Незвані гості...
Gross — 30/09/2010 - 13:53
Густу, тягучу, чорну наче смола темряву прорізав тільки тонкий срібний кинджал місячного сяйва, що неприродно прямим, надто правильним для цього потворного всесвіту лезом проникав крізь порожнечу віконних рам, які колись так бережно були затягнуті скляними мембранами. А зараз зіяли темними прогалинами, немов навмисне наголошуючи на гнітючій порожнечі, котра здавалось розселилась по кожному закутку, чатує за кожним поворотом, чується у кожному шелесті. Там де розріз був достатньо глибоким, можна було розгледіти ледь помітні обриси старих меблів, пошарпаних часом та вітром. Вітром, який диким, ріжучим поривом залітає в гості, але покрутившись трішки, піднявши за собою стовпи пилу, і обривки пожухлих журналів, поспіхом покидає цей забутий всіма, куточок реальності.
Та щось в цій кімнаті було не так, щось відрізняло її від тисячі, міліонна, мільярда практично ідентичних кімнат. І діло було не у темній постаті, яка сиділа під вікном, прислонившись спиною до холодної батареї, так щільно, ніби намагалась злитись з довколишнім світом, стати одним цілим із невибагливим інтер’єром. І навіть не у дивних, ритмічних, ледь чутних хлопках, десь за дверима. Ні, діло було у самій атмосфері, напруженість якої зростала з кожною секундою все сильніше, здавалось от-от повітря загусне настільки, що можна буде розгледіти електричні розряди між атомами. Людина,потрапивши в таке місце, інтуїтивно старається забратись звідтіля якомога швидше, в середині скрипуче шкребуть первісні страхи, заставляючи серце битись на максимальних швидкостях, підсилюючи пульсуючий крик інстинкту самозбереження в голові: «БІЖИ! ТІКАЙ! КУДИ НЕБУТЬ, ТІЛЬКИ ПОДАЛЬШЕ ЗВІДЦІЛЯ!» І не витримавши людина біжить, біжить не розбираючи дороги, не думаючи, не оглядаючись. Просто біжить наосліп, як переляканий звір, до поки не падає повністю виснажена і знесилена. Та чорну постать це здається зовсім не бентежило, вона і далі сиділа незворушно у своїх глибоких роздумах. Так наче все що коїлось довкола було їй байдуже, ніби вона являлась чимось окремим, невластивим цьому світу, йшло наперекір усім людським упередженням, сталим, прийнятим за норму, за «так має бути» стереотипам.
Як струна у гітари не може натягуватись до безкінечності, так і ця гнітюча атмосфера шукала шпаринку для виходу. І знайшла, вирвавшись на волю неймовірним гулом, перемішаним з людським криком, та феєрверком пилюки домішками частин стіни, що розлетілись по всій квартирі і тепер щільно встеляли підлогу навпроти вхідної діри, ще недавно надійно замкнутої «броньованими» дверима, котрі зараз валялися акурат посередині коридору.
- «Не вистачає тільки вивіски над входом «Кафе Печера», а знизу велетенськими золотими буквами дописано «Ласкаво просимо!», - подумала таємнича особа, котра вирішила не затрудняти себе лишніми рухами. «Самі підійдуть! Цікаво ці ідіоти колись навчаться думати? Ну чи принаймні працювати тихіше? Зовсім здоров’я не бережуть, ні своє, ні оточуючих. Одне слово - Дилетанти!»
І на цій оптимістичній думці, комок м’язів, що досі сидів непорушно, вирішив підняти голову. Тут уже на нього дивилось три дула АК-74м. Ці маленькі чорні кружальця Клоун, а саме так звали незнайомця, міг би розпізнати навіть у суцільній темряві, сухе майже одночасне клацання оповістило, що патрон досланий і в любу секунду готовий покинути свою затишну домівку. Проте Клоуна це здається навіть розвеселило. Принаймні кутики йогу губ сіпнулися, зображуючи посмішку.
«Невже вони настільки ідіоти, що дотепер ходили з розрядженими автоматами? І як вони досі живі? Похоже у зрадливої сучки фортуни сьогодні був гарний настрій.»
В той же час з коридору долинули важкі кроки, там був ще хтось, хто до цього часу вирішив залишатися в тіні. І через секунду з’ясувалось чому. В кімнату ввійшов кремезній чолов’яга, років 45-50, хоча через брак освітлення в кімнаті було важко сказати точніше. Як і важко було визначити у ,що він був одягнений, та це і не цікавило Клоуна, він і без світла добре знав хто перед ним. Звали цього чолов’ягу Каркаров, хоча всі зверталися «Полковник». Він був командиром спецпідрозділу вільного оазису. Посів цю посаду доволі давно, коли якось вернувся один, з цінними зразками з темної території. Тоді його об’явили героєм. Та з того часу він не виходив за межі, оази. До цього дня.
- Нестор, от ми і знов зустрілися, - забасив Каркаров, - чи як там тебе тепер кличуть.
- Клоун мовчав, тільки якось по звіриному схиливши голову на бік розглядав непрошеного гостя.
- Ти все той же самовпевнений пацан, яким я тебе пам’ятаю, - недбало кинув Полковник.
- Той самий кажеш, Нестор кажеш, - і очі Клоуна спалахнули від люті, здавалося гнів розростається десь глибоко в середині тіла і зараз розірве його навпіл, Клоун випльовував кожне слово так ніби воно пекло йому язик, та раптом тон його змінився, став знову холодним і рівним немов мармур, - той самовпевнений пацан разом із Нестором померли того самого дня коли ти покинув нашу групу подихати. А ти, як я бачу все та ж боягузлива гнида, що ховається за мурами оазису, а тепер знов за спинами своїх підопічних. Кого з них тепер кинеш на м'ясо, щоб спасти свою гнилу, боягузливу, безчесну задницю? – і Клоун різко, з легким свистом втягнув повітря носом, ніби намагався щось уловити.
- Якісь вони в тебе боягузливі,і де ти тільки таких береш? Підлеглим Каркарова така замітка явно не сподобалась, проте щось сказати, чи тим більше зробити вони побоялись. Та ну? Бачу ти не повідомив їх , що я не повинен дійти до бази, щоб приховати нашу маленьку таємницю, чи не так?
- Полковник зиркнув на трьох підопічних і його мар миза викривилась у самовдоволеній посмішці, - ну ти ж сам розумієш Нестор, темна територія місце непередбачуване, тут може статись все що завгодно.
- О так,- задоволено протягнув Клоун.