Врок Отписаться | 9.9.2012 02:08
Вона прикидалася, прикидалася завжди. Я так думаю. Але того разу, того першого разу, коли я її побачив, вона прикидалася, що дуже болить голова, того вона спізнилася і того має пріорітет в черзі. Їй всі повірили. Я бачив схвальні кивання, чув уривки з тих перешіптувань. Справа була не в часі, а у самому принципі. Її взагалі мали не допустити за запізнення. Мене б не пустили.
Тоді я розізлився на неї, зовсім трохи, майже формально, розізлився на те, що вона могла ( а я б ні) в будь-якій ситуації протоптати собі доріжку. Багато їй не потрібно з таким тілом, тільки вузеньку стежечку. В ту мить я відчув, як терпнуть кінчики пальців, а тоді і кисті рук, як моє тіло повільно стає чужим. І злість стала безглуздям, бо я дивився на неї, бо забракло повітря, бо думати не міг. Я слухав і не чув її, дивився і не бачив.
І
Я не пам`ятаю, як опинився в туалеті. Вода важким струменем окотила голову. Крижаний потік скував мені мозок, стало так боляче. Я стояв раком в туалеті, втупивши голову в рукомийник, вчепивщись щосили в його край, стояв і нічого майже не розумів. Всередині все зупигилося. Мене анітрохи не стосувалося те, що відбувалося, той біль, холод, тиск, не важило, що вода виїдає очі, заливає рот та ніс. Сили певно вимилися у злив. Я повільно сповз на підлогу, обливаючи себе і все навкруги водою.
Лише в ту мить мені стало страшно. Зовсім трохи. Метелик страху сів мені на носа і в наступну мить полетів геть, та слід від нього лишився і я вхопилася в нього. Непевність лякає найбільше, розгублиність вибиває найстрашнішу зброю з рук. Я не розумів, що зі мною коїлося.
Я просидів так навколішках в мокрому одязі, на холодному сірому кахелі ще досить довго. Боюся я втратив лік часу.
Коли, нарешті, я знайшов в собі сили підвестися і вийти в коридор, конференція досягла апогею. Я йшов і чув оплески, що лунають в самому кінці. Я пропустив все, нічого не показав. Я не відчував провалу. Мені було всеодно.
З залу посипали колеги. Побачивши мене ще здалеку, вони викрикували свої похвали моїй роботі, підійшовши - дивувалися моєму вигляду, пропонували викликати охорону, аби когось покарали. Я нічого не розумів, я не хотів говорити, я нічого не хотів. Я ледь прорвався до кабінету через натовп і балаканину. Схопив сумку, коли хтось поклав мені руку на плече.
-Ти не можеш йти додому. - вона, знову вона. Мене трусонуло мілко-мілко, а вона усміхнулася і сказала, що я точно захворів.
Ноуту в сумці не було, він був у неї в руках і вона пішла з ним вперед. Залишити його на когось я просто не міг, тому я рушив поряд, пояснюючи, що її дії смішні.
-Стефане, - промовила вона повільно, смакуючи моє ім`я на французький манер і глянула так, неначе я винний їй півцарства, - я, звичайно поверну тобі твою скриньку пандори, але згодом. Ти не можеш так іти додому, - вона торкнула просякнутий водою рукав мого піджака, - на вулиці холодно.
А тоді розвернулася і пішла до ліфту. Це була мить коли злість хлостнула мене по обличчю. Я подумав зло: «Їй же гірше. Яку б вона не вела гру.»
Ми спустилися до гаражу. Вона відчинила мені задні дверцятка темно-вишневої шкоди. Я підкорився цьому німому наказу скоріше з страшної втоми, що навалилася на мене, аніж з бажання пізнати, що буде далі. Вона зачинила за мною двері, сіла за кермо. Тоді я відключився.
