Автовідповідач (драматична мініатюра)
Лє — 14/02/2010 - 22:52
Конкурс: Конкурс україномовних творів «Речі»
Заходить хлопець, підходить до телефонного столика, вмикає автовідповідач.
− (голос автомата) У вас одне повідомлення. (сигнал, потім приємний бадьорий жіночий голос, хлопець сідає і слухає, понуривши голову) Е, куди ти зник? Привіт, це я. Ти ж знаєш, я сьогодні їду! Я така щаслива!.. В загалі, я сподівалась, що ти принаймні попрощаєшся, або проводиш мене. Це ж ніби моя весільна відпустка. Хоча, звісно, весілля ще не було. Але це для мене важливо, ти ж знаєш… А тебе навіть вдома нема. Уяви, я вже сьогодні ввечері буду в Парижі!!! Пам’ятаєш, я завжди про це мріяла, навіть не віриться. Напевно, тільки заради цього варто одружуватися з Максом і терпіти його занудство! Ну, звичайно, я жартую, (пошепки) добре, що він не чув. Звісно, я його люблю! Макс, ти чуєш? Він десь тут. Збирає мої речі. Я, як завжди, все в останній момент. Ну нічого не можу з собою зробити! Ми, здається, запізнюємось, хоча це він так вважає. Навіщо їхати до аеропорту за 3 години? Хоча вже менше залишилося, здається, ми і правда запізнюємось. Ще й мама тут, хвилюється більше за мене. Вона нас проводжає. Тут в загалі дурдом. До речі, вона передає тобі привіт. Але Париж! Париж! Це так класно! Мені хотілося просто поділитися з тобою враженнями, ти завжди за мене радів, як ніхто. Ти – мій найкращий, найкращий друг! Ти про це знаєш, я просто хотіла ще раз тобі це сказати, ніби нагадати, можливо, ти забув? (сміється) Я буду дуже сумувати. Прикро, що ми не побачимося до мого від’їзду. Ні, нічого я не ображаюсь. Якщо не зміг, напевно якісь справи. Знову та робота? Звільняйся звідти! Твій шеф, той монстряка, геть нічого не розуміє. Мав би відпустити тебе з роботи принаймні на сьогодні. В загалі, було б чудово, якби ти поїхав з нами! (сміється) Так, Макс був би не зовсім задоволений! Вибач, я таке несу! - напевно сама дуже хвилююся. Мені здається, що я навіть не витримаю перельоту, адже я жодного разу не літала. (пауза) Я сумуватиму за тобою. Чесно. А пам’ятаєш, як ми з тобою познайомилися? Звичайно, ми з тобою завжди це згадуємо, коли раптом нападе ностальгія. На мене, здається, вже напала. Ми з тобою десь тиждень ходили до одного класу і не запам’ятали один одного. А потім, коли я поверталася додому одного разу, помітила, що ти йдеш за мною. Куди я – туди й ти. Я подумала: «Чого то він за мною стежить?», уповільнила крок, почекала, коли ти мене наздоженеш, а потім розвернулася і вдарила тебе портфелем по голові! (сміється) Ти тоді нічого не зрозумів. Лише потім я дізналася, що ти мешкаєш в сусідньому під’їзді, тому ходив однією дорогою зі мною… Потім, ми стали ходити разом. Знаєш, я ніби вже плачу. Головне, щоб ніхто не побачив, адже я маю тільки сміятися сьогодні. Такі вже правила. Ой, вибач, здається, нам вже час. А я ще стільки хотіла сказати! Ніколи не вистачає часу. Все, іду! Там вже таксі півгодини чекає. Через два тижні, будь ласка, нічого не плануй! Побачимося! Усе, цілую… Париж, уяви собі! Париж!..
