Темрява. Тільки де-не-де ледче чутні ноти музики, переплетені з мертвою тишею ночі. Вогнів в вікнах будинку, що навпроти поменшало вдвічі, а я все сиджу наодинці з своїми думками і мрію...

Дивні. Горять так яскраво... Деякі динамічно блимають і переливаються кольорами фільмів. Інші тьмяно засинають.

«Призначення – жити на землі.»
Навіщо Вона живе?
Ніч. Підвал якогось дому. Холодно, волого і брудно. Зі стелі постійно капає вода. Цей звук спочатку дратує, але потім впивається в мозок так, що про нього забуваєш і не звертаєш уваги. В кутку, кутаючись в старий, схожий на ганчірку, плащ, пошматованих кросівках ,без шкарпеток лежить людина.
Чому Вона тут? Як потрапила сюди? Що чекає її завтра, післязавтра за стінами цього підвалу? Цього не скаже ніхто, хоча знають всі, навіть Вона сама. Але сподівається…
Сумно, гірко і одиноко. Хочеться тепла і затишку.

Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.
Ліна Костенко

Живеш… Пишеш… Не знаєш, що буде завтра. Надієшся на краще. Віриш у свої сили. Не схиляєш голови під потужним натиском партійних вискочок… Живеш.

Скільки я знаю людей, стільки ж в моїй голові існує речей, асоційованих з ними. Дехто нагадує мені апельсинчик, а дехто - гілку з снігом...
Але ти чомусь став особливим. Моя уява довго не могла підібрати тобі відповідний образ. Я порівнювала тебе з усіма предметами, які траплялися моєму оку, але до твоєї постаті не пасував жоден. Я просто захопилась тобою. Ти став загадкою, яку я не могла розгадати. Чим швидше проходили дні, тим більше я прагнула розгадати тебе.

Дівчина навшпиньках прокралась у зал, скинула сумку з плеча,зняла куртку, ввімкнула музику в ноутбуці, який принесла з собою в сумці, в Media Player і почала танцювати танець під пісні Хелавіси. Танець вражав уяву різноманітністю па – від повільних до дуже швидких.
Клена була вдягнена в футболку та прості сині джинси. Довге темне волосся було зібране в пучок який при необхідності можна було швидко розпустити.

Ми оточуємо себе ілюзіями. Вони дають нам почуття захищеності, спокою, достатку, переваги над іншими, задоволення своїм «життям».
Ми боїмося втратити власні ілюзії, зводимо навколо них захисні брами, не підпускаємо близько нікого.
Прагнемо до ідеалу надуманого нами ж. шукаємо чогось кращого, самі ж робимо гірше. Створюємо правила, щоби за ними було легше жити. І дивимось по ТБ історії про вигаданих людей, які борються з вигаданими ілюзіями та захоплюємося ними…
Ми створюємо реальність такою, як вона є. а потім, розчарувавшись у власному творінні, шукаємо свої «рожеві окуляри».

На мою думку, питання накшталт "Чому ти любиш сидіти на даху?" або "Чому ти носиш довге волосся" - завжди були не доречними. Але більшість людей цього не розуміє і задає ці питання. А їм відповідають: "Бо мені так хочеться!!!"....Наше супільство ще не дійшло до того, що людина може робити не тільки те, що повинна, але й те, що хоче робити. Не надягаючи на себе ніяких " масок", а просто бути собою, бути справжнім, не думати про те, що про тебе кажуть чужі люди, люди яких ти ніколи не бачив і навряд зустрінеш колись .Але нажаль суспільстово до цього ще не готове.

На мою думку, питання накшталт "Чому ти любиш сидіти на даху?" або "Чому ти носиш довге волосся" - завжди були не доречними. Але більшість людей цього не розуміє і задає ці питання. А їм відповідають: "Бо мені так хочеться!!!"....Наше супільство ще не дійшло до того, що людина може робити не тільки те, що повинна, але й те, що хоче робити. Не надягаючи на себе ніяких " масок", а просто бути собою, бути справжнім, не думати про те, що про тебе кажуть чужі люди, люди яких ти ніколи не бачив і навряд зустрінеш колись .Але нажаль суспільстово до цього ще не готове.

Кімната, темрява, і тільки десь біля ліжка світиться телефон наче маленький вогник. Це ти сидиш на підлозі , слухаєш музику та друкуєш своїй коханій смс.Відправивши його, з нетерпінням чекаєш завітного "дзілінь- дзілінь". Ці три хвилини здаються найдовшими в твоєму житті.
" А раптом не відповість?" - Ні відповість, бо ти схитрував і в кінці смс задав якесь питання, щоб вона відповіла у всякому разі.

Це місто, в якому ми живемо. Це міста, в яких живете ВИ.
Ви брешете собі, що вирвалися на свободу, блукаючи, як вічні мінотаври, лабіринтами таких несхожих у своїй сірості кам’яних будинків, закручених часом у спіралі буденності. Ви фарбуєте волосся і одяг, щоб хоч якось вирізнитися на їх фоні.