Я прокинувся від поцілунку в щоку. Ми стояли на узбіччі. Вона дихала мені в обличчя. Було враження, що я зависав у в`язкому вариві, а не повітрі і єдиний шанс не задихнутися - вдихати її. Я лежав на задньому сидінні під нею, стиснутий її стегнами, чий жар просочувався крізь одяг, під її грудьми, під її обличчям. Я бачив лише її очі, золотаво карі з зеленим обідком, шалено іскристі, неспокійні і ті очі пришпилювали мене до сидяння, паралізували, сковували більше, аніж вага її тіла. Її дихання обдавало мені вуста, немов вогонь і кров у мені починала закипати. А вона дивилася на мене і шепотіла:
-Це все не насправді, - мене обдало холодом. Її погляд застиг на мені, ніби нічого більше немає і не було,- Дуже скоро ти відчуєш, як шаленієш від мене, але все це просто... - вона запнулася, гикнула якось дуже сумно. Вона так казала, неначе скоїла злочин, неначе сповідувалася мені. -Це не траватиме довго.
Вона шепотіла, а її голос ламався і уривався, просто зникав, неначе хтось невидимий душив її. Вона замовкла. Обличчя так і лишалося спокійним, лише два срібних потоки раптом розділили його натроє, в одну мить. Я злякався і приклав долоню до її щоки, здавалося вона може щомиті зникнути, а я маю відчути... Відчути що? Гарячі сльози заливали мені руку, її обличчя здригалося від ридань. Я злегка потягнув її обличчя на себе і вона піддалася. Я поступиася місцем і вклав її на сидіння. Зависаючи на самому краєчку поцілував її у вуста. Я цілував і відчував, як розчинаюся у ній, як час застигає, як все відступає. Лише один поцілунок. Я припіднявся і сів поряд. Вона мовчала.
В вечірньому світлі її обличя здавалося ляльковим, відстороненним і неживим, немов вирізбленим з сосни. Напіввідкриті вуста волого іскрилися і мені знову хотілося торкнутися їх, але було надто солодко аби ворушитися. Вони були надто далеко.
Вона повільно заплющіла очі. Почувся дощ. Він почав стукати у вікна, у дах. Вода оточила нас, як і віддалений шурхіт колес на мокрій дорозі. Від цього шуму простір неначе стиснувся до розмірів авто, немов світ був тільки тут і тільки тут було життя.
«Знову?» прошепотіла вона жалібно і закрила обличчя руками, потім визирнула одним оком на мене. В темряві воно блиснуло мов вороняче.
Вона несподівано встала, пересіла на водійське сидіння і завела двигун. Ми мовчки їхали дорогою.
Тоді я вперше поцілував жінку слідуючи лише миттевим бажанням. Насолода затуманила голову і мені було начхати що буде далі, я був готовий на все.
Ми спинилися, вона швидко вийшла, покликавши мене за собою самим лише поглядом трохи відстороненним і сумним. Ми увійшли до багатоповерхівки, тоді до ліфту, квартири. Вона роззулася і пішла у справах. Я скинула мокрі туфлі. Почувся шум і брязкіт пляшок, тоді скла об скло. Вона вийшла на зустріч і подала бокал прохолодного вина. Задумливо погладжувала скло свого бокалу і дивилася повз мене.
-Вибач, - вона спробувала усміхнутися, так і не дивлячися мені в очі. На мить глянула на підлогу, перевела погляд на мене. Сумний. - Все мало бути зовсім не так. Я зможу, - вона трусонула головою. Каштанові завитки засипали обличчя. Я обережно пальцями прибрав їх, провів вниз по щоці, під вустами. Вона несміливо усміхнулася, примруживши очі. Відступила від моєї руки і випила вина. Я зробив те саме.
Вона зникла серед кімнат, я допила терпке багате на смак вино. Почувся плескіт води і її заклик зайти.
-Роздягайся,- промовила вона розвертаючись до мене, щойно я увійшла до ванної - а я хочу пити, - і пішла назад.
Було дивно торкатися власного тіла, надчутливого, збудженого, стягувати з нього мокру липку одежу. Вона повернулася вже в халаті, з пляшкою і посудом.
-Тільки не застудьсь, будь ласка, - попросила вона і поклала мені лоба на плече. Я хотів спитати її в чому справа, але не міг підібрати слів - у голові роїлися фантазії та спогади про неї. Вона була надто близько, аби я міг говорити.