Хлопець витягує велику валізу, намагається запхнути туди всі речі і так і сидить над нею зо хвилину. Потім підходить до телефонного апарата, знімає трубку, набирає номер. Чує той же жіночий голос: «Привіт! Мене зараз нема. Знаєте, де я? В Парижі! Це так класно, це так класно!.. До речі, якщо ви щось хотіли, можете залишити ваше повідомлення після, ну ви і самі знаєте, не мені вас вчити…», сигнал.
− Привіт, Алісо. Це я. Знаю, ти вже поїхала. Я чув твоє повідомлення. Я дійсно був такий заклопотаний і не міг… Я маю тобі дещо сказати. На жаль, ми не зможемо зустрітися, коли ти повернешся. Річ у тому, що скоро маю поїхати я. Пам’ятаєш, мені вже пропонували одне місце в Канаді, вигідна пропозиція. Я тоді відмовився, бо не хотілося їхати так далеко. Але зараз вони нагадали про це. Це престижна компанія, гарні гроші та й можливості для реалізації моїх проектів. Тут я ніде не знайду нічого подібного. Тобто я подумав і вирішив… коротше, в мене в руках вже квиток на літак. Сьогодні я їду. Так сталося, що коли ти почуєш це повідомлення, мене вже тут не буде. Я вже підписав контракт, поки що на рік, а якщо мене все буде влаштовувати, я там і залишуся. Якщо ні – я повернуся. Але це буде так не скоро, якщо буде, ти вже будеш одружена з Максом, можливо, у вас навіть будуть діти… Звичайно, я буду намагатися приїжджати, але ж ти розумієш, це так далеко. Можливо, ми ніколи більше… Вибач, вибач, що маю так прощатися, так, лише за допомогою автовідповідача. Але я не те хотів сказати. Мені насправді боляче, але я не міг вчинити інакше. Я зараз все скажу, і ти зрозумієш. Ну, звісно, я пам’ятаю, як ми з тобою познайомилися. Йшов, йшов, нікого не чіпав, а тут раз – і по голові! (сумно посміхається) Той струс я надовго запам’ятав! А потім все дитинство – разом. Я все пам’ятаю. І як ми перехожих з вікна водою поливали, а один з них навіть прийшов розбиратися, тільки переплутав двері і накричав на твою сусідку. І як ти мене захищала, коли мене хтось в класі ображав, коли ми підросли, було вже навпаки. А ще пам’ятаю, як ти казала, що і в інститут підеш вчитися зі мною, ми цілий день гадали, щоб таке обрати, щоб обом підходило та так і посварилися, вперше, і навіть цілий день не розмовляли. І коли тебе вперше запросили на побачення, а ти хвилювалася і хотіла, щоб я пішов із тобою, пам’ятаєш? (посмішка). І ще багато чого було. Усі мої згадки про дитинство пов’язані із тобою. Ми з тобою в загалі ніколи не розлучалися надовго. Але тепер я їду. Це колись мало статися – ти незабаром одружуєшся, а я… Я їду, Алісо! Все. Чорт! Не думав, що це буде так важко! Я маю тобі дещо сказати. Я це вже говорив. Я мав би зробити це не так і не зараз, але… але не зробив. (до себе)Навіщо в загалі тобі це знати? Ні, я вже вирішив. Я знаю, коли ти це почуєш, я буду вже дуже далеко. Пам’ятаєш це: «Поїхати – значить трохи померти»? Я вже трохи помру для тебе тоді. Я мав би сказати раніше. Але, але я просто боявся, через це я роблю це так… та що вже там!.. я люблю тебе! Увесь цей час любив, з нашої першої зустрічі з цим портфелем, увесь цей час, завжди… ось і все. Так просто і так складно. Сказав. А тепер прощавай. Не буду вже обманювати не себе, не тебе. Я більше не повернусь. Прощавай. (Кладе трубку, сідає збоку сцени)
Звук літака, що злітає. На сцені з’являються люди, що ходять туди сюди, поспішають, товчуться, біжать кудись. Чутно:
«Увага, завершується реєстрація на рейс 311 до Парижу. Повторюю, завершується реєстрація на рейс 311…»
Люди розступаються, посередині залишається лише одна дівчина. Вона стоїть розгублена, в руці квиток, вона зминає його і вибігає геть.
