Коли чоловік уперше ночував не вдома, а прийшов під ранок з терпким запахом чужих парфумів, вона намалювала першу сову - сіру і волохату.

Просив вибачення, благав не руйнувати шлюб, заради стількох років, прожитих разом, він ж бо її так любить...
І ту, іншу, теж, виявилося, любить.

Через місяць вона намалювала ще одну сову. Цього разу криваво-червону, у стилі примітивізм.

Ще за якийсь час сови почали з'являтися одна за одною, щомісяця, щотижня, мало не щодня. Чорні, коричневі, сірі, білі, рожеві, фіолетові. На дереві, у польоті, у падінні, у дуплі. Домальовуючи чергову сову, ставила номер. 7, 27,107.

Минуло трохи часу. Якось чоловік знайшов її альбоми, багато мальованих сов дивилися на нього з білосніжних сторінок. Але дивилися - це страшно сказано. Адже жодна із них не мала зіниць - а тільки білі незафарбовані очиці.

Він злякався. Прибіг на кухню, показував альбоми, запитував, як це розуміти.
Пояснила. Тихо, чітко і коротко. Схопився за голову, подумав: а може краще усе зупинити? Не мучити ні себе, ні її... Ще раз глянув на дружину...

Вона наче здрібніла, стала майже прозорою, а потім раптом простягла до нього руки, хотіла обійняти. Але це навіть не руки уже були, а крила, і тіло її усе покрилося пір'ячком.

Велика сіра сова злетіла у кухні, вдарилася об стелю, черкнула чоловіка крилом і вилетіла крізь розчинене вікно...