Антиутопія

Хоч спокушуй, хоч не спокушуй,—
Ми чужинцями розійдемось.
Може, ти й увійшов в мою душу,—
Не оглядайся там і не затримуйсь.

Оберігай від мене кордони,
Зачини безтілесну скарбницю.
Вже набридло долать перепони
Й вірити в серця чисту криницю.

Луна ковтає твої слова.
Скажи: «Кохаю!»- доносить: «Ха!»
З образи тьмариться голова...
Назвеш «серденьком» -
дійде лиш «день»...
Не дождеш ласки, помреш з туги.
Бо мовиш «ніжність» -
почують - «ніж».
Мо, розійтися?-
Бо слово «геть»
Ген донесе без змін,
Хоч круть, хоч верть...

2007

Ми живемо зараз,а нарікаєм на "тоді"
Лаєм минуле живем на тепер
Навіщо ж це все-займатись цим годі
Завжди однаково виглядав життемер

У стінах задушливих, вбитих торішнім мовчанням,
У кімнаті зі склянок, розбитих зимовим риданням,
Смердюче повітря стелило газети підлогою,
Небуття простирадлом лягало, неначе дорогою.
Сміялось майбутнє гидкою тривогою,
Весну народили нехрещені, кинуті діти,

Заархівований початок,
заглиблений у душу сказ.
Встигаєш лиш сказати: раз!
Уже рознесений твій статок.

Багаж душі, світлини мозку,
усе в комп’ютернім форматі,
і бродиш дико по кімнаті,
бо все здається є із воску.

Брудним світлом весни вікна блюють на моє підвіконня -
Кожного ранку на пил припадає ще одне кляте безсоння.
Ще одні руки падають вяло додолу,
Ще одні люди сідають до темного, смертного столу.
Ще одна хмара висвітлить темряву неба,
Чи скоро кінець? Чи ще довго? - а відповідь тиха: "Так треба..."

Мати гріхів,
закликає до пошесті тіл,
виявляє благання душевні,
розриває зсередини хіть.

Кривизна з діамантів кайданів
і ярмо у бажання просторе,
упрягтися до пристрасті в рабство
є простіше простого.

У спілкуванні вакуум,
і розуміємо лишень,
ті образи що в нашій голові,
зринають привидами тьмяними.

Клюємо стіни у нерозумінні,
малюємо ілюзії легкою аквареллю,
Шануємося в мові німотою,
блукаємо у власному абстрактно поклонінні.

Все моє тіло прагне сну,
коли я сплю,
тоді лише не хочу.

Ходити день,
ходити два
і три ходити.

Мене тримає лише їжа,
вона годує тіло
й дозволяє спати.

Спати щоби жити,
жити щоби спати,
спати щоби їсти.

Їсти щоб бачити ілюзії,
бачити ілюзії, щоб вмерти,
а там уже як повезе…

відтворення у памяті уривку
життя промовисто кричить "не треба"
а ти в руці тримаєш міцно скибку
якогось щастя посланого з неба
в лахмітті вільна мов сама свобода
іде зневіра по маршруту в серце
їй не відомі ані смерть ні мода
вона байдуже відчиняє дверця