Не хочеться жити у цьому Місті, повному людей і трамваїв, в якому немає любові.

Осінь тут настає раптово, і ранить серце своєю невимовною красою, конаєш від болю, живучи цією осінню, перебуваючи в ній, але не вмієш, не можеш полюбити ні її ні цей біль, що пронизує усе єство і гніздиться десь у сонячному сплетінні.

Кохання теж раптово вривається у життя, крутить у вихорі, гріє душу, і ось воно, здавалося б щастя. Але воно не варте й ломаного шеляга, бо не еволюціонує, не доростає до любові, – розчиняється у масиві інших почуттів-чуттів, стосунків і недостосунків, жінок, чоловіків, трамваїв...

Вічно сіре небо плаче старим, як і це Місто дощем. Миє бруківку, лавки в парку і парасольки. Людей не не торкається, - вони й так під парасольками. Та що їх торкатися, прокажених, живуть ж бо без любові і навіть не усвідомлюють, що є безнадійно хворими. Дощ вміє любити, та от тільки нікого, хіба трамваї... Але то корисливе кодло - їм аби безкоштовно помитися. І їздять потім пихато, чисті вимиті боки їхні відбиваються у калюжах.

Коли я народилася, до колиски підійшла чарівниця, і сказала: "Це дитя житиме лише тоді, коли купатиметься в любові, коли дихатиме любов'ю". І пішла собі. не знаючи про те, що доля занесе мене у Місто.

Як вижити у цьому Місті? Повному людей і трамваїв, але де немає любові...
Як дихати у цьому Місті?