Ти тримав мене за груди,
Притискав мене до себе.
Ти бажав поцілувати,
А мені цього не треба.
Тільки б пестив мене довго,
І повільно груди м`яв.
Виверталася я притко,
А ти шию цілував.
Ти питаєш, чи кохаю,
Чи сподобався мені.
Вибач, любий, не страждаю.
Ти не входиш у плани мої.
Невиліковна хвороба
КрисТина — 28/02/2012 - 23:49
Краще лягти спати,
Аби не милити дурниць.
Краще втекти подалі,
Аби не падати ниць.
Самотність не допоможе.
Діагноз достатньо схожий.
Щоб казати- "смерть переможе!"
(Авжеж, він теж не байдужий.
І ні на кого він не схожий...)
Думки в голові засіли не ті.
Не ті вже теми для розмови.
І розум і серце в пустоті.
І вирішальної чекаю я промови.
І ні до чого не веде ця боротьба,
Коли насильно ми вбиваємо почуття.
На все життя невиліковна ця хвороба.
Вона Є сенсом і частиною буття.
Не хочу залишатись...
Memechka — 27/02/2012 - 15:30
Не хочу залишатись так і незавершеною книгою.
Не хочу залишатись так і незавершеною книгою.
Не хочу залишатись, так і пером не початим.
Не хочу залишатись нерозгаданим секретом старого пірата.
Який мріє мене розгадати та не може.
Я так хочу відчути удар меча,
У мій яскраво білий щит.
Хочу відчути крик бійців,
Що так і хочуть пролляти з мене кров.
Не хочу залишатись ілюзією військового васала.
Я хочу стати мрією чиєюсь.
Я хочу стати на місток пірацького коня.
І рушити туди де будить всі
… і вмить після мого слова буду я лиш сама.
Я відчути хочу силу хвиль.
Немає на світі такого місця
Memechka — 27/02/2012 - 15:24
Немає на світі такого місця
Де була б я вільною.
Немає такого місця
Де могла б я доторкнутися сонця.
Не існує планети вільної від обов’язків.
Не існує такого поля
Де вітер міг пройти крізь тіло і торкнутися серця.
Немає такої домівки
Де горіла б свіча до безкінечності .
Домівка в якій сміх не згасав би,
Де люди грілися б від кохання.
Не існує має такої країни
Де царила б правда.
Останні дні літа
artem2406 — 19/02/2012 - 03:07
Ніколи не забуду останні ті дні літа,
І ти у вечір той теплом моїм зігріта.
І руку твою я в своїй руці тримаю.
І шепочу на вушко, що лиш тебе кохаю.
Ти посміхаєшся мені і лиш відповідаєш,
Що ледве ми знайомі і ти мене не знаєш.
А я кажу не бійся, я серцем відчуваю,
Що лиш з тобою я у небеса злітаю.
З тобою світить сонце, без тебе чорні хмари.
Й навіки полонили мене ті твої чари.
На ці мої слова ти лише промовчала.
І раптом в одну мить мене поцілувала…
Той сплинув час як річка, й тебе поряд немає.
Не обійму тебе я , й більш не скажу: «Кохаю».
Безглуздя
JULIA KAMINKO — 16/02/2012 - 15:43
І день, неначе, зупинився
І ночі пропадають у вогні.
І подих у туманах розчинився,
Безглуздий спокій… світ брехні.
Метро, вокзали, електрички,
Таксі… Дорога в нікуди…
Лякає фраза – «Діло звички»,
Від неї більше не втекти.
Готелі, бари, ресторани,
В кафе – цигарки і «Лате»…
В душі – кровоточиві рани,
І серце вже не б’ється, бо пусте…
Ходжу серед живих, як привид,
Я раб, живу серед «своїх»,
Чекаючи від Світу – Дива
І забуваючи про гріх.
Бульвари, вулиці, провулки,
Багатоповерхівок крам…
Нам пропонує місто від нудьги пігулки,
В замін – розіб’є душу в хлам.
День, ніч, знову день.
Мільйон недоспіваних пісень.
Мільйон недоказаних слів.
Мільйон не побачених снів.
Мільйон не втілених мрій.
Мільйон поламаних надій.
Мільйон похованих ідей.
Мільйон загублених людей.
Мільйон сердець б’ється в унісон.
Мільйон життів пройшло немовби сон...
Пісня з т/ф "Ольга Сергіївна" Музика - М. Таривердієв
Курінний — 30/01/2012 - 12:20
Дай-но мені,
Дай ковтнути мені,
Дай своєї води, бачиш –
Я у вогні.
Знай, цей вогонь
Є найбільше з моїх горінь –
Сьогодні уостаннє стрінь.
Де вечори
Із тієї пори,
Як метелик сидів на долоні
твоїй.
Там кантами
Спів лунав, діамантами
Трави сяяли, мантрами
Ми пливли.
О, напій
Наостанок, хай твій
напій
Спраги всі,
Що погнали мене
з пустель,
Всіх пустель, хай здола.
Поверне хай
Всіх метеликів лет
і рій,
Диво мрій –
На долоні сидіть
Твоїй.
Згорю дотла.
Боже, дай хоч цього тепла
Сьогодні їй, сьогодні їй.
Дай-но мені,
Дай ковтнути мені,
Хотілося б...
Катерина Бойко — 16/01/2012 - 03:14
Твої молитви завжди щирі -
Ти просиш в Бога щастя для сім*ї,
Здоров*я, злагоди та миру,
Я ж хочу стать частиною її.
Хотілося б у тебе в серці бути,
Душі твоєї перейти поріг
І відчиняти в нашім домі двері,
Та завжди бути в молитвах твоїх.
Справжня сутність моя – поза очі
Прокрадається попід дахами,
Вперто рани мої кровоточать
Мармуровими злими гріхами.
Не людина, не вірний, а скептик,
П’яний продаж, приблудство й мара,
І немає в мені значить клепки,
Що життя своє так змарнував.
Осіяння єство не очистить
І не змиє набряклого бруду –
Ну то й що, все пройшло ненавмисне,
Ну то й що, що вже більше не буду?
Тихо в’ється мерзотна мармиза,
І доймає моє альтер его –
Певно, треба підкинути хмизу
Аби чернь не дісталась до неба.
Я не здужаю стежку покроїти,
Я не виберу іншу наругу,
Лиш би рани ці темні й незгоєні