Гарна була спроба...
Якось легко і не вимушено дивилась вона на мене зі свого фото на авці.
Гарненька білявка, манлива посмішка, чорні очі. Я швидко передивився всі записи на її сторінці, побував в гостях у її друзів, навіть у друзів їх друзів.
- Привіт! Давай знайомитись!
- Привіт! Давай :)
- Чим зайймаєшся? Які плани на життя?
- Та так... Особливих планів немає... Просто хочу завоювати світ! От, шукаю спільників :)
- Серйозно? Давай разом!
- ...ммм... Добре, але чур, я Капітан!

Я з’їла чарівне яблуко, яке залишило мені у спадок
свої думки і доручило написати текст від його імені.

На перший погляд можна впевнено сказати: сучасна Україна стала занадто далекою від поняття етноцентризму. Ми, українці, намагаємося переймати у свій побут традиції інших, більш розвинутіших, на нашу думку, країн. Ми відчайдушно намагаємося бути ближчими до Європи, яка для нас останнім часом стала еталоном не тільки економічного і політичного прогресу, але й шляхом розвитку культури.
Культура стала «попсою». Вона підпорядковується тенденціям моди, як одяг або зачіски. Все позмішувалось, втратилась самобутність, «родзинка»… Та ми не одні піддались масовій уніфікації…

Сонячний промінчик падає на обличчя
І змішуючись зі сльзою утворює калюжу.
Калюжа із сліз і сонця не буває чистою,
Вона стає схожою на веселку,
Переливаючись різними кольорами.
У цьому світі кожне протиріччя
Породжує красу,
Хоча зауважу,
Бувають винятки і часто
Замість веселкової калюжі утворюється бруд.
На твоїх щоках не буває ні бруду, ні калюж.
Ти не любиш сонця, тому там не буде веселки
І бруду не буде, бо в тебе не має сліз.
Ти не вмієш плакати,
Бо убив свої емоції за допомогою виделки.

Якби ж потрапити у світ щасливих людей, в утопію, та й утопитись там. Напевне є таке десь, така спільнота, яка час від часу не згадує чиюсь матір, не «гонить» з інших, не псує будні своїми паскудними обличчями. Нема такого на Землі, треба було раніше думати і в космос з Гагаріним відправитись.Там би були тільки Ми: Я і Їжа в тюбиках від зубної пасти.Там би був спокій, гробовий посвистуючий спокій.Утопія? В наш час-ні. Зараз собаки вже в космос літають, «відтягуються» там. Тепер залазь в Нет і копай інформації стільки скільки вистачить пам’яті і твоєї дурної голови на це діло.

Легкий дощ. Прохолодний вітерець. Але на прохолоду не скаржусь. Ми стаємо під деревом обійнявшись. Мені приємно сподіваюсь їй теж. Хоча я знаю, в неї вже є хтось, я мабуть не маю жодного шансу врятувати становище. Я хочу бути з нею, але власноруч все зруйнував. Вона чудова, гарна, приємна, чемна про таку можна тільки мріяти. І уявляєте я з нею зустрічаюся! Ну скоріш за все, це остання наша зустріч, ну як пари. Треба насолодитися кожною хвилиною, кожною секундою нашої близькості.

Як куля. Шепоче мені холодне сонце свою медову симфонію, я не чую, лише відчуття мелодії в очах. Боюся дихати: розкуйовджу навислий стан сповільненого часу.
У них немає траєкторії руху, якогось довершеного плану, за яким би можна було прослідкувати. Самовільне, проте не хаотичне співвідношення кожної дорівнює танцю. За межами моєї фантазії...

Ви розглядали колись омлет?А саме чотири яйця,шматок м*яса,прив*ялий помідор і сіль.Якщо точніше,то це не простий золотистий де-не-де з бронзовим відтінком омлет,який подразнює наш голодний шлунок і апетитно вилискується в маслі.Ні,не такий.Уявіть:білобриса драглиста верхня маса,яка розповзається по розшарілій сковороді,а та,у свою чергу,зі злості міцно приварила нижнє горіле «щось» до свого брюшка і шкварчить,наїжачившись вистрибуючими бульбашками горілого масла.Шматочок жирного м*яса передчасно постарів:увесь висох,скрутився,почорнів.

Коли ранок непомітно і тихо прокрадається в нетрі мого сну ,я перебуваю у стані ще несвідомому, та тіло вже кричить: «Досить валятись і киснути!!» У голові доступ до мозку ще закритий, тому енергійні сигнали б’ються об черепну коробку, вгадуючи правильний код доступу. Сон, без коментарів та овацій, покидає мій головний відділ фантазії та свідомості, і підписує останні документи з нічної зміни. Відпрацювавши (а нічна зміна була насичена), він відчиняє двері, і нарешті з галасом та претензіями "денні працівники" займають свої робочі місця у відділах.

На словах себе усі люблять…

Христоф Фрідріх Ойтінгер: «Господи, дай мені спокій прийняти те, чого я не можу змінити, дай мені мужність змінити те, що я можу змінити, і дай мені мудрість відрізнити одне від другого.»
З минулим в собі потрібно жити, від нього нікуди втекти... Існують речі, змітити які неможливо, як не змінюй своє ставлення до них… Є вчинки та люди, які мов пляма – від них не відмитись і забути теж не можливо, як би не противно то було…
На жаль, чи на щастя…
Заспокоїтись, змиритись і жити далі… пробачити їм (і собі) та відпустити… Помилки не мають бути на марне…