Так і не прибираючи голови, вона стягнула з мене труси. Вона майже не торкалася, але це заводило навіть сильніше. Тіло стало ватяним, з оголенними нервами, готовими вловити найменший її порух і доторк.
Вона посадила мене у воду. Випила бокал вина, тоді ще.
-Дочекайся мене, - прошепотіла, нахилившись до самого мого вуха. Я взяв її обличчя в долоні і поцілував. Вона висковзнула з моїх рук, з мого поля зору, вийшла з ванни.
Мені хотілося піти за нею, бути з нею щомиті, не лишатися на самоті, але це бажання забирало всі сили, воно виснажувало.
Якби я знав... Я б тоді нізащо не відпустив її, ходив би тіню позаду, зводив би її з розуму своєю вічною присутністю, робив би все, аби потім не зходити з розуму без неї, не чахнути повільно на самоті. Тоді я просто не знав.
ІІ
-Ти не засумував? - вона сіла на край ванни і уважно глянула на мене. Тепер вона була спокійна і трохи замріяна.
На ній була червона трикотажна сукня, що оповивала її дрібними м`яким складками. Ці короткі вузькі тіні вимальовували тендітні обриси її тіла, кожен вигин, кожну впадину. Червоне відтіняло її білизну, підкреслювало виразність тонкої шиї, акуратного підборіддя. Окремі горіхові прядки волосся звисають до злегка оголених беззахисних ключиць. Вона підібрала волосся так, що окремі прядки вибивалися назовні хвилею, або звисали навколо обличчя. Це була ідеальна неакуратність, зваблива і природна. Ніщо інше так би їй не личило.
Я підняв руку з води. Занадто повільно. І вода стікала, немов желе. Мені здалося, що рідина відділяється від мене, перестає бути моєю частиною, рухливою оболонкою мого тіла. Повітря надто свіже проривається в щойно звільненні пори та складки.
Нарешті я дотягнувся до неї. Обережно пригладив до шиї один з шовковистих піддатливих завитків, що розходилися на сотні павутинок від доторку, відкриваючи ніжну шкіру. Така тепла. Було таке відчуття, ніби кінчики моїх пальців, що торкнули її, перетворилися на тремтливу плазму. Мені захотілося прикіпити до її шкіри, злитися з нею, перетворитися на цю п`янку субстанцію кожною клітинкою, розчинитися.
Вона обхопила мою долоню пальцями і у мене в грудях розкрилася вогняна квітка, що озвалася солодким тягучим болем. То плазма вибухнула прямо в середині мене.
Вона торкнулася моїх пальців вустами. Вони запульсували, від наповнення, вона наповнювала їх в`язким теплом.
Вона допомогла мені відділитися від води, зануритися у повітря. Загорнула у пухнастий лоскотливий халат кольору зеленої трави, а тоді почала обтирати. Вона виліплювала з простору, з важкого вологого повітря обриси мого тіла, заряджала їх колючим вогнем і ці лінії вібрували від напруги.
Вона поцілувала мене в живіт. Вогонь нитеподібною стрілою вдарив всередину мого тіла, пронизавши його наскрізь і я затремтів від насолоди. Смуга пострілів вздовж ребер до сонячного сплетіння. Я зійшов на килимок під ванною і притиснувся до неї. Наші тіла злилися. Мене накрило. Її поцілунки щоразу знаходили вільну точну. ще не заповненну полум`ям.
Хотілося обхопити її всю, але не вистачало рук, мене не висачало і я ковзав пальцями по тканині, шкірі, волоссю.
Вона відступила, вийшла з моїх обіймів, зняла руки з мого тіла. Глянула. В її чорних, майже без райдужки очах вирувала вічність темна, як ніч.
-Адже ти знаєш. - сказав я нерівним затиснутим голосом.
Вона дістала з шафки кондом, розпечатала, вміло надягла на мене. Тоді опустила руки. Вона дивилася собі під ноги.
Я знову перетворився в безформний клубок, що вирував і зменшувався. Це було нестрепно. Ще мить і я міг перетворитися на маленьку пульсуючу точку, готову щомиті вибухнути і безцільно зникнути.
