буде зима буде вітер і попіл з дощем
буде світанок і сутінки з хмарами в небі
будуть останні надії зруйновані вщент
буде стояти задумливо стомлений леґінь

в мареві речень і слів проминають думки
небо застигло і рухом не зчепить нірвану
стиха сміються за обрієм юні зірки
мрія ятрить незатягнуту болісну рану

світ огорнувся у звуки твоїх сновидінь
крихти часу розсипаються в русі імлистім
тільки про смуток наразі забудь і полинь
в місце де стелеться килим з жовтневого листя

там де нема метушні й галасливих тривог
кроки нечутні й повільно кружляє Земля

Тікаючи за обрій, один з багряних посланців сонця, поділився зі мною думкою, яка до тепер не дає мені спокою. Подразнюючи сітківку мого ока, мій миттєвий друг, з останніх сил намагався залишити слід на, бодай щонайменшому клаптику землі.
Вкраплюючи моє обличчя, він шкодував про раніше згаєний час, який, як виявилося, також залежав не від нього.
Раніше, ця струнка струна що утворювала собою смугу світла, слідувала своїм «вищим цілям», своїм ідеалам, прагнучи максимально попестити, та зігріти все що знаходилось по ту сторону грифа даного інструмента в цій музичній партії.

Складені крила в куточку підвалу,
В кишені дві гривні - на вуличну каву.
Доводжу занудству,що жити цікаво.
Пошук щирості зійде за нову забаву.
Ставлю на облік закохані пари.
Замість російської - західна ґвара.
Віри не йму в "попелюшкові" чари..
..Продам недорого...рожеві окуляри..

Сталося вбивство. Банальне вбивство. З втраченою совістю, з загубленим життям.
Сталося вбивство в супермаркеті Billa, що на Mozartstrasse. Всі покупці ходили, копаючи труп ногами, топталися по ньому і нічого не помічали. Нічого, абсолютно нічого. Доки не помітили дівчини, що лежала біля овочевого відділу непритомна. Тоді, лише тоді зібралася купка людей, що обступили її з усіх сторін і почали обговорювати таку незвичну для провінційного містечка подію.

Під шкірою міста - відкрита рана,
Кохання померло, не скніє, не плаче,
І навіть прийдешній день і ранок
Летаргічно заснув, надовго неначе.

Під м"язами міста - болючі кості,
Бездомні покинуті наче бомжі,
В підвали холодні приходять у гості,
І ніч розчленовують ржаві ножі.

Під окістям міста - кістковий мозок,
Він атрофований і вже не болить,
Кохання знекровлене, інвалідний возик
До світла в кінці коридору скрипить.

Стояла на тонкому щаблі височезної худої драбині і знизу підтримувала татові ринву. Тато ж стояв значно вище і наполегливо прикручував бляшану трубу.

Я намагалася щонайміцніше тримати ту ринву і відчувала як усе більше терпнули мені руки. І подумала раптом: а що, якби щось звідти зверху впало на мене? Не встигла я додумати думку цю до кінця, як таки гепнуло. Залізна, важка викрутка, якою ще мить тому тато так спритно крутив у руці, з висоти кількох метрів боляче упала мені на ліву скроню.

Ударило так – що, здалося, світ увесь перевернувся догори дном, як порожня бочка.

Зима розпочинає —
Виграє.
Мої чорні стомились
Від чорності.

Плоди думок пожинає —
Гниє
У їх соковитій
Свідомості —

Розпуста. Тлінність!
Втратив
Те, що волів
Зберегти.

І замовк у полоні ліні.
Закричати б!
Чому без слів???
Час геть піти?

...навіки!

затемнення надходить звідусіль
воно наскрізь, і мружиться у вічі:
прокляте сонце!
(богом чи людьми?)

приречене забутись навесні,
коли, спинившись, розіллється вічність.
прокляли сонце,
хто ж бо, як не ми?

впустивши хтиву темряву до лона
весна до снігу ще не раз розквітне
ранковим сонцем
знічених ерекцій.

хто принесе в розімкнених долонях
трохи пітьми, і чорні згустки світла —
трикляте сонце,
придбане за безцінь?

Латексне сонце в обіймах із димом...
Лежить на асфальті не мертве ще тіло,
В крові і у ранах – всміхатися ж треба! –
І очі щасливо вдивляються в небо.

Дерева залізні, листя скрегоче,
У темнім плащі хтось жахливо регоче,
Птахи заспівали тонами агоній,
І тіні чекають близьких на пероні.

Відблискує скло ультра́фіолетом ,
Подряпані щоки кігтистим кастетом,
Посеред дороги дитя тихо плаче,
Бо мати вляглась на асфальті ледаче.

Розкинула руки і ноги у боки,
Лице ще й покрили червоні патьоки!
А люди ідуть у циліндрах і фраках,
В портфелях несуть опіу́ми чи маки...

Знову почати день чи послати усе до біса
збирати шматками сни
ковтати холодний чай
Убитих усіх собак на шию мені повісить
янгольський трибунал
за свідоцтвом моїх мовчань

Марно просити поміч – це небо не вище стелі
скапує час на килим
із кров'ю відкритих вен
Стану сама для себе наступною із офелій
віддавшись останній раз
у жертву старому Ягве

І годі шукати шлях – нагору лише летіти
Падай мерщій на дно
цього озера жовтих сліз
Ніколи не втраплять у рай мертві щасливі діти
А морок піде ва-банк
і виграє перший приз