Останній подарунок
Lana — 24/02/2010 - 22:06
Він купив їй перстень з авантюрином. На Миколая поклав під подушку. Настав ранок. Вона зраділа, одягнула перстень на вказівний палець правої руки. Камінь був цеглисто-гарячим із маленькими лукавими блискітками, такими ж ,як у її світло-бронзових очах.
Він знайшов під подушкою подарунок від неї для нього. Це була дорогезна туалетна вода для чоловіків "Вue" ("прощай"), від Тері Муглера. Який це був запах!
Ввечері вона не прийшла і не подзвонила. Він десяток разів чув у телефоні ненависну фразу:" Ваш абонент знаходиться поза межами досяжності".
Після ночі, як правило, наступає ранок. Це формально, якщо розуміти протяжність буття в контексті годинникової стрілки. Але часом морок ночі переходить у морок дня. І ми змушені жити серед такої непроглядної темряви, бо самотужки неспроможні засвітити полум’я у вакуумі...
...Неспіврозмірні з оточуючою дійсністю роздуми. Чому неспіврозмірні? Тому, що ВСІ подумки розуміють захаращеність і черствість навколишнього, і ВСІ дуже пошепки про це говорять…
Ми шукаємо стимулу щось змінити один в одному і чекаємо, чекаємо, чекаємо…Певно, кінця світу чекаємо.
Вона стоїть біля вікна
Валентина — 22/02/2010 - 12:19
Вона стоїть біля вікна
І дивиться крізь скло на осінь,
На жовтий чубчик у кленка,
На сиву хмару... Й долю просить
Вернути квітень, буйність трав,
Величчя й ніжність першоцвіту,
Ту мить, коли кохання взнав,
Коли любов, сльозою вмиту,
Беріг, як скарб, як щось живе.
І байдуже було до інших..
Тоді, як жертву, ніс себе,
Як жертву інтересів вищих.
Тоді здавалось, що життя
Кипить і піниться в бокалі,
В бокалі чистого буття,
Де є бажання жити далі…
Вона стоїть біля вікна
І молить долю, слізно молить,
А там, за склом, цвіте журба,
І сіра мряка землю солить.
НАРОДЖЕННЯ
glory — 21/02/2010 - 20:26
Падали зорі, билося скло, кричав ще не заснулий досі старий львівський п’яничка, кружляли сніжинки, крушилось життя якогось затхлого наркомана в ту жорстоко-болючу ніч, коли вродилась вона - , запалена сірничком в життя, дівчинка.
Я самотньо стою посеред широкого поля.
Я дивлюсь на океан однакових колосочків, що схиляються то вправо, то вліво за наказом вітру.
Я – дерево. Мені на роду написано стояти. Я не хочу падати.
Але якщо я хочу літати?
Автовідповідач (драматична мініатюра)
Лє — 14/02/2010 - 22:52
Заходить хлопець, підходить до телефонного столика, вмикає автовідповідач.
небо-простирадло
земля- перина
холод лютневий
невпинний і винний
у тому що раптом
сльоза- перлина
з ока її
зродилась і дивно
падала в душу
як на дно океану
в глибини прощання
а може розлуки
хтось просто тримав
її зимні руки.
Перший день мого життя
Anastasiya — 8/02/2010 - 20:59
Я народилася, коли мені було дев’ятнадцять. Це сталося в переддосвітню годину, було тихо, догорали останні зорі… Розплющивши очі, я вперше побачила світ, він був зовсім не схожий на той, яким я його уявляла до народження, він був сповнений почуттями – щирими, сильними, всепоглинаючими та всемогутніми почуттями, котрі надавали крила, п’янили, доводили до запаморочення в голові, змушували серце вистрибувати з грудей…