Я припідняв її обличчя руками, воно було відсторонене. Я нічого не відчував при доторку, нічого з того, що було за мить, тільки тепло і ніжність шкіри. Вона посміхнулася, не відкриваючи очей.
-Стефане. - прошепотіла вона і притислася животом до мого живота, щоб пекуче тепло знову розлилося в ньому. - Стефане, - вона повторювала це мов мантру, стягуючи сукню, що розділяла нас, відступаючи до стіни. - Стефане.
Вона вигнулася дугою в моїх руках і тихо зойкнула, коли я проник в неї. Здавалося, вона просочується в мене, перетікає, неначе я випалюю її, пожираю тим вогнем, на який перетворився. Але вона хотіла того, вона рухалася назустріч, віддавалася мені. І я не міг спинитися, як би там не було. Цього було мало, щомиті було мало, неначе я замерзав, чи міг замерзнути, але кожний порух роздмухував вогонь, але чимраз більше, чимраз далі.
Я несподівано почув її стогін, він долинав якось здалеку, а вона обхопила мене, стиснула в обіймах і я відчув, як доходжу до межі, як вибухнаю в ній. Все всередині окотило цією хвилею. За мить вона стала холодною мов лід і, обмякнушви, сповзла на підлогу.
Я сперся на стіну і пробував заспокоїти дихання. Я не міг прийти до тями. Тіло продовжувало пульсувати так неначе було димчастим, зітканим з рідкого вогню.
Прийшовши до тями, я нахилився до неї і торкнув обличчя. Холодне. Я впав на коліна і обхопив її шию руками. Ледь помітний повільний пульс.
-Не треба, - почувся її тихий хрип.
-Що з тобой?
-Швидкої не треба.
Вона була бліда і холодна, немов присмерті, але.... Я просто не міг ослухатися. Переніс її до спальні і вклав у ліжко. Мене ніщо не непокоїло, я наче знав, що так має бути, що все буде добре.
Я дивився, як вона спить, як ледь помітно роздуваються хворобливо білі ніздрі.
ІІІ
Я прокинувся і відчув як важко дихати. Вона лежала на мені, мов велетенська кішка і тихенько сопіла. Це було надзвичайно мило, настільки приємно і одночасно обтяжливо. Проте вона вирішила змінити позу і відкинулася вбік на простирадло, стягнувши з мене майже всю ковдру. Мені захотілося їсти, але зовсім трохи і це було досить дивно, бо останнього разу я їв вчора зранку. Я спробував згадати, чи почував голод по обіді, але згадки про час від гаражу до поцілунку просто зникали. Цей відрізок часу неначе просто видалили, вилучили. Ввечері мені було не до харчування.
Я обережно витяг з-під неї ноги і сів на ліжку. Денне світло лилося з вікна напроти і заповнювало кімнату приглушеним приємним світлом. Я встав і пройшов до ванної кімнати, аби одягтися і саме в ту мить, коли підібрав штани, кишеня завібрувала у мене в руках. Звичайно, я залив телефон водою, та апарат мужньо тримався силіконовому чохлі. Я швидко витяг його та витер об живіт. Екран в нормі, от тільки номер висвічується невідомий. Я відповів, бо це міг бути важливий дзвінок від будь-кого з мого життя.
-Привіт. - пролунав сухий чоловічий голос зі слухавки, абсолютно незнайомий тембр. - Ми не знайомі, але доведеться знайомитися, - я хотів його перервати та спитати, хто він і нащо дзвонить, та він мене випередив. - Ти певно хочеш знати хто я і що мені від тебе треба. Але спочатку спитаю сам. Звідки вона взялася? Чого тобі так зразу знесло дах? Чого це ти проспав 2 дні?
Після цих слів він поклав слухавку. Я спантеличений цим потоком слів розвішував мокрий одяг на труби для сушки і обдумував відповіді.
Так, і справді: хто вона і звідки? Правда ходили чутки про тимчасовий персонал, певно про неї, тож... Все логічно, а от те, як мене накрило,.. тут логіка давала збій, бо нічого точного і конкретного не було взагалі, жодних точних даних. Я навіть не мав над чим роздумувати, це більше походило на солодку вкрай реалістичну фантазію, на божевільний сон, аніж на реальність.
