Вибір
karambolka — 18/12/2009 - 12:13
...Ти підеш в забуття?...
...Ти полетиш у далеке небо, де яскраве ядерне коло заходить за одинокі міські будинки?...
В тебе виростуть крила?... і ти,... полетиш високо над Дніпром, мов Ікар над Егейським морем?...
Ти забудеш мову, спів?
Ти забудеш, що таке день, вечір, ніч?...
А радість?...
А ти забудеш наші довгі розмови під загадковим зоряним небом?...
Гм... Забудеш... Мовчиш... А чому мовчиш?... А, ... ти забудеш і мене?!
Так. Звичайно, забудеш...
Ні!, Або... ти просто не будеш про мене згадувати... Сумно.
Жертви моди
karambolka — 18/12/2009 - 12:09
Ти йдеш подіумом. Навколо тебе дерева-моделі у різнобарвних, низькоякісних, китайських сукнях, які зшиті на розмір бальше і при малесенькому подиху вітру починають рватись як від шторму...!
Ти ступаєш по клаптикам тканини, які кутюр’є Осінь пронесла і розкидала подіумом, а сама – зникла!...Ніхто її не бачить.
Липа
Маша Абизова — 13/12/2009 - 15:55
Липа.
Так гаряче пахне липою. Мої ключиці витинаються. Липові опіки спалахують. Я не тямлю як, … як нудотний, солодкий, суцільно медвяний запах зчиняється в моєму тілі, розчиняється ззовні, я пахну тілом, пилом, липою. Вагітність липою робить мене невагомою. Я вигинаю спину аж витинаються ключиці, ненароком стаю горбанем, тіло у формі мушлі. Прюнелевая напруженая шкіра спяніла, спітніла, зволожена, аж липка.
І (дорослі ігри)
ЛАЙБЛ — 13/12/2009 - 15:21
Вона лежала на ліжкові. Деякі сказали б: «немов колода». А я скажу – міцно втиснута у саму глиб матрацу, натягши аж до носу ковдру. Мовчала. Чекала. Чомусь вона очікувала цієї миті щовечора якось боязко, знаючи наперед, як усе відбудеться: його велике тіло, кілька рвучких рухів, нестерпний біль унизу живота, а далі рип пружин і його хропіння. Таке лунке, що аж віконниці трусяться. А потім сльози, німі та солоні, обпікаючі обличчя, шматуючі душу. Безсонна ніч. Ранній ранок. Мовчазний сніданок. Робота, нудна і ненависна. А далі все заново прокрутиться за вже давно вивченою схемою.
Що везуть у маршрутках в передноворічний вечір? Я знаю. Бо я їхала у цьому, вщент переповненому, незамінимому транспортному засобі. Везуть торти, маленькі ялинки, іграшки і дощик, крила ангела і костюми снігурок і зайчиків, а ще ковбасу, що пахне часником і апельсини, що пахнуть новим роком. Раз-у-раз дзвонять мобілки і говорять притуляючи іх до вуха з великою трудністю, через тисняву, майже те саме: "Скоро буду, де ти? " " Купив", "Давай".
Любила...Любила люто, любила шалено, любила...Як тільки вона не любила! Любила і ненавиділа, любила і страждала, любила і ... вмирала. Вона віддавала все: свої сумні темні очі, які віддзеркалювали те, що коїлося в самісінькій душі, свої усмішки – лагідні, мов промінчики весняного сонця, своє тепло(його вистачило, щоб зігріти цілу планету, а може, й галактику), своє серце – дивно, як таке велике серце вмістилося в її маленьких грудях... Вона віддавала все за безцінь, чомусь не шкодуючи про це. Вона дарувала своє серце, дарувала свою душу, та їй здавалося цього мало...
Ми, як вода й вогонь,
Валентина — 8/12/2009 - 14:47
Ми, як вода й вогонь,
І разом, і окремо,
Але тепло долонь
Нас з'єднує щоденно.
Дарма, що не летить
Безкрилий за крилатим:
Він зачекає мить,
Щоб разом запалати.
Більше ніколи
Обурена — 6/12/2009 - 23:26
Знову...дурна сварка. Грандіозна сварка. З киданням в обличчя один одного болючих образ та звинувачень. Усього, що накопилося. А виявилося, що накопилося чимало...
Гарчали, плювалися, кипіли... Розбіглися.
Ось вона лежить на дивані, тупо натискає на кнопку дистанційного управління.
На екрані змінюються яскраві зображення...
“Набридло...”, - думає собі. В той самий час все її тіло тремтить. У горлі, наче кавун застряг.
Дівчинка із хворою душею
Erla — 28/11/2009 - 15:31
Була тиша, вона сиділа на своєму підвіконні, закутана в ковдру.. Руки обпікала чашка гіркого чорного чаю.. Йшов дощ, спостерігала за ним, наче дивилася фільм.. В кожній краплинці, немов у кадрі бачила щось..
Мовчала.. Так часто вона мовчала.. і слухала тишу..
Полин.
Задушливі спроби життя.
Вона сиділа на своєму підвіконні, закутана в ковдру..