселкової калюжі утворюється бруд.
На твоїх щоках не буває ні бруду, ні калюж.
Ти не любиш сонця, тому там не буде веселки
І бруду не буде, бо в тебе не має сліз.
Ти не вмієш плакати,
Бо убив свої емоції за допомогою виделки.
Утопія
Наталія Батигіна — 29/01/2012 - 22:09
Якби ж потрапити у світ щасливих людей, в утопію, та й утопитись там. Напевне є таке десь, така спільнота, яка час від часу не згадує чиюсь матір, не «гонить» з інших, не псує будні своїми паскудними обличчями. Нема такого на Землі, треба було раніше думати і в космос з Гагаріним відправитись.Там би були тільки Ми: Я і Їжа в тюбиках від зубної пасти.Там би був спокій, гробовий посвистуючий спокій.Утопія? В наш час-ні. Зараз собаки вже в космос літають, «відтягуються» там. Тепер залазь в Нет і копай інформації стільки скільки вистачить пам’яті і твоєї дурної голови на це діло.
Не дуже хепі енд
xthdjybq — 13/12/2011 - 13:07
Легкий дощ. Прохолодний вітерець. Але на прохолоду не скаржусь. Ми стаємо під деревом обійнявшись. Мені приємно сподіваюсь їй теж. Хоча я знаю, в неї вже є хтось, я мабуть не маю жодного шансу врятувати становище. Я хочу бути з нею, але власноруч все зруйнував. Вона чудова, гарна, приємна, чемна про таку можна тільки мріяти. І уявляєте я з нею зустрічаюся! Ну скоріш за все, це остання наша зустріч, ну як пари. Треба насолодитися кожною хвилиною, кожною секундою нашої близькості.
Чотири червоні черепахи
Наталія Батигіна — 23/11/2011 - 19:39
Як куля. Шепоче мені холодне сонце свою медову симфонію, я не чую, лише відчуття мелодії в очах. Боюся дихати: розкуйовджу навислий стан сповільненого часу.
У них немає траєкторії руху, якогось довершеного плану, за яким би можна було прослідкувати. Самовільне, проте не хаотичне співвідношення кожної дорівнює танцю. За межами моєї фантазії...
Омлет
Наталія Батигіна — 23/11/2011 - 19:36
Ви розглядали колись омлет?А саме чотири яйця,шматок м*яса,прив*ялий помідор і сіль.Якщо точніше,то це не простий золотистий де-не-де з бронзовим відтінком омлет,який подразнює наш голодний шлунок і апетитно вилискується в маслі.Ні,не такий.Уявіть:білобриса драглиста верхня маса,яка розповзається по розшарілій сковороді,а та,у свою чергу,зі злості міцно приварила нижнє горіле «щось» до свого брюшка і шкварчить,наїжачившись вистрибуючими бульбашками горілого масла.Шматочок жирного м*яса передчасно постарів:увесь висох,скрутився,почорнів.
Ранок в моєму баченні
Наталія Батигіна — 23/11/2011 - 19:33
Коли ранок непомітно і тихо прокрадається в нетрі мого сну ,я перебуваю у стані ще несвідомому, та тіло вже кричить: «Досить валятись і киснути!!» У голові доступ до мозку ще закритий, тому енергійні сигнали б’ються об черепну коробку, вгадуючи правильний код доступу. Сон, без коментарів та овацій, покидає мій головний відділ фантазії та свідомості, і підписує останні документи з нічної зміни. Відпрацювавши (а нічна зміна була насичена), він відчиняє двері, і нарешті з галасом та претензіями "денні працівники" займають свої робочі місця у відділах.
Змиритись….
Vert Efner — 27/10/2011 - 16:17
На словах себе усі люблять…
Христоф Фрідріх Ойтінгер: «Господи, дай мені спокій прийняти те, чого я не можу змінити, дай мені мужність змінити те, що я можу змінити, і дай мені мудрість відрізнити одне від другого.»
З минулим в собі потрібно жити, від нього нікуди втекти... Існують речі, змітити які неможливо, як не змінюй своє ставлення до них… Є вчинки та люди, які мов пляма – від них не відмитись і забути теж не можливо, як би не противно то було…
На жаль, чи на щастя…
Заспокоїтись, змиритись і жити далі… пробачити їм (і собі) та відпустити… Помилки не мають бути на марне…