Пройшов назад до спальні, сів на ліжко. Я навіть не знав її імені, але та приязнь, яку я до неї почував, не хіть, а тепло. Хотілося обгорнути її, лягти поряд і обхопити всю, але я вирішив не піддаватися спокусі, бо спати так довго - то вже занадто. Я торкнувся її обличчя. Рука здригнулася, кисть обважніли і запульсувала. Я посміхався до того відчуття і вів пальці до її шиї, плеча. Значить вчорашнє не витвір моєї фантазії.
Я пішов на кухню, накинувши той самий зелений халат. Я передчував, що незнайомець передзвонить і не помилився, мені дуже хотілося послати його з його питаннями, бо все добре, все було просто чудово і мене ніхто не міг настрашити своїми байками.
Я підійшов до вікна і глянув на мобілку. В першу мить я подумав, що тут помилка, але подих перехопило. З дня конференції пройшов тиждень. Я просто не уявляв, куди він міг подітися, що такого могло статися, щоб майже 7 днів просто випали з мого життя.
В наступну мить я згадав мокрий одяг. Він би висох за тиждень, хіба, що вчора його хтось наново змочив, але нащо?
І як я взагалі міг не бути тиждень. Я ж не міг проспати весь цей час.
Знову завібрував телефон. Той самий номер.
-Так.
-Ти все обдумав? Вона просто прикидається звичайною. Чуєш? Вона не людина.
-А тобі що? - зашипів я у слухавку, тримаючи її не біля вуха, а приклавши до вуст. Мені хотілося кричати на весь голос, але я не хотів її збудити. - Яке твоє діло? І що тобі взагалі треба.
Він певний час нічого не відповідав, я чув лише віддалений шум машин на фоні.
-Я хочу знову побачити її, - промовив він так само спокійно, тільки голос втратив колишню сухість. - Я був на твоєму місці. Я просто хотів поговорити і з тобою, і з нею, найбільше з нею. Не знаю чи дозволить. Вона щомиті може зникнути без слідів. Тож, моя тобі порада: вертайся до неї. Вона ж спить ще? - я змовчав. - Повертайся до неї. Це не триватиме довго.
Зв`язок розірвався.
Я оперся на підвіконня. Мене просто роздирали на частину конфліктні почуття. Нічого такого, що я не перший, але цей незнайомець казав так, неначе це нічого не означає, те, що було нічого не варте. Ніби я просто клон, копія, повтор. Я кинувся до неї в кімнату. Мені хотілося схопити за плечі і вимагати відповідей, пояснень, зізнань. Я нестерпно хотів знати, що це не фарс, що я не фарс, що я не просто ще одне...
Я побачив її обличчя, що ховалося в складках білої білизни, тепле та ніжне. Я не уявляв, як можна щось настільки прекрасне будити. Я ліг поряд і дивився на неї.
Нехай я просто чергова фігурка в її грі. Це була чудова гра, прекрасна партія. Без неї я б так і жив в коробці свого кругозору, клітці мого життя. Я відчував, що тижнева відсутність не проблема, що втрата роботи - не проблема. Багато чого не проблема. Тоді це усвідомлення простромило мені голову. Я лежав абсолютно вільний, звільнений. Єдине, що мене обтяжувало - бажання взяти її долоню в свою. Я вирішив позбутися цього і дотягнувся до неї.
ІV
Її не було поряд. Ліжко було порожне, ще трохи тепле, але без неї. Я підскочив. Вона стояла біля вікна. Той самий халат ховав її силует. Вона повільно розчісувала волосся.
-Ти прокинувся? - її голос звучав приглушено і м`яко. Здається, вона посміхалася. Я підійшов ззаду. Вона розвернулася. Виглядала свіжою, мов вранішня квітка. Вона помітила моє занепокоєння.
-Це все? - він дивиться на мене недовірливо, бо історія не може отак просто завершитися. Але в мене для нього більше нічого нема.
-Після того я просто пропав. Знову. - я розвів руками. Рука торкнулася теплої чашки і я згада її знову, тепло її шкіри, м`якість її вуст, шовковистість волосся.
