Забуваючи усі образи, ми, озброївшись лише своєю любов’ю, крокуємо по тернистій стежині у бік незвіданого та таємничого. Ми терпимо все: образи, сором, розбиваємо на скрижалях та на гробах свою гордість. Інколи нам хочеться покинути все і повернутися до колишнього життя. І ми так робимо. Та з часом усвідомлюємо, що наше життя не те без коханої людини, що воно не таке насичене та не цікаве, як було колись, тоді, коли ви були разом. Але тоді вже може бути пізно. Надто пізно для усього: і для пробачення, і для прощення, і для… Та для усього. І ми залишаємось одні.

Ти мій… Ти мій лише на декілька хвилин, коли я зайду до тебе. Ти мій лише на цих пару хвилин. А я грію тебе своїм бездонним поглядом, огортаю у своїх неозорих думках, тримаю у своїх палких бажаннях… Мені так хочеться, щоб ти був зі мною. Хоча б другом. Тільки другом… Я стою, а в очах моїх все давно написано. Проте я боюся сказати це тобі. Боюся. Ти знаєш, я інколи всього боюся. А ж смішно. Та найбільше я страшуся від того, що ти одного разу не вийдеш на свою роботу і я тебе більше не побачу. Адже лише там я можу перекинутися із тобою декількома словами.

Із глибин моєї середини…

Кажуть люди, що час гоїть рани. Від наче антисептик знижує та вгамовує біль. Але ж скільки часу вже минуло? А мені ще більше болить. Моє ранене серце ще більше щемить у грудях. Воно мені щось говорить, та я його не чую, бо крик душі перекриває усі звуки мого єства.

Ви знаєте, пані Оксано, я вчора бачила одного хлопчика. Гарне дуже, миле, неймовірно миле хлопченя. Хоча йому й виповнилося 19 – а всеодно дитя…
Я його дуже люблю. Не усміхайтеся скептично, хлопця свого я теж люблю, але по-іншому. А зовсім інша любов до мого Андрійка… Та якого мого? Він ніколи не був моїм. То ми тільки так жартували «моя коханка», «мій коханець». Так і залишився з тих часів той займенник «мій».

Для Аїда моєї душі…

В душі моїй не розпач, не образа, не плач… Я вже нічого не відчуваю. Нічого… Для кого було це вигідно? Для кого? Не знаю, що тоді керувало мною. Що? Для чого? В душі нічого не залишилось. Нічого… Мені хочеться кричати. Хоча ні, і цього не хочеться. Нічого вже не хочу. Нічого… Мені трішки дивно від цього.

Богиня?.. Ні!... Вона - Богиня серед ангелів... така добра... ніжна, розумна, чарівна, сяюча зірка серед темного неба... А голос?.. цілий ангельський хор не зрівняється з нею... знаю, що коли мені сумно, він мені допоможить... хоча й вона сама про це не здогадується... Деколи вона питає мене: "Чому ти так нервуєшся? Заспокійся..." Діло в тім, що коли вона в мене щось питає, мені не хочеться відповідати... щоб не забруднити пісню її глосу... всі слова які вона вимовляє - святі... без єдиного фальшу пісня, заколисує мене... мені тоді так добре...

«А ти знаєш, я колись хотіла лише розмовляти з тобою. Тільки розмовляти. Я не хотіла бути твоєю дівчиною чи ще кимось. Я хотіла лише одного – бачити твою посмішку. А пам’ятаєш, як колись я начебто зовсім випадково опинялася на твоїй дорозі? Ти можливо не помічав, що ти мені подобався. Ти можливо, цілком можливо, вважав мене своєю подругою. Другом… Не знаю чи ти пам’ятаєш, та колись була така пісня у «Океану Ельзи» «Друг». Я тобі повідаю, що це про мене. Так, я могла тобі раніше про це все сказати, та боялася, що ти мене відкинеш і що мені від цього стане ще гірше.

Екзекутору душі моєї присвячується…

Я не плачу, не тужу, не сміюся. Я сьогодні надто серйозна.
Я не плачу, не тужу, не сміюся… Я нічого не роблю. Починаю твір та одразу ж викидаю його зачин у сміттєве відро.
Я не плачу, не тужу не сміюся… Мені нічого не до вподоби. Я би може плакала, тужила, сміялася. Та не хочу! Не хочу!

Заплющити очі. Відчути – що нічого нема. Немає тебе. І ніхто про тебе не знає, і тому тебе нема. Тебе нема – і це нормально. Але ти це відчуваєш. І можеш навіть контролювати.
Якщо заплющити очі – то ти є. Якщо випити снодійне – то ти є. Якщо тебе нема – це набагато приємніше. Бо ти можеш кожною клітинкою вдихати пустку, бо ж і клітинки нема!

Хочу втекти, але не відпускає… і навіщо жити в смутках і в печалях? Хіба для Бога? Хіба таке життя прославляється різними письменниками, філософами, поетами? Значить життя – це мука задля когось? Чи тільки у мене воно таке спаскуджене… та… яка причина цього? Невже через бажання любити, я маю страждати? Адже любов – це те, що дав нам Ісус… Тепер розумію… моя любов правильна… Ісус любив, хоча страждав болісними муками… Багато людей зрозуміли його любов… А… чи зрозуміє вона?..