ТИ...
Ульяна Федорчук — 7/11/2011 - 02:10
Ти марево буття,
Ти крок у забуття.
Міраж посеред ночі,
Ти пелена ночі.
Ти сором мій і гордість,
Моя краса й потворність.
Ти біль мій і поразка.
Ти грубість часом ласка.
Ти тихий сміх крізь сльзи,
Крик відчаю в дорозі.
Ти спокій й небезпека,
Ти лід й гаряча спека.
Ти те чого бажаю,
І те що я втрачаю...
Ранок
founirskai — 29/10/2011 - 20:17
За верхівками гір прокидається сонце,
Підіймаються хмари, народжені вітром,
Зафарбоване зранку рожево-червоним,
Прозоро тепер сяє небо блакиттю.
Прокидаються квіти -- діаманти природи;
Вмиті росою зелені поля
Стоять, оповиті зеленим туманом.
Усміхається світу відпочила земля...
Зимова ніч
founirskai — 29/10/2011 - 20:16
Застлане небо пелюстками...
З холодних хмар, неначе дим
М'яке, щось біле вилітає,
Прямуючи аж до землі.
Зникає смуток, сум, печаль...
Немовби серце хоче жити!
Дивлюсь в вікно. Зникає жаль
За моїм втраченим дитинством...
І чую я скрізь свист морозу,
На небі й зіроньки нема!
Стукає в шибку серед цього
Прозорим рукавом зима.
Зганя з дерев останнє листя,
Вкриває небо рушником;
Вкрива ліси, трави і луки
Холодним снігом мов рядном.
Та враз і небо запалало:
Спустився місяць -- неба син.
Знаєш, я люблю ці порожні міста
bobrja — 20/10/2011 - 22:27
Знаєш, я люблю ці порожні міста,
Вони як перший алкоголь, що вливається в кров,
А потім знову виходить на зовні.
Перший цілунок, необдумана думка і ска,
Так, я люблю ці порожні міста.
Вони як саксофоніст на проспекті,
Імпровізація – його джаз,
Сон на лавці, гроші в конверті.
Заходиш в кав’ярню, і мовчки слухаєш джа,
Так, я люблю ці порожні міста.
Вона бере твою любов, і ставить в кошик,
Надрізаючи скибки овочів і фруктів,
Ніжно пестить і малює носик.
А туман, ще зовсім не зійшов, як імла,
В кімнаті з нерівними стінами,
дверима нерівними,
віконними рамами
стоїш із нерівними крилами,
стоїш одинока,
поламана.
Нескладно усе,
не складно,
і ти не складаєшся,
не склеюєш світ з паперових,
зболілих думок,
ти сильна -
підлога у домі вже валиться, -
цей запис останній
на стелі твоїх помилок.
Паплюжать, плюють,
із щілинок на нитці звиваються
цих днів безсоромні,
лихі павуки
усе і на все, що колись усміхалося
від дотику крил,
від тепла,
що ішло від твоєї руки.
А зараз пилюка, і міль,
скрізь уламки,
подряпані фото
затертих дитячих облич -
Це моя тиша посеред ночі,
Краплями час біжить..
Все засинає і тихо шепоче..
Час й тобі спати.. іди.
Я одягну одягну найсвітліші мрії
Сукнею зоряних снів..
І понесу у долонях надії
Ті, що живуть в душі.
Все оживе.. як захочу здійсниться,
Вірити, знати, йти..
Раптом життя – те що мені снится..
Час уже спати йти..
Євангелія від Марка. Вільний виклад (14. 12-31)
Курінний — 2/10/2011 - 11:31
(14. 12-25)
І от наспіла днина жертви.
Спитали учні: "Де тепер Ти
Хотів би пасху надломить?"
Він каже двом: "Ходіть до міста,
Та хай не вабить вас барвиста
Гурба. Пильнуйте лиш цю мить:
При вході в браму, недалеко,
Ітиме водоноша з глеком –
Господареві в домі тім,
Де зайде він, сказать вам треба:
"Учитель нас послав до тебе.
Кімната де Його? Ввійдім,
Бо маємо нагальну справу –
Приготувати все, щоб страву
Пасхальну з учнями спожив
Сьогодні Він." І вам кімнату
Покажуть. Що в ній готувати
Відомо кожному, хто жив
У цім краю, мов жмут колосся."
І ті пішли, і все збулося,
Спогад бездарної піаністки
Anastacia — 1/10/2011 - 00:07
Колись були клавіші
чорні і білі
тонкі
мов зуби неясного звіра в глибинах кімнати
і пальці торкались до них
і в стрімкому стакато
губили мелодію
все ж недостатньо швидкі
Все здивовано раптом спинилось на мить
і годинника стрілки стихли...
Я побачила все, що руйнує мій світ
незбагненним чорним вітром
Вже не треба тих слів що печуть вогнем,
ріжуть серце своїми ножами..
Все вже зроблено.. Можна покласти вінки
поховати, що було з нами..
Ніч прийде і накриє пітьмою весь світ
очі бачити може не будуть..
Але пам'ять.. так довго вона живе..
і наврядче це все я забуду..