Хлопець бере валізу йде до дверей, але там зупиняється, пропускаючи повз себе ту ж дівчину, яка виривається до центру. Після недовгих вагань обнімаються. Він допомагає їй зняти пальто.
Він. Що ти тут робиш? Я думав… ти вже поїхала? Що сталося?
Вона. А ти не чув мого повідомлення? Я щойно тобі дзвонила, вже після аеропорту, а потім так і побігла сюди.
Він. Ні, не чув. А ти моє?
Вона. Так.
Він. Отже ти все знаєш.
Вона. Ти їдеш…
Він. Їду. Тож ти все чула?
Вона. Про Канаду? Чула. Що з тобою таке?
Він. Про Канаду і все?
Вона. А мала щось іще? Можливо… А, просто на моєму автовідповідачі закінчилася плівка і … Ти щось іще хотів сказати?
Він. Ммм… Ні…
Вона. Ні?
Він. Ні, нічого.
Вона. Зовсім нічого?
Він. То так – дурниці. Не зважай.
Вона. Та що ж тобою?!
Він. Так чому ти не в літаку?
Вона. А… ти все ж таки не чув? То й не треба. Здається я там також дурниць наговорила. Там, уявляєш? Ми все-таки запізнилися. А наступний рейс ще тільки через два дні. (бачить, що він схопив валізу) Тобі вже час? Як це так. Чому ти їдеш?
Він (качає головою). Вибач… ні, не проводжай мене.
Вона. Чому?
Він мовчить.
Вона. (до себе)Ні, не так я собі це уявляла. (до нього)Можна, я хоча б трохи побуду тут?
Киває в знак згоди, уходить. Вона сідає, починає плакати. Потім підходить до телефону, вмикає автовідповідач, а поки сідає і плаче.
− У вас одне повідомлення. (сигнал, потім її власний голос). Не вірю, ти їдеш? Чому? Які дивні слова – вигідна пропозиція, гарні гроші. Ніколи не чула такого від тебе. Чому, чому так раптово? Ну як? А я не полетіла. Там так сталося, ми запізнилися. (пауза) Ні, насправді, це все я. Я втекла прямо з аеропорту. Сказала Максу: «Вибач, я не можу» і побігла. Я дуже погано з ним вчинила. Він навіть не намагався мене зупинити. Мені так соромно перед ним, я напевно дуже слабохарактерна, так? Чи як це назвати. Я така погана. Але я не змогла. Нічого не подієш. Я раптом зрозуміла… не знаю, що. Я тільки дуже непокоїлася, що ми з тобою не попрощалися. Я бігла та хотіла побачити тебе. Хотіла почути, що ти скажеш на цю мою витівку. Чи справді я така погана? Але ж тепер… я не знаю, як тепер. Я не знаю, навіть, що й думати. Я не зможу без тебе. Чому ти так раптово вирішив їхати та навіщо залишив таке дивне повідомлення? Ти все повторював, що маєш щось сказати, але там закінчилася плівка, і так і не знаю, що це. Казав же мені Макс, треба видаляти повідомлення. О, до чого він тут?! Можливо, ти вже поїхав, тоді… невже ми справді ніколи більше… Це неправильно! Так не може бути! О, боже я так завинила перед всіма, перед Максом… та я ж нічого не можу з цим поробити, коли я зрозуміла, що я кохаю тебе!.. Якщо б не все це, я б ніколи не зрозуміла… але яка тепер різниця? Ти напевно вже поїхав і ніколи цього не почуєш.
Вона піднімається, підходить до телефону, натискає кнопку. Голос автомата:
− Повідомлення видалено. У вас більше немає повідомлень.