Те минуле.ще не минуле.
Оля Козар — 25/12/2011 - 10:24
Те минуле..ще не минуле..
І по своїй суті немає ніякої межі.
І те, що ми між днями не заснули
Доводить часу, що не всі далекі є чужі..
Хоча..я втомилась губитись між порами року
Взимку шукати осінні листи
Пам’ятати відлуння твого кроку
З печалі й безумства майбутнє плести
Нас роз’єднали поїзди і кілометри
Вокзали, щоправда у різних містах
Спогадів і мрій одвічні жертви
І скільки людей живе зі мною у цих рядках...!
Неможливо забути вічне.
Стинаю голову чужій напрузі..
Оля Козар — 25/12/2011 - 10:22
Стинаю голову чужій напрузі,
Отак беззастережно спекулюю теоріями..
Ми всі легенькі дотики на вічній смузі,
Конвеєр душ і слів,
Ритми створені чиїмись фобіями.
Виробляючи продукцію для правди, шукаєм сон,
І мовчимо не завжди вчасно, лякаючи душі німих.
Між сферами людських понять існує тон,
Конструкція холодних, ламкість денних криг..
Сценічні перетворення для завтра,
Написаного наніч феєричного роману.
Зупинка серця споконвіку платна,
В полоні ідилій..у змісті обману.
Під опікою осені
Оля Козар — 25/12/2011 - 10:14
Привиди твої чомусь безжальні
Вечірні сповіді так часто є прощальні
Спомином вертаюся у пута,
Де була фатальністю закута..
І силуети наших осеней лиш разом
Чисті душі, потяг, як між платівкою та джазом..
Тільки вони зуміли зберегти й не відмовляються тримати
Перетворити в вічність те, чого мені судилося не мати..
І пройде мить..
І пройде знову чиясь осінь..
Листя вже кружлятиме не так..
І дощ, і чай буде сумніший, ніж у нас
А небо оглянеться запитати, де двоє тих закоханих у час..
Нема.пішли.як осінь.як торік.
Наступний кадр
Оля Козар — 25/12/2011 - 10:12
І знову ти фотографувала спогади багатоповерхівок..
Хотілось розтягнути жалюзі уяви..
Переглядала колекції невідомих постатей із плівок..
Вже не повернуться..
Тут правда кольору міцної кави..
Втрачаємо частинки необхідності та сили,
Проваджаєм божевільно в неосяжний час...
Подивимось на фото й згадуємо – жили...
Загибель..та хто ж вона без нас..?
З майстерністю спіймала сон у об’єктиві,
Напевне найщирішу ілюзію життя...
Цікаво, а чи за світом ви щасливі?
Колись із миром зустрінуся і я..
P.S. будь ласка, сфотографуй на пам’ять мою думку.
...І зберегти таку схожу на вічність потребу
між сонних облич не сповільнити ходьбу
молитись собі і молитися небу
через сотні доріг і приблуд я до тебе прийду...
Куди б мене не вела суєта.
в які б мислителі не одягали шмаття
боротись кригою - нанімо, як вода!
боротись жаром - палко, як багаття!
Є люди, є справжні імена
відкриті тільки істиною й своїм Богом
є тільки серце, віра, воля та життя
і ми, такі заплакані моралями у ньому...
Те.чого немає.
Оля Козар — 25/12/2011 - 09:54
Те. чого немає.завжди таке солодке.
Відполірована мрія.вічна.
Підсвідомо веде туди
Натхненням концентровані ліки.вічні.
Апелюють обставинам тягнучи у суди
Те. чого немає.завжди таке прийнятне.
Закутаюсь в пам’ять і вмираю тричі на вечір
Шантажує все, що є в мені абстрактне
І тоді я тікаю.ніч обіймає за плечі.
Те. чого немає.завжди таке відчутне
Дні здичавілі біжать за межу
Люди з тобою чи в тобі роблять і теперішнє відсутнім
Те чого немає я собі тут напишу.
Це як падати в прірву...
Сліпий Янгол — 23/12/2011 - 00:21
Це як падати в прірву,
Коли хочеш, але вже не можеш кричаи...
Навіть не рвучи горлянку
Все глибше і глибше у прірву пірнати.
І наче закінчилось все,
І нарешті можна сказати - стоп.
Але не покидає думка мене,
Що це не ввійде в мій ТОП.
І хочеш
І можеш робити,
Бо мріяв, щось власне створити
Пишеш вІрші -
Всі в нікуди.
Але буде краще.
Питання - Коли?
Самі
Сліпий Янгол — 23/12/2011 - 00:12
Наші янголи, сліпими стали.
Повиймали собі очі,
бо ми їх вже, нарешті, заїбали
Тепер сАмі, будемо робити те, що хочем.
Немає допомоги більше в нас -
Залишились одні
Не допоможе навіть і напас.,
Щоб скоріш пройшли ці дні.
На кухні будемо сидіти,
пити чай.
Не буде, навіть, з ким поговорити,
Хоч бери і внікуди тікай.
А Ле куди тікати від думок,
Про те, що наробив?
Залишилось лягти на ліжко -
скрутитися в клубок.
Задумайтесь над цим...
Ну от і все...
angel.studio — 20/12/2011 - 01:55
Ну от і все, попереду у нас нове життя,
За спиною залишились друзі та сім’я.
Хоч ви і далеко, але завжди поруч зі мною.
Разом з вами я готовий до любого бою.
Дві тисячі кілометрів, Лондон – Львів,
Позаду місто з яким я стільки пережив.
Ближче до мрій, які стали тепер ціллю,
Дальше від бажань, що покрились давно цвіллю.
Ти завжди була зі мною, моє перше кохання,
Тільки тут я усвідомив, може ти і є остання?
Добрим словом підбадьориш у важку хвилину,
Заспокоїш на розрадиш, мов малу дитину.
Пробачте ті кого не зміг взаємно покохати,
Я хочу бути птахом
Наталка-Фіалка — 19/12/2011 - 00:19
Я хочу бути птахом,
Що в небо полетить.
Я хочу бути вітром-
Між трав він шелестить.
Я хочу бути сонцем,
Щоб землю освітить.
Я хочу буть зорею,
Щоб мрійникам світить.
Дощем, щоб у пустині
Землю суху скропить.
Я хочу бути громом
І блискавкою в мить,
Щоб лиш гроза зі мною
Наважилась ходить.
Плющем хочу я бути,
Що в’ється по стіні,
І дерева я листям
У дні лиш весняні.
Я хочу бути морем:
Мінливим,чарівним.
Я хочу бути небом
І денним і нічним.
Вогнем палким,пекучим,
Землею, що мовчить,
Фіалкою, що в лісі