-Ти так детально все описав. Ти часом не писака? - він пригрожує мені цигаркою і знову палить. Посміхається.- Може воно все і так, може вона відчула тоді, що я на неї вийшов, - він звертається, скоріш не до мене, а до свого горнятка з недопитим какао і потирає тонкі пальці. Все його світле обличчя загострюється від внутрішньої роботи і лише думка буває спалахує в холодних сірих очах. За кілька хвилин мовчання він знову переводить погляд на мене. Ніяк не можу до цього звикнути, здається він бачить мене наскрізь, всі мої думки і плани. Але навіть так - нічого в моїх думках він би не знайшов такого, про що б я не говорив. Я відкрився повністю. Бо мені просто необхідно було висловитися, вилити душу комусь, хто б сприйняв все в серйоз, хто б повірив мені. Він саме такий - мій ідеальний слухач.
Спочатку я погодився розповісти хоч щось тільки заради пояснень, в надії розібратися, в надії наблизитися до неї хоч самою думкою. Зараз, виливши все, я відчуваю таку полегкість, що питання істини більше не гризе мене. Я не стану ближчим до неї. Ніяк. Хіба що доля знов зведе нас разом, я зможу бути поряд, дивитися, говорити з нею, може навіть торкнутися.
Я помічаю, як у мене збудженно тремтять руки. Він помічає також. Питально дивиться на мене.
-Спогади? - я киваю. Він киває також, але вже про щось своє.
Я не чекаю від нього чогось, якоїсь відповіді-сповіді.
Відчуваю легкий голод. Звичайно: полудень, а я й не снідав. Кличу жваву привітну офіціантку на ім`я Катруся, що красується червоними буквами бейджа на акураній білій сорочці. Вона підлітає і подає на моє прохання меню. Він киває їй, коли вона пропонує меню і йому.
Несподівана згадка вибухає галасним феєрверком в моїй свідомості.
-Ми не познайомилися.
-Ти знав, - він каже уривчасто, роблячи чи не між кожим словом кількасекундну паузу, бо зайнятий дослідженням асортементу страв. - що знаючи ім`я людини, можна заподіяти їй чогось.
-Імена повторюються.
Він вибухає сміхом, меню падає на стіл, а все тіло його трясеться, голова теліпається вперед назад, від безгучно гигоче. Це більше схоже на припадок, бо під кінець він зіщулюється, притиснувши підборіддя до грудей і шумно втягує повітря маленькими порціями.
Напад позаду він підіймає на мене почервоніле усміхнене обличчя. Він вмить перетворюється з холодного вишколеного героя книги, чи містичного бойовика в звичайну живу людину. Він припіднімається і подає руку
-Олексій, рак за гороскопом, колишній скептик. - в його очах виявляється надзвичайна приязнь, ніби сталевий щит, що оберігав його світ, спав і душа прорвалася назовні.
-Степан. - потискаю у відповідь.
-Просто я уявив, як хтось проклинає якогось Максима, а дістається всім Максам в радіусі. Уявляєш?
Я не уявляю і він, певно, бачить це на моєму спокійному, мов стовп, обличчю.
-Ну, якась ворожка зробить приворіт на дівчину, - його знов перекошує і висловлюватися він явно більше не може.
Мене дивує така різка зміна в його поведінці, настрої, його неначе просто підмінили.
Нам приносять їжу. Мя`ясне рагу на диво смачне. Вперше за останній тиждень я справді захотів їсти, а кладучі щось до рота, розбираю смак. Я нарешті прийшов у норму після того, як вона зникла. Я усміхаюся і поглядаю у вікно.
- Тобі цікаво, що вона таке? - питає він і обережно ідеально рівно розрізає ножем великий вареник. Поки я обдумую відповідь, підносить паруючу половинку і уважно нюхає. Він схожий на допитливого білого лиса.
- Це має значення?
- Хіба я маю тебе вмовляти? - він дивться в саму душу вареника і, здається, знову звертається не до мене. Він заправляє шматок до рота і повільно жує, пильно дивлячись на мене. Я явно маю щось відповісти.
