Моїй найріднішій в світі людині присвячую....

Меланхолія…….
Тихий дим огортає свідомість…Хвилями спогадів заповнюючи її по самі вінця.. думки танцюють свої танці в голові.. Виконуючи все нові і нові, невідомі нікому рухи.. Складаючи причудливі панно на стінах твоєї душі…Все помалу зникає, залишаючи лиш літери на чистому аркуші перед тобою…………….

Інколи, а ж самій страшно від самотності. Наче навколо безліч людей, та нікого поряд. Хоч ти маєш батьків чи друзів, та ти все-одно сама. Ти приходиш після трудового дня додому і тобі хочеться ласки і тепла від коханої людини. Та її немає поряд… Тоді ти заварюєш міцну каву, стаєш біля кухонного вікна, навіть не переодягаючись, і довго-довго дивишся на зливу за ним. Тобі здається, що ти бачиш, за запотілим від твого подиху шкельці, когось дуже знайомого та рідного. Та тобі лише здалося. Поряд нема нікого… Тільки твій кіт, подарунок подруги на День народження, ластиться біля твоїх ніг.

Чому ти сьогодні не прийшов? Ти що соромишся мене? А може ти просто граєшся зі мною. Назначаєш зустріч, а сам не приходиш. Що тобі варте притягти ноги до призначеного місця? Ти би лише прошепотів моє ім’я і я б одразу примчала до тебе, наче на крилах любові. Невже ти мені не віриш? Що мені зробити для того, щоб ти нарешті повірив? Може прокричати на весь світ те, що ти, саме ти, моє сонце, яке світить і в день, і в ночі? Ти не віриш? А я можу. Пам’ятаєш, колись я тобі натякнула на те, що ти – моя Галактика, мій Всесвіт.

Не знаю, що тоді сталося. Може зорі спалахнули посеред Галактики, а може Вона просто захотіла з нами погратися. Просто погратися… Так, це мабуть був лише один Її задум, лише одна Її ціль. Лише одна… Вона кидала нами, наче якимись сліпими цуценятами, наче ми були Її рабами. А ми ж приносили для Неї безліч дарунків. Ми віддавали все, що було при нас. Ми не пили, не їли лише, щоб задовольнити Її бажання, Її прихіть. Їй було все одно, що ми помираємо від спраги, що ми ловимо краплини дощу, щоб напитися, щоб не померти. Їй було байдуже до того, що ми маємо сім’ї, що маємо турботи.

Повторно капітуляція перед власним розумінням доконечної необхідності існування в світі гімна вирубила мене. Поставила на зарядку чи тупо заземлила мого нарваного клоуна і зробила з нього лише провідник свавільного, дикого до біснуватості струму, що народжувався в мені через небажання розуміти неоднозначність і сірість фактури життя.

Мати Тереза сказала : «Я не проти війни,я –за мир!».

Проте,щоб на землі був мир,-народ повинен жити в мирі,щоб між народами був мир,-міста не мають йти війною один на одного,щоб у містах був мир,-сусіди мають знаходи спільну мову,щоб сусіди були в мирі,-в сімї має бути злагода,щоб в сімї був мир,-кожен повинен знайти його в своєму серці...
ЛЮДИ ЖИВІТЬ У МИРІ!!!!!!!!

Тут не буде позитивних героїв. Негативних теж. Героїв узагалі не буде

Яна.
Сон. Казка і кохання. Пробудження. Смерть.

Орист.

Побачення. Я йду на побачення . На побачення з вибором.
Я не знаю чи я готовий. Дуже вражає те що я знаю, точніше кількість моїх знань. Надзвичайно мізерна кількість. Я говорю конкретно. Конкретно про те що я мало знаю, або ж розумію в собі. А про неї і мова не йде.

Так дивно… я гріла руки об його відбитки на білій чашці, вона виблискувала у світлі лампи… Кава на самому дні вже охолола, тож очікувати тепла від неї було марно.

За вікном все стікали краплі осіннього дощу, ніби водили долонями по прозорому склу. Руки ночі. А очі її – вечірні ліхтарі, що безперервно вдивляються у мерехтливе світло кімнати.
Ніч цікавилася нами. Може, лише ним – я не знаю. Для мене ж не існувало нічого окрім того, що «тут» і «всередині».
Зовнішнього світу немає. Хоч на кілька годин.

Якщо спуститися два квартали вниз від затишної львівської кав’ярні, між старого верб'я можна побачити невелику голуб’ятню. Моя пам’ять і зараз підкидає її занедбаний вигляд: надламані стіни, тьмяний колір драбини, олив'яні ствірки вікон... Біля голуб’ятні – в’яла пожовкла трава, смарагдовий бур’ян, що сягає колін; роз’юшені сходи з заржавілими цвяхами... Особливо мені подобалось бути там у період надвечір’я – коли ти ніби п’єш аромат заходу морквяного сонця, що золотаво пронизує голуб’ятню крізь усі щілини мінливим світлом. Вітер доносить далеке ехо – ніби щось дзвякає при дорозі.