Фатальна обіцянка
Ihor Zubrytskyi — 1/02/2008 - 18:51
Збірка: Оповідання
„Приходьте завтра на Угорську, 19 о пів на шосту. Принесіть дві білі троянди. Одну свічку”.
Владислав тримав це повідомлення і намагався зрозуміти як же воно опинилося в нього в руці.
Він з натовпом переходив дорогу і раптом у один з нейтральних моментів, коли сонце світило так же яскраво, а вітерець повівав так же легко він відчув, що в руці щось є.
Звичайно, перш за все роззирнувся навколо у пошуках красивої романтичної особи, яка вирішила зіграти з ним цей жарт. Але нікого підходящого не було.
„А може вона зовсім і не красив чи романтична, може це взагалі якийсь веселун чи ще краще кілька бешкетників, які захотіли розіграти мене”
Та озиратися вже було пізно, довелося лише вирішувати йти чи не йти.
Людина живе спокійно і розмірено, вважаючи що так повинно бути завжди. Але одного прекрасного ранку, вечора чи дня постає перед вибором, до того ж неодноразово, але кожен раз по-новому. Тоді весь влаштований світ руйнується і з’являється тривога за втраченою ілюзією. Це час дій. Тільки от треба вирішити один невеличкий нюанс – як діяти.
От Владислав сидів на роботі і думав: „що ж його робити?”
День за робочою рутиною і філософськими думками пролетів непомітно і безповоротно, а ніч узагалі відійшла, як і не було.
На наступний день все виглядало якось апатично ніяко, але десь в глибині душі ховалася тривога через невирішене питання.
Робота завершилася, всі документи здано. Владислав затримався біля прохідної і задумливо підкидав ручку.
„А, будь що буде. Побажай мені удачі, Миколо”, – звернувся він до охоронця. „Успіху тобі”, – сказав той, не відриваючи погляд від газети.
Перед тим, як сісти на маршрутку зайшов на Галицький ринок, купити троянди, там знайшов і свічку. Далі на Князя Романа сів на 73 і двадцять п’ять по п’ятій був біля призначеного будинку.
Хвилина втікала за хвилиною. Спершу настала 17:35, далі 17:40, потім 17:45, а далі узагалі 18:00.
„Таки хтось розіграв. А зараз сидить за якимось з вікон Полярону чи будови і тихо сміється. Щоб йому грець”.
Роздратований зібрався йти. Але перед тим як викинути свої подарунки побачив занедбаний хрест – згадка про аварію.
„Хоч одне добре діло сьогодні зроблю”, – він поклав біля хреста квіти, а перед ним виколупав у ніші те, що колись було свічкою, можливо, і поставивши туди свою запалив її.
„Ну ось, так краще… а тепер додому, дивитися кіно, читати книжку чи ще щось робити… головне чим далі звідси”.
Він спускався по Стуса до автозаправки, а звідти додому було пару кроків. Ранньо весняна хляпа чавкала під ногами, теплий вітер добивав залишки снігу на землі і легко гладив голову.
„Таааа, все ж добре прогулятися весною. Хоч ноги і вологі, але зате приємності багато. Давненько я вже ніде не гуляв. Все робота – дім, дім – робота. А між ними маршрутка. Нудьга”.
***
До пізна дивився фільми і врешті у голові всі герої й героїні перемішалися і влаштували надзвичайно розпусний шабаш. Вирішив підсолодити ілюзорну гулянку вином і не роздягаючись повалився спати.
Не розтуляючи очей відчув поруч себе чиюсь присутність. „Буває”, – заспокоював себе він. – „Особливо коли до пізна дивитися фільми, а потім розбавляти нудьгу вином”.
Спробував повернутися на інший бік і забутися. Але не вийшло. Довелося відкрити одне око.
– О Боже! – скрикнув він і звалився з ліжка.
Поруч нього сиділа красива довговолоса дівчина з чорними очима, блідим обличчям і диявольським усміхом.
– Хто ти така?
– Марічка.
– Хто?!
– Марічка.
– А якого ти… Що ти тут робиш?
– Сиджу. Тобі не надоїло задавати дурні запитання, милий?
– Який я тобі милий, як ти потрапила до мене…
– Присядь. Не хвилюйся, – вона доторкнулася до Владислав і раптом все з голови вивітрилося, залишився лиш вічний спокій.
– Так краще?
– Ще б пак, – напівсонно промимрив Владислав.
– Я вже було думала що ти забув про мене. Прикро би було. Правда? Але ти таки наважився… люблю троянди… красиві, хоч і без запаху. Як і я. Ти мене любиш?