- Вона не зовсім людина. - він робить на цьому «людина» такий акцент, ніби цим вже все сказано. В цю паузу він приділяє увагу другій половинці: так само уважно придивляється, принюхується, кладе до рота і дивиться на мене. Здається платівку зажувало.
- Вона їздить від міста до міста і заводмит одну і ту саму історію, що майже ідентична з твоєю.
- А що? Так не можна? - я дивлюся на його зацікавлене обличчя.
Він дуже уважно дивиться на моє обличчя, здається зазирає в кожну шпарину, кожну, навіть найменшу, складку шкіри.
- Бачу пояснення тобі вже не настільки потрібні, але ти все ж маєш знати, у що вляпався,- він дружньо посміхається і похитує головою. Продовжує їсти. - Так звісно можна, от тільки спонтанний роман не повинен закінчуватися незрозумілою смертю. - він каже це вже поївши, спокійно і розважливо, мов переповідає бульварний роман. Я не реагую, він довго чекає змін в мені, а тоді відкидається на м`якому дивані і з виразом глибокої поінформованості продовжує:
- Як ти думаєш я тебе знайшов? - я саме відкриваю рота, аби сказати своє «незнаю», але він випереджає.
- На вулицях міста не висять білборди з твоїм фото, школярі не роздають буклетики з твоїми контактами.
- Звідки в тебе мій номер.
Він широко посміхається, бо я насторожуюся, моє обличчя явно прийняло ворожий вираз.
- Це буде пояснити найскладніше, - він хихотить і дивиться на свої долоні, тоді переводить погляд на мене. - Серйозно, з усього - це найпроблемніше і не найважливіше, тож, - він широко розводить руками, - давай пропустимо цей нюанс? Я щось на кшталт екстрасенса. - він широко усміхався. - Не шарлатан, не клоун, просто, - мені перехоплює дихання, бо вуста його не рухаються, голос просто звучить в моїй голові. Голова починає нити та паморочитися, перед очима чорні кола, все крутиться.
V
-Слухай, не читай мені моралі. Дідько! я не за тим тобі дзвоню. - долинав здалеку гучний чоловічий голос. - Давай заспокоїмося. Ти щось знайшла? Нічого. Кепсько. Нічого. Заспокойся, час ще є. Я в тебе вірю.
Це Олексій розмовляє з кимось по телефону. Важка згадка копає мені в голову. «А чого він не телепатично з нею?» Я розлюченний вкрай, настільки, що хочеться щоб хтось страждав, як і я.
Моя квартира. Не пам`ятаю, як тут опинився. Але він тут і стращно хочеться натовкти йому боки. Він стоїть на балконі, палить.
- Нафіг ти це зробив?! - лють в мені закипає так, що я ладен виштовхнути його з балкону.
Він швидко стримує мене за плечі.
- Ти можеш здохнути, як і вони. - промовляє він тихо, видихаючи в бік димний подих. - Я не рахувався з твоїми почуттями і не буду. - цей голос його заспокоює мене, розвіює шал. - На це просто нема часу. Ти маєш повірити мені, бо я маю намір врятувати хоч одного. - його сірі очі дивно теплі, приязні. Я відчуваю, що це насправді так, неначе він втратив сотню людей, а я його останній шанс. От тільки я не знаю тих методів, якими він збирається мене рятувати.
- Ти так впевненний в моїй участі?
- Тут холодно. - кидає недопалок у банку з під кильки і ми вертаємося до моєї оселі. Сідаю в крісло, він - поряд на підлозі. - Ти знаєш, на що я здатен, але це не все. Я не міг знайти її. Нам вдається знайти лише приблизне її мізцерозташування, тоді я вишукую знайомі думки і відчуття. Так я знаходжу її жертв.
Він замовкає. Сумно дивиться на стіну.
- Що трапилося з попередніми? - він дивиться на мене і видно, що про це казати треба, хоч і не хочеться.
- Я не встигав до них. Спочатку взагалі жах: лише посмертно, але далі - в незворотній фазі. Я багато наламав дров, 10 місяців ламаю дрова.
Він дивиться на мене з німим вибаченням. Він вибачається наперед, якщо.... Я рвучко встаю і крокую кімнатою.
