Чай
Анастасiя де Лiонкур — 16/02/2010 - 21:53
Чай… Який чудовий напій… Білий, чорний, зелений… Немає різниці. Вже у самій назві є щось чаруюче, щось магічне…
Зробив ковток… Терпка і гіркувата пожежа торкнулася твоїх губ… Неначе ковтнув життя, бо воно теж не завше солодке!
Отак, буває, сядеш із чашкою на підвіконня, подивишся у вікно, вниз, а там сніг. Пухнастий такий, лапатий, кружляє над містом, веселиться. Авжеж йому радісно! У нього не має проблем, він безтурботний і вільній… Літає собі! Ну й хай літає…
Іскра
Катруся Вишенька — 15/02/2010 - 16:39
Ніч. Мій вічний супутник.
Свічка на столі. Недочитана книга перед нею. За вікном виє собака.
Часто саме так і траплялось. Свічка та книжка, або свічка та папір, сіно. Мені достатньо малої іскри. Свічка - моя мати, папір - колиска, у якій я виростаю у звіра. А спочатку такий милий, майже пухнастий, майже симпатичний.
Звірі відчувають. Намагаються попередити. Та люди глухі. Вони не розуміють мови інших створінь. І тоді в нас залишається надія лише на везіння, на щастя.
Взуття, що говорить, або...
Катруся Вишенька — 14/02/2010 - 22:23
Одного разу, на початку осені, я вирішила оновити свій гардероб. Після відвідування магазину я прийшла додому з величезною кількістю новинок й стала міряти свої чарівні речі. Після цього я вирішила, що старе взуття мені більше не знадобиться. Тоді я пішла на горище й знайшла там коробочку з моїми старенькими, поношеними туфельками. І тоді мені почувся тихенький жалісливий голосочок:
- Пам'ятаєш, як довго ми були разом?
Я була шокована! Зі мною розмовляло моє взуття! Тим часом воно продовжувало:
"Щоб не боліло... (Сумно)"
Ігор — 14/02/2010 - 17:28
...Непроглядна темрява кімнати поворухнулася. Тишу порушив майже не чутний шелест ковдри, у якій знайшла собі притулок людина. Юнак... Немов до серця матері притулився він до тієї ковдри, обхопив руками, прижав до себе, як мала дитина. Та як же тепло було, як затишно!..
А за вікном стояла ніч, така ж непроглядна, як і темрява кімнати. Дерева гойдало із сторони у сторону, мов заколисуючи, вітер підсвистував, співав пісню на невідомій мові, так як умів, як звик.
“20.00” – сповістив годинник.
Про ситуацію буття
68 — 13/02/2010 - 15:12
Бути – означає вклинюватись. Пронизувати своїм єством щось таке, що не є мною. Можна помітити, що буття оточене, – щільно і зусібіч; оточене такою сутністю, про яку не можна з певністю сказати, чи вона є, чи її не існує, – простором. Можливо, варто погодитись, що простір – це як звук хрусту гілки у лісі: коли його ніхто не сприймає, він перестає існувати, отже, простору, щоб бути, необхідний додатковий фактор, фактор чийогось сприймання. Схоже, для людини такої умови немає.
Руйнування храмів як покликання і професія
68 — 11/02/2010 - 21:42
Назва цього тексту не випадково відсилає до Макса Вебера, бо, можливо, мова уже йде про соціологію руйнування храмів. Храмів, як догм. Ця соціологія – спосіб вижити у непевному і хиткому світі, невідомому і тривожному, де навіть про себе нам нічого не відомо, де ми знаходимо себе безцільно закиненими. Можливо, це соціологія звільнення. А ще – соціологія пошуку.
Тримаючи мить у руках
Bestia482 — 10/02/2010 - 15:33
Фотографія - це мить, яку можна забути, загубити спогад з-поміж нових вражень та яскравих дрібниць. Але саме спогади наповнюють серце теплом, солодким смутком…
Здається, життя витісняє одні почуття, даруючи зовсім нові. Іноді вони навіть яскравіші, але не завжди глибші…
Ти можеш доторкнутись до миті, яка загубилась з часом… Пережити її… Відчути… Побачити знову…
Фотографія.
Фотографія ховає за собою не лише кольори минулого – вона ввібрала у себе найтендітніші відтінки твого життя. Саме вона щедро дозволяє пережити знову найцінніші почуття, що досі живуть у твоєму серці.
шпалери душі
Тетяна — 29/12/2009 - 10:33
Хочеться розділити своє мовчання, поділитися тремтінням рук в холодній кімнаті, незрозумілим трепетом серця. Можливо щось трапиться, а можливо надумалася зайвого. Дай боже, щоб щось таки трапилося, бо нестерпно від спокою такого байдужого. Ніколи не могла розібратися в собі, не мала часу розібратися, а найбільше не хотіла. Якби це так пізнати себе, щоб ненароком не впізнати. Щоб не зрозуміти, що яка була, така й лишилася. Ззовні, в голові. Мене зовсім не потрібно розгадувати. Бо навіть відкриту книгу не можливо швидко прочитати.
Так буде краще
Vert Efner — 28/12/2009 - 18:33
Так буде краще
- Так буде краще для усіх, я знаю.
Ви чули колись такі слова? Думаю, що так. Вони насправді означають, що хтось знає, як краще? Так отож.
Напевно така природа людини – бажання керувати іншими. Лише людина з усіх живих істот, що є на Землі не може мирно і нормально співіснувати з собі подібними.
Придивіться навколо, чи можливо, щоб рослина чи тварина (будь-яка) спричинила шкоду комусь подібному собі не лише в боротьбі за виживання, а просто так, через заздрість, гордість, «від нічого робити», і т.д. А людина, може так зробити?
Важливі речі...
Гоца — 26/12/2009 - 00:14
Я повинна стати іншою людиною..з іншими цінностями..піднятися на вищу сходинку свого розвитку…людина може бути щасливою не лише завдяки примітивним відчуттям…
Присвячувати свій час самореалізації, книгам, думкам, самотності, спілкуванню з іншими розумними людьми, вона повина постійно пізнавати щось нове…не витрачати час на дурниці.