Можливо, у голові Владислава промайнуло щось невизначено радикальне, але все заглушила апатія і покірність, тож єдине що він зміг видавити з себе було:
– Люблю.
– Ой як же файно на серці. Доторкнися, відчуй його стукіт, – вона приклала його руку до своїх грудей, але на диво Владислава він ніякого руху там не відчув. Тотальний спокій. Аж лячно стало.
Раптом повернулися всі дотеперішні тривоги.
– Хто ти? Що ти…
– Опа… мені пора вже, бувай, милий, завтра зустрінемося.
Вона послала йому повітряний поцілунок і зникла в коридорі. Він побіг туди, але Марічка зникла. Двері як були замкненими такими і залишилися.
Владислав прихилився до стінки і повільно сповз на підлогу. Якби його в такому вигляді побачила міліція то точно забрали б у відділок.
Він поринув у якесь марево, де за ним ганялися любовні листи і безтілесні губи, намагався втекти, сховатися, але це не вдавалося, вони все одно наздоганяли. В холодному поту прокинувся на підлозі.
„Ото приверзлося”, – подумав Владислав. Одягнувся, вийшов на балкон і закурив. Після третьої цигарки він уже був ладен повірити, що всі нічні напасті – то лише сновидіння, але всі домисли розбила троянда, яка стояла у вазі на шафі.
– Ого, – тільки й зміг сказати він і повалився у фотель.
Того дня не з’явився на роботу, сказав: хворий. Він і справді якось дивно себе почував, з тривогою і нетерпінням чекав ночі.
Під вечір тяжко, мов від гарячки, заснув, а пробудив його холодний дотик.
– Привіт, сонечко.
– Привіт, люба.
– Ти щось вдень не був надто активним, щось не так?
– Та ні, все добре.
– Давай я тобі чайочку з малинкою запарю, а то простудишся, бідолашний.
Владислав безвольно повис на фотелі , а Марічка пішла поратися на кухню.
„Хто вона така”, – гарячково мізкував Владислав: „Вона точно не людина… люди не розчиняються в коридорах…”
– А ось і я! – чаруюче проспівала Марічка. – Пий, дорогенький.
Він пив і всі спогади, думки, почуття розчинилися в напої.
– Ти мене пам’ятаєш?
– Ні… – прошепотів Владислав.
– Аяяй, обіцяв же пам’ятати.
– Коли?
– Давно.
– Я забуваю все що довше десяти років, – автоматично вимовив хлопець.
– Тоді як ти збирався кохати мене до смерті і довше?
– До смерті і довше… – в мозку відбулося щось на кшталт збурення, але нічого окрім розрізненого сміття спогадів на гадку не прийшло.
– Саме так… Давно це було. Дванадцять років тому…
– Марічко… – прозріло вимовив Владислав. – Як ти… як ти… – вісімнадцятирічний юнак і сімнадцятирічна дівчина сидять на лавці в парку, – Але ж ти… – юнак щось переконливо розказує дівчині. Вчувається лише: „Кохатиму до смерті і довше…” – Але ж ти сама порвала наші стосунки…
– Не говори такого. Не говори, – вона люто махнула рукою. – Це все мене мама намовила. За це вона зараз пречудово смажиться в пеклі!
– Але як ти… я чув що не так давно з тобою сталося нещастя…
– Нещастя зі всіма час від часу стаються. Я не виняток. Буває. Ой, з тобою так добре… а мені уже пора. До зустрічі, милий…
Вона знову таємниче зникла в коридорі, а Владислав забувся тяжким сном.
Зранку прокинувся, такий наче перед тим безпробудно пив.
– Ну ти і завдаєш мені клопоту, Марічко, – в пустоту промовив він, а потім безнадійно махнув рукою.
Владислав зметикував що робити: треба навідатися до дівчини вдень, коли вона не є такою всевладно чаруючою.
Він пам’ятав де вона жила. Зранку пам’ятав усе.
Піднявся до Тернопільської, другий будинок справа. Подзвонив. Відкрила якась огрядна тітонька.
– Добрий день. Марічка є?
– Яка Марічка?
– Опарко Марічка.
– Чоловіче, ти що, яка Опарко, вони тут вже давно не живуть.
– Як не живуть?
– Та так, донька в Соломії померла, машина збила, а вона сама продала мені хату та й поїхала в невідомому напрямі.
– Ого, – тільки й зміг вимовити Владислав.
– Йди, чоловіче, проспись дома, а то вигляд у тебе якийсь занедбаний, – сказавши це тітонька зачинила йому прямо перед носом двері.
Владислав затуманено дочалапав до зупинки і там сів на першу ліпшу маршрутку. Проїжджаючи повз свій дім, він тицьнув у вікно, дико вишкірився і голосно гаркнув:
– Моя хата!!!
Дехто обернувся поглянути на порушника спокою, але більшість апатично вглядалися у простір за вікном.
„Куди ж піти, хто мені може повірити, допомогти…”
Він зайшов до церкви Андрія, став перед образом на коліна і почав молитися. Коли повз нього проходив священик Владислав вхопив його за рясу і трясучи нею почав благати:
– Допоможіть, мені, допоможіть, до мене вночі приходить дівчина…
– Відчепися, розпуснику, грішнику…
Священик вирвав полу з рук Владислава і поспішив зникнути. Хлопець закрив обличчя руками і безслізно розридався.
Ночі він чекав з досадою і тривогою.
Він хотів визначити коли саме вона приходить. Не вдалося. З’явилася так же раптово як і завжди.
– Ну й поганий же ти! Мало того що забув свою обіцянку, так ще й спекатися тепер від мене хочеш. На тобі! Виродку! Я ж за тебе вмерти навіть ладна… – і вона йому відвішала ляпаса, потім ще одного.
– Вмерти… не сміши бабів. Ти і так уже мертва! – Владислав дико розреготався.
– Не правда!!! – закричала вона і почала копати хлопця ногами.
Коли змучилася, то присіла на край ліжка.
– Ну чого ж ти такий противний. Уяви якою б прекрасною ми стали сім’єю. Все би було просто чудово. А ти все псуєш. Своєю… своєю… впертістю і недовірою.
Владислав корчився від беззвучного сміху.
– Покидьок. Одне слово. Покидьок. Ну чекай, завтра я прийду не сама, ох і задамо ми тобі жару, все що схочу виконаєш, будеш моїм рабом.
Вона люто встала і вийшла в коридор.
Владислав зранку ледве піднявся. Він навпомацки дійшов до ванни і там довго мочив голову літною водою. Трохи полегшало.
Кілька годин полежав у фотелі, а далі зірвався на рівні ноги і:
– Треба піти до церкви Михаїла. Якщо вони мені не допоможуть, то ніхто не допоможе.
Він швидко, мов за ним хтось гнався вибіг з хати і поспішив до церкви.
Там йому пощастило – натрапив на доброго священика.
– Добрий день, у мене діло одне є, дивне доволі.
– Говоріть, ми вас вислухаємо.
– Розумієте, до мене вночі приходить дівчина.
– Ви з нею одружені?
– Ні.
– Зле.
– Ви не розумієте, дівчини уже давно нема на цьому світі.
– Аааааааа. І як довго це триває?
– Уже три ночі. Цього разу обіцяла мені завдати добрячого прочухана.
– А чим же ви її так розізлили?
– Я молився в церкві, щоб вона зникла, покинула мене, але видно Бог не почув.
– Погано ви вчинили. Тут таке не допомагає. А що вас пов’язує з цією особою?
– Обіцянка. Любовна. „До смерті і довше”.
– Таа, справа складна, чим же ви думали, коли обіцяли таке?
– Ви мене питаєте… – змучено і сконфужено пробурмотів Владислав.
– Ми вам допоможемо, не переживайте. Я скажу отцю Михаїлу, щоб він прийшов до вас додому, освятив його, а заразом і вас, висповідавши і позбавивши від обіцянки.
– Дякую вам, отче, дякую… – Владислав вхопив священика за руку і хотів поцілувати, але той спинив його:
– Не треба.
***
Додому Владислав повертався з отцем Михаїлом. Була це людина статечна і виважена. Обличчя мав добродушне і щире. Але був чомусь малоговірким.
Йшли пішки, бо отець сказав що не терпить транспорту, особливо громадського.
Після сорокап’ятихвилинної мандрівки вони прибули куди слід.
Владислав відчинив двері свого особняка.
Священик ввійшов в спальню.
– Почнемо мабуть з цієї кімнати, а закінчимо коридором?
– Добре, звичайно.
– Будьте весь час поряд мене.
Отець кропив кімнату свяченою водою, молився і промовляв: „Раб Божий, Владислав, вільний від клятви”.
Коли кропили останню кімнату, то Владислав надзвичайно виразно почув, як пролунало десь в його мозку: „Ех ти, зраднику, нічого, на тому світі я ще з тобою поквитаюся”.
– От і все.
– А можете ще мене покропити і висповідати, бо щось я себе не дуже добре почуваю.
– Звичайно.
Владислав сповідався і наче скидав каміння з серця. Це була друга в його житті сповідь.
Після завершення всіх ритуалів, отець попрощався і пішов.
Владислав змучено завалився на ліжко і проспав аж до ранку. Мабуть, це був найсолодший в його житті сон.