- Чого вони помирали?
- Ще одна загадка. Вони неначе самі себе вижирали. Ну, органи на місці, з тілом все в нормі. Після зустрічі з нею кожен ставав страшено успішним, за кілька тижнів все: і, талант, і гроші, і визнання. Неначе на голову впав вселенський талан. Але і тривало все кілька тижнів. Здійснення бажань закінчувалося тим, що вони якось засинали і більше не прокидалися.
- Страшна казочка. - я спираюся на шафу і уважно дивлюся на нього. Не знаю, що правда. Але, якби хтось розказав мені ту історію, то я б певно половину, найголовніше, прийняв за наркотичний екстаз. Тож... - Значить, щойно я стану робити успіхи, смерть робитиме неквапливі кроки до мене?
- З тобою щось не так, - він зауважує моє здивування. -Вона зникла надто швидко, але нехай це я її злякав. Пройшов вже тиждень, а з тобою све, як і завжди.
- Я 8 днів гуляв в прострації. Який успіх, якщо я взяв лікарняний, аби повільпо пожирати себе на самоті.
- Але зараз ти явно в порядку. - він своєю посмішкою неначе втискає в мене свою правоту. Не можу з ним не погодитися: зараз мені спокійно та добре. - Інші ж навпаки кидалися у вир життя, може це завдяки їй.
- Тож мої шанси померти скорочуються?
Він хитає головою в непевності.
- А як ти стосуєшся цієї справи?
- Мені вдалося це перебороти.
- Направивши це на пошуки її?
Він підводиться. Я бачу, що він чимось занепокоїний. Кладу руку йому на плече.
- Я тебе розумію.
Його сорочка спалахує під моєю долонею. Його тіло вмить наливається цією палахкою стихією зсередини, обличчя наливається кров`ю. Мені так хочеться аби його очі світилися, але вони затуманені незбагненною насолодою наповнення. Він повільно падає на килим і заливає киплячим багрянцем все навкруг. Шкода квартиру, але лишати так все не можна. На моїх очах полум`я стрімко розповзається поперед крові, злизує лак з меблів, виповзає на стіни. В лічені хвилини все заповнюється димом і жаром. Це спокій, дивний приємний спокій і мені хочеться в ньому лишитися, але треба йти. Одначе вогонь не поранить мого тіла, а лишатися на згарищі квартири, чи вбивати ще когось я зовсім не хочу. Треба йти.
Я йду теплим засвіченим у жовте коридором, одягаюся і виходжу геть.
Вона чекає мене в кав`ярні, читає книжку, цумлить, звісно, мокко з чашки в вовняному шохлі. По-новому чарівна. Загорнута у велику чорну накидку, сидить підібгавши ноги під себе. Мідна коса з червоною стрічкою оповиває її голову маленькою короною. Я підходжу і Анна підводить свої смарагдові очі з сірим обідком. Вона дивиться на мене так, ніби ми не бачилися не тиждень, а кілька років. Оглядає, щукаючи найменших змін, і явно знаходить, бо обличчя її чимраз змінює вираз від всіх відтінків здивування до безмежної палітри радощів. Я так і стою мовчки, милуюся її ніжним видом, його метаморфозами, його живістю. Тіло звично терпне, наповнюється тисячами метушливих мурашок. Сідаю поряд і беру її долоні в свої.
- Це був він? - її очі збільшуються так, неначе готові вмістити всього мене. Я киваю і її обличчя вкриває сірий смуток. - Чого ти не з`явився раніше? - вона дивиться на мене з гірким докором, немов я завжди знав і ховався. - Стільки безглуздих смертей. - на її очах виступають сльози.
- Кожен отримав бажане.
Перед моїми внутрішнім зором стоять його очі, блаженні і спокійні. Якщо навіть він не страждав..
Вона прикидалася звичайною, прикидалася людиною, посередністю, ніким. Вона прикидалася непричетною до свого минулого, до всього того, що лишилося в попередньому місті. Тепер ми разом прикидатимемось невинними у тому, що було вчора, забудемо те, що колись не знали один про одного. Прикидатимемось нормальними, пересічними людьми, ніким.