Я уривками снів тобі виткала килим...
Розкуйовджені хмари застигли на схилах.

Ми напишемо долю на чистім папері,
Перед смутком і горем закриємо двері.

Тільки блискавка спогаду хмари розвіє,
Наче теплою ковдрою плечі накриє.

Закричала б від болю, що серце картає,
Але зойк зупиняють мелодії з раю.

Долинають вони крізь пекельну безодню,
Де немає наразі ні кисню, ні водню.

Чорний крук задивлявся в заплющені очі,
Залетівши в кватирку мою серед ночі.

Але потім побачив там сталу мінливість,
Надприродну природність й корисну шкідливість.

це тяжче ніж бути це важче ніж просто піти
стоять на заваді слова не промовлені вчасно
вони вже не дихають горло стискають пути
і я на камінні байдужості шкрябаю гасла

це тяжче ніж смерть бо і смерть то всього лише тлін
лише перехід до бажаного й кращого світу
повітря рушає з легень та згортається в дз – він?
або імітує собою звучання трембі – ти...

і є тільки промінь що вмить по долівці тече
і є тільки подих на двох не один а єдиний
та безліч примарно-реальних відбитків ночей
що скабками в серці лишились наступної днини

бо зустріч із віч – ним дарунок від Бога і долі

За чеком – чек, летять хвилини
Бог супермаркетів присів.
Дисконтні картки з пластиліну
Він виліпив для покупців.

Всі покупці стоять у чергах
В надії оплатити кайф.
Так хочеться на мить завмерти,
І бачити порожній рай.

Візки блаженних боголюбців
Несуться в білий унітаз.
Надії,наче склянки, б’ються
В нестачу грошей біля кас.

Бог тішиться, рахує статки,
Рахує жертв і крадіїв,
Собі виплачує податки,
Веде перелік вдалих днів.

Його архангели – веселі.
Народ їх кличе «менеджмЕнт».
А чорт регоче біля стелі
І все псує асортимент.

А чорт збирає своє військо,

Вже було близько опівночі…
Він підійшов до настінного календаря і зірвав черговий листок…
Одразу настала зима, хоча надворі ще була осінь. Калюжі на бруківці тьмяно відбивали холодне світло місяця і легенько, наче плівкою, вкривалися тоненьким льодом… Це все так гарно було видно на пустій вулиці з вікна багатоповерхівки.
Він стояв біля вікна і слухав, як годинник впертим цоканням відмірював його остання хвилини у цьому домі.

Заморожений день, замуровані вікна,
Перекриті дороги, у заручники взяті вітри,
Переділені навпіл всі ріки, моря і струмки,
З неба у шахти загнані звірі, птахи й плазуни,
Сплющене сонце стало правильним еліпсом,
Місяць- трикутник на дубі старому завис,
Заздрість оточує, сміється і опановує
Світом, що звузився до нікчемних границь.
Всі запасаються відчаєм, мукою, спрагою,
Глеки наповнюють густою слиною жаб,
Покірно ховаються в склепи бетонних квартир,
Всі відрікаються щастя, кохання і радості,
А ну ж бо позаздрять,- що ж тоді?
Очі опущені бачать лиш стопнану землю,

Я горітиму довго. Напевно, горітиму вічно
скільки яблук надкушено, скільки зарито мерців
Та навіщо, питається ,
марила снігом і січнем
коли навіть синиця сконала в холодній руці,
що останню ялинку зрубає у ніч новорічну

І дванадцятий місяць не сповнить бажання сирітки
серед лісу, як правило, бродять голодні вовки
Не пізнавши – куди,
забуваючи – нащо і звідки,
я втікаю щодуху і, звісно, втрапляю таки
у тенета підступні чиєїсь мисливської сітки

Наче заєць казковий у торбі жорстокого діда
примандрую в палац, але там вже ніхто не живе

Хотів бути кимось—став ніким.

- Ну й хто тебе просив здавати? – задні двері «кубика» від «Mercedes» широко розкрились і з теплого салону випустили в холодний листопад. Чоловік, що сидів поруч всю дорогу, і який щойно задав нічого не означаюче для життя питання, стукнув між лопатками, підганяючи. Роман Андрійович, власник мережі супермаркетів і колега хазяїна «псів», що його притягнули, осудливо глянув через плече—не звик до такої шани.

Ніхто не живе стільки,
скільки хоче (однокласнику присвячується).

…Сухо в роті, шкребло іржавими гвіздками. Очі мутніли, а купані потом долоні терлися об голе тіло. Під ногами стукіт металевого містка—голова крутилась назад. Очікувала появи. Ноги прискорювались у силі, але слабшали в русі—топило холодним свинцем, перетворювало на живу статую.

Перебуваючи десь між сном і дійсністю, Василь чув чиїсь схлипування. Неймовірна втома тягнула його на сторону сну, але схлипування перейшли в тужний безнадійний плач і спати вже перехотілось. Спершу не міг зрозуміти де це він - багряні занавіски на великих вікнах, химерні меблі, - якась чужа, незнайома кімната. "А, так це ж готель,- нарешті сплинуло в сонній голові, - а ранком..якась важлива зустріч...чи знову в дорогу?Чому такі короткі ночі..." Гіркі ридання перервали потік безладних думок.

Звичайно я пам`ятаю як це почалось...Осінньої післяобідньої пори я поверталась з нудної роботи до такого ж дому...Поривчастий листопадовий вітер залізним обручем стискав мені скроні й намагався зірвати з мене тонкий плащ і скальпи.Часом той зухвалий вітер залітав мені в легені і я задихалась невзмозі його видихнути.
Хоч мене постійно непокоїли різного роду думки про духовний світ, тоді я могла відпочити від них і мріяти про тепло і затишок...мені більше нічого не треба було і ні на що більше я не могла сподіватись...