Дев’ять грамів свинцю — подарунок впритул і на виліт!
Усім, хто бажає покласти кінець нуднуватій драмі,
Де не літають, позбувшись магічних окрилень,
Де не співають божественних, сонячних арій…
Жебраки спозаранку рікою стечуться до храмів —
Славнозвісна прикмета. Пора святкувати Великдень!

Розговітися… Значить — позбутись квітневих запоїв?
Хліб та кагор. І спокута. А потім — безбожне застілля.
Кров, і тіло, і тисячі "мертвих тіл", повних віри святої.
Тисячі мертвих душ, повних волі своєї (свавілля?).
Ледве видно краї… Хтось зайвої знов перехилить,

Cпотикаюсь. Коліна обдерті.
Самотність
і думки, що на дотик такі пересічні...
а спідометри вперто намотують сотні
на маршрутах усе-таки трохи дотичних
під зірками.
І вже не дахів"я висотні -
оглядовий майданчик на місто і вічність,

на агонії в душах, і торжища в храмі
на секрети порожніх закурених вікон...
хто спізнився на потяг, хто поряд із нами
поділив заповіт двадцять першого віку -
у Едемі безлюдно.
Ніхто із Адамів
не відбудеться першим його чоловіком.

А змія приживеться. Бо їй не звикати
плазувати в багні та кусати за ноги...
Не обличчя, не душі.

Мов шльондра
Апатія вийшла надвечір
Із дому на вулиці міста.
Не відати вкотре
У хвилі відречень
Постала оголена й чиста.
Йдучи між будинків,
Шукаючи вражень,
Знайшла тільки те, що зникає:
Журнальні картинки,
Сюжети небачені,
(Не радість, що мить зупиняє!)
Бурхливі емоції
Випали в осад,
На дно буденного міста.
На кожному кроці
Лиш тиша голосить
І гримає ехо залізно.
Спокійно і штильно,
Так ніби до бурі,
Мов простір із вічністю злився.
Повільно і сильно
Апатія журить,
І вітер на мить зупинився...
Смертельні тенета
Розставиш думками,
Не знатимеш успіху — сука —

Відтинки часу, витинанки слів.
Синиці в жменях
снилися лелеки.
Дев’ятий вал, – дев’яте із життів,
дороги в сутінь
довгі та нелегкі…
Важка корона. Ти її хотів?

Вогонь спокуси душу пропече,
загоїть рани перекисень часу…
Усе минеться.
А чого ж іще?
В ім’я отих, кому не буде спасу,
вуаль жалоби
ляже на плече.

Латки на грудях.
Латані світи.
тонкі пасажі у тонах карміну…
навіки ми зреклися суєти,
а долю нам призначили незмінну, –
терновим полем
гони перейти.

Забагато фальшивих «якщо», недомовлених «майже» та «ніби»
у шуканні чужих
золотих середин…
Я не знаю себе. І не знаю хоч трохи на себе подібних, –
тих, у кого в кишенях дірки, і діряві на головах німби.
Ми не воїни.
Воїн зостався один

зустрічати на полі скривавлений досвіток древньої брані,
до сліпої землі
витирати меча.
Догорають зіниці небес. Зорепадом сповзають за грані
та сміються над нами, що з перших раптово зробились останні…
Несповідані Богом
шляхи втікача

крізь болото і страх, крізь вогонь, крізь правдиву біблійську геєну
від колишнього болю,

Намалюю цидулку червоним маркером
тринадцятим вітром відішлю
подалі
від генетики, моди та супермаркетів
і картоплі, впареної на
тефалі

вбережу себе від чудес рафінації
від сезонів дощового
клофеліну.
триматися логіки - немає рації
просто вижити. за ту, нову,
людину.

яка збудує світ в інакшому вимірі,
допоки Земля дійсно не зупинилась.
адже динозаври насправді не вимерли, -
поступились прогресу
і крокодилам.

Адже небо так часто близьке до фінішу.
задихаючись випарами
отрути.
і колись неодмінно, напевно вирішить -
так не мусить, не має,
не може бути.

Серветка (реальна історія непотрібного життя)
Розірване і зім’яте, неначе використана серветка, серце валялося біля її ніг. А вона всім своїм видом намагалась показати, що це їй байдуже.
Стоїш і розумієш, що це валяється значна частина твого життя. Використане і нікому не потрібне серце, життя, людина…
Свого часу думав точно, як серветка:що важливий, потрібний, незамінний. Як виявилося, вона теж так думала, але до того всього – одноразовий.

Самота.
Самота – доля невдах?!
Самота – радість переможців?!
Самота – трагедія закоханих?!
Самота – пристрасть зустрічі?!
Самота – мати геніальності?!
Самота – укриття тупості?!
Самота – жорстоке покарання?!
Самота – нереальне щастя?!
Самота – час мислити?!
Самота – пора вмирати?!
Самота – час любити?!
Самота – пора ненавидіти?!
Самота – сенс зустрічі?!
Самота – порожнеча життя?!
Самота – щоб оцінити її - потрібно випробувати його
Самота – щоб зненавидіти її - потрібно випробувати його
Самота – щоб полюбити її – потрібно побути без нього

Королівського тіла бажав ешафот,
пролетарська рушниця виносила присуд.
На голівку графині, кумедну та лису
гільйотина шпурляла заюшений рот.
Мир з тобою! сьогодні святкує народ....

Смерть - за смерть... порахунок давніший як світ
за колишні злочинства - достойна відплата
Став зненацька для нас катехизисом ката
патріархів прадавніх Старий заповіт.
Між рядками пророцтва читати не слід...

Про історії гніву розкажуть вітри.
насипаючи сіль на роз"ятрену рану
і ріка потече не блакитно, - багряно...
А коли на пожарищі все догорить
упаде милосердя востаннє - згори.

Стираю відбитки пальців, -
такий побутовий злочин...
я вірю у ніч і кальцій.
зриваю шпалери - в клоччя,
влаштовую власний карцер.

Ця мода - така висока -
носити холодну зброю.
моє дефіле - на показ...
прикрию себе - собою.
зізнання - ну чим не доказ?

Судитимуть - все законно,
сталево затиснуть руки...
люди - чи світ в погонах?
Бере мене на поруки
суворо-режимна зона.

Втомившись від зла чужого -
запізно уже втікати.
Останній дзвінок - до кого?
безсилі тут адвокати...
Я маю номер до Бога.