Ти звикла.

Гірко усміхаєшся. Колись не могла навіть припустити, що до усього можна звикнути.

Усіляке було: нещасливі кохання, пафосні зізнання, жалюгідні розставання, про які й тепер згадувати соромно. Сварки з мамою, що переростали у тижні мовчання, самотність, що вигризала тебе зсередини, не залишала у тобі нічого, у що можна було б закохатися. Навіть усмішки... Але це все якось пережила, адаптувалася, нещасливі кохання трансформувалися у щасливі, розставання перейшло у рядки щоденника, зізнання забулися. Залишилася лише самотність. Хоч ти уже давно не одна, стільки людей є тобі близькими. Та досі самотня.
Але й до самотності ти звикла. Змирилася з нею, не полюбила, але принаймні поважаєш її.

Думала, ніколи не звикнеш лише до одного - втрачати близьких людей. Вперше відчула цей біль, коли один з твоїх хлопців залишив тебе в порожній кімнаті, з відрізаними крильми і вичерпаною душею. Наївно думала, що це найстрашніше, що може статися. Але минув час, рани загоїлися, в інтернет-крамниці купила протези, і ось ти уже не крокуєш - летиш містом, демонструючи ошатні білі крила від "Прада". А за трохи і хлопець повернувся, наче ніколи й не зникав.

А потім життя по-справжньому випробувало тебе. Вперше, вдруге і втретє. Змусило переглянути погану п'єсу за одним і тим же сценарієм. І ти ламалася, щоразу, усі три рази. Так боліло, що думала, не мине цей біль уже ніколи. Так і нагадуватиме про себе щодня, щохвилини, щомиті. Їла себе поїдом, спогади, спогади, спогади, думки, щоденники, книги, квіти... найгірше запах квітів: зараз його просто не терпиш, навіть від весільних букетів сахаєшся.

Навіть десятої частини того, що в тебе в голові коїлося не могла розповісти. Ні найближчим, ні тим, хто просто хотів допомогти. Бо тільки починала говорити, тільки наважувалася - відразу бачила співчуття, відчувала, як тебе жаліють. І все. Вуста замикалися, замикалася сама душа - вона ненавидить коли її жаліють.

І всі щось радили, співчували, жаліли, були поруч, бо ти цього потребувала. І гострота відчуттів притупилася, емоції притихли, як ото шторм вщухає - помалу, але невпинно.

І біль, який спочатку окутував, наче густий туман, оточував звідусіль, помалу осів десь у зоні сонячного сплетіння, закам'янів. Каменюка під серцем просто стала частиною тебе - як рука чи нога. Вже й не помічаєш її, просто живеш. Боліти перестало. Зовсім.

Звикла.