Життя завжди прожити можна краще...
Ihor Zubrytskyi — 7/04/2008 - 23:04
Душа світів, сповита пеленою страху,
за свою долю темную й лиху.
Дитя розплакалося від чування краху,
І промовля молитву жалісливую, сумну.
Малесенька істота з безліччю дротів,
стирчать із голови, хребта, усіх кісток,
Зібралося водночас сотні бачених життів,
Їх було так багато мов в лісах гілок.
Палає сонце, а чого палає?
Невловиме...
Tamara — 28/03/2008 - 21:33
Ти за мною, як соняшник, повертаєшся,
прикриваєшся, сумніваєшся,
а в очах твоїх скільки всього,
що не вичерпнуть, не обійти.
Ти в крові вже
сонатою
розливаєшся,
і чуткий,
як ртуть,
все лякаєшся,
щоб, бува, капіляра мого
необачно
не зранити...
Copyright ©Тамара Ганенко
Книжки - це мініатюрні мавзолеї
Ihor Zubrytskyi — 25/03/2008 - 22:33
Немає слів, вони згубились,
у світі комунікаційних ям.
У мозок привиди вселились,
з'явилось безліч світлих плям.
Викликають книги мертвих,
ті прагнуть жити з нами,
і поли тунік своїх затертих,
підносять глухими словами.
Упасти й піднятись, а потім поглянуть,
на тіло що й далі лежить на землі,
можливо, колись знову настануть
часи, коли дух спочине в мені.
Це все проблеми фізіології
Ihor Zubrytskyi — 24/03/2008 - 22:11
Я маю вивернуту назад голову,
бачу речі в перспективі старіння,
бачу себе із лицем блідим,
у тому стані в якому не треба
уже жодних утіх.
Бачу країну загублену в стаді,
яке розтоптало всі квіти землі,
всі паростки літа,
і музику світла,
розбило у прагненні до забуття.
Бачу майбтнє, минуле, не сьогодення,
Схід сонця
Ihor Zubrytskyi — 22/03/2008 - 17:41
Яскраво-чорний сонця схід,
Криваві ріки з моїх долонь,
Запалає вогнем проклятий світ,
Що рветься болем зі скронь.
Покоління на зміну іде страху,
Ноги нестримно грузнуть в багні,
черепицю давно вже зірвало з даху,
це добре відомо тобі і мені.
Сонця захід багряно безбарвний,
усе втрачає свій колір вночі,
Фатальна обіцянка
Ihor Zubrytskyi — 1/02/2008 - 18:51
„Приходьте завтра на Угорську, 19 о пів на шосту. Принесіть дві білі троянди. Одну свічку”.
Владислав тримав це повідомлення і намагався зрозуміти як же воно опинилося в нього в руці.
Він з натовпом переходив дорогу і раптом у один з нейтральних моментів, коли сонце світило так же яскраво, а вітерець повівав так же легко він відчув, що в руці щось є.
Звичайно, перш за все роззирнувся навколо у пошуках красивої романтичної особи, яка вирішила зіграти з ним цей жарт. Але нікого підходящого не було.
Кохання, як мертва дитина...
Пробито голками їй руки.
Вона все цім людям простила.
Але не заба розлуки...
Із витвором свої уяви
Кохання мене обвінчало.
Я ж тихо налила їй кави -
Це наше найперше начало.
Так просто мене зрозуміли.
Що важко було розпізнати,
Чого в мене руки не білі,
І чом я попала за грати!?
Дивовижно божевільна зима
Ihor Zubrytskyi — 19/01/2008 - 13:50
Сірий світ розмалюєш фарбами,
і підпалиш обрій барвами,
розлетишся землями,
і закрутиш темними
Хуртовинами. Заморозиш крилами,
Й мурашками спинами,
пробіжишся холодом.
і наситиш голодом.
Ти зима морозяна,
і ночами зоряна,
розвеселиш барвами,
під снігами гарними.
ліхтар (старе, дитяче)
Selfkill_Malvinko — 2/12/2007 - 22:20
чому? чому це трапилося саме зі мною?і знову я в цьому місті. тільки тепер тут темно. зайшла у двір, на лаві під під*їздом сиділи малі, я запитала код і лише таким чином ввійшла до під*їзду. ліфт не працював (о, як несподівано..), довелося підійматися на 8й поверх пішки.. знайомі двері на 6ому та 3ому поверхах.де ви, люди?
Містика
Stosio Zibert — 20/11/2007 - 21:04
Чому жовтіє листя?
Чому жовтіють листики?
Невже немає хисту?
Це ж Містика!
Мої слова фарбують
Дерева в жовтий колір.
На них давно полюють,
Здіймають руки вгору
Невидимі мисливці.
Кашкети у руках,
Гуляють по бруківці
З цигарками в зубах.
Не помічають осінь,
Кохають лиш себе.
Знущаються над босим,
Ніщо їх не гребе.