Його завжди дратували сірі бетонні шви, що ховають дірки на панельних домах «ситого» часу. Завжди кортіло щось із цим зробити, с самого початку осмисленого життя, він не переставав думати як розібратися з цією бідою. Поки всі діти спокійно собі гралися презервативами з водою, викурювали свої перші цигарки за гаражем дяді Валери, він стояв і дивився на ці кляті тріщини з видом якогось кубинського революціонера. Не з ким не спілкуючись, ні на що не звертаючи уваги, із сумом п'яниці в очах, він спокійно марнував своє дитинство.

Я вам цікаву притчу розповім.
Її переказав мені один знайомий.
Він стверджував, що людству факт відомий,
Коли сам Бог судив усіх – один.
Ти вкрав, обмовив чи убив кого,
А може, душу заздрощі здолали,
Враз янголи спускались на вікно,
Іти на божий суд тебе гукали.
У ті далекі і незвідані часи,
Побіля гір високих, аж до неба,
Жив чоловік звичайної краси,
З душею чистою, як вранці скибка хліба.
Він не грішив та інших научав,
Як чесно і відкрито в світі жити.
Та якось, чи то сам, чи біс його штовхав,
Взяв у сусіда глечик повний жита.
Той глек забули біля тину вже давно.

ЛЕГЕНДА
ПРО
РІЧКУ ПОБИВАНКУ
(написана за народними піснями та легендами Шишацького краю)

Долиною та ярами
Тече невеличка,
Неширока, неглибока –
Незвичайна річка.

Береги її пологі,
Вкриті осокою.
Гілля верби похилили,
Плачуть над водою.

Хоч та річка, як струмочок,
Прозора і синя,
Та на луках біля шляху
Справжня господиня.

Тільки їй одній відомо
Чи в дощі, чи в спеку
Погукати на заплаву
Качок та лелеку.

Чи кружляти верболозом
Спокійно і тихо,
Чи розмити шлях-дорогу
Чумакам на лихо.

Тож боялись чумаченьки
Побиванку-річку.
Щоб вози не затопила,

Тече Сула крізь золоті долини,
Вирізьблює із глини береги.
Текла колись, тече вона і нині,
Виблискуючи дзеркалом води.

Її прозорі нешвидкі потоки
Ще пам'ятають: дерев'яний міст,
І ворогів лихих підступні кроки,
І козаків гучний завзятий свист.

Колись давно, ховаючись від шляхти,
Дівчата у Сулі топили дукачі.
А сивий дяк, щоб віру не зламати,
Сховав у річці храмові ключі.

Стара верба зі смутком пригадає
Свої далекі молоді літа.
Вона від вітру гілля погойдає
І прошепоче чарівні слова:

"Було. Минувши Чебирятську гору
І переходячи Сулу глибоку вбрід,

Колись, у сиву давнину,
Два янголи вели війну,
А рід людський спокійно жив:
Не сумував і не тужив.
Усі родини були сильні,
І статки їх були єдині.
Усі разом, всі, як один,—
За діда внук, за батька син.
Та небожителям крилатим,
Мабуть, обридло воювати.
Тож для спочинку наодинці
Вони присіли на хмаринці
І бачать: поки спір вели,
Земляни в злагоді жили.
— Дивися, – каже янгол білий, –
Їх рід тепер такий сміливий,
Що подолає жах і горе,
Високі скелі, синє море.
Їх дружба і любов міцна,
Як криця, як граніт вона.
Та чорний янгол засміявся:
— Де ти таких дурниць набрався?

У сиву давнину Бог роздавав таланти.
Дав першому мольберт, а другому пуанти.
Отримав третій голос і став співати красно.
Четвертий – тонкий гумор, усе підмітить вчасно.
У п’ятого потреба навчать дітей наукам,
А шостий віддає і серце, й душу звукам.
У сьомого на кухні чаклують м’ясо з сиром,
А восьмий забезпечить усю громаду хлібом.
Дев’ятий дім збудує – і тепло, і красиво.
Десятий всіх лікує неспішно, неквапливо.
…Стояла довга черга до божої оселі,
Та згодом розійшлися щасливі і веселі.
Залишилася жінка чекати біля тину.
І Бог їй дав уміння плекать свою дитину.

Притча не моя, автор мені не відомий, мій лише переклад. Мені здається, що вона цікава тим, що наштовхує на думку по те, що перед тим як судити варто "поглянути на іншу сторону медалі", це такий собі натяк про те, що після прочитання будь-якого твору на Глосі варто залишит відгук, та пред цим подумати...
Vert Efner

Нічого такого, що не було б неправдою

Із піни морської, а може з гелю для ванни
Народилась Вона, гарна, на ім"я Жанна.

Не стюардеса, не Д"Арк, а просто царівна-сміяна,
Вона квіти любила, колу пила і чекала кохання.

Не раз зутрічались їй женихи, позитивні, багаті,
Із букетом троянд приходили женихатись до хати.

Як приманка була для них фігура її філігранна,
Вона ж писала романи і ставила підпис "Жанна".

Якось бездомного, бідного хлопця Жанна зустріла,
Відмила у лазні і напарфумила, а потім любила.

Не думав ніхто, що це принц прикинувся бідним,
Випробовував дівчину, а все закінчилося гідно.

На кухні їх було четверо: Вона, Свічка, Темрява і Сльоза на ЇЇ щоці. Вона сиділа сумна, з опущеними додолу очима. Сльоза ледве втримувалась на ЇЇ білій щоці, вимальовуючи там авангардні картини. Свічка горіла рівно, з прямою поставою – наче вона все життя ходила на бальні танці. Темрява ж відчувала себе цілковитою господаркою. Щоночі весь світ грав за її правилами.
- Як класно! - протріщала Свічка. – Як добре, коли від тебе все залежить!
- Чого це від тебе? – невідомими страхами зашепотіла Темрява.

Йдеш по вулиці, дивишся – назустріч перехожі, усі такі різні, індивідуальні, неоднакові.
А придивишся уважніше – на кожному бачиш маску. І що найцікавіше, на усю цю величезну кількість яскравих, індивідуальних людей хтось «видав» лише декілька видів масок.
Проте усі під ними ховаються. Міняють одуну на іншу, в залежності від ситуації та власного стану.
І поступово так звикають до цього, що вже не помічають і вважають таку зміну нормою.
Доходить до того, що вранці, чистячи зуби і дивлячись у дзеркало вони ми вже у масці. Навіть боїмося самі собі